З поетикою Олександра Коноплі я познайомилася вперше, коли до рук моїх потрапила його третя російськомовна збірка «И шагаю с молитвою к дому». Не стримуючись, я відправила йому відгук, що пишаюся його творами і нашим знайомством.

Тепер переді мною його перша україномовна книга віршів, поетиці котрої знову дивуюся. До речі: Олександр зростав здебільшого у російськомовному середовищі, викладання у виші теж  відбувалося російською, як було заведено раніше... Така ж ситуація спіткала багатьох, до яких потрапила і я, авторка цих рядків. Навіть думалося російською.  Але «чужого навчайтесь, а свого не цурайтесь», – було сказано

Т.Г. Шевченком. Звичайно, рідне виштовхувалося наверх, намагалося десь виплеснутися, не дивлячись на всілякі перешкоди. І хоча воно відкладалося, та все ж омріяно чекало на слушний час, шліфуючись у шухлядах самосвідомості.

Розглянемо один із віршів збірки:

Нахилився паркан на дорогу,

Надивитись хотів вдалину,

Там дерева стоять одноногі,

Одягнувши гілля в сивину.

Замела хуртовина пороги,

Кволо хвірткою вітер скрипить,

І хатини – неначе барлоги,

І життя в них не схоже на мить.

Недоспівана пісня замерзла,

Вицвітає бабусин рушник,

І завод стародавній вже мертвий,

І радгосп вже, відмукавши, зник.

Тільки діти, не знаючи страху,

Із санками на гору повзуть…

І паркан розмовляє із цвяхом

Про недоєну зранку козу.

Болить душа поета про людську долю. Так і не надивився паркан у далину, як не мріяв, так і не зміг стати байдужим до безладу: бач, досі недоєна коза! З ким же йому, бідолазі одинокому, ще ділитися думками, як не з цвяхом, з котрим пліч-о-пліч стояли все життя? От і змушений від туги похилитися на дорогу і слухати кволі скрипи хвіртки та розмірковувати про вицвілий бабусин рушник і вже померлі завод і радгосп, що колись невтомно ...мукав, годуючи людей.

Подібні картини – не рідкість і в місті, і бачите ви їх навколо себе щодня. Отже, тут змальовано характерне становище в країні останніх років. Але Олександр Конопля використовує нетипові художні образи, відкриваючі панораму невтішного огляду нашої дійсності. І для найкращого втілення  у сумну картину буття людського звертається до квантитативності тристопного анапесту, з двома короткими складами перед акцентним.

Про що ж віршують, про що тамують спогади рясні «немовби непритомне гілля і п’янке повітря», про що мріють? Які нові думки вселяють вони в поета?..

Загусне біль, загусне втома,

І піде білий-білий сніг.

Гілля, немовби непритомне,

Тамує спогади рясні.

Хиткий мій світ двокольоровий

Сидить сорокою в траві.

Була б лиш матінка здорова,

І молитви були живі…

Прокинусь вранці та безшумно

У просвітлілий вийду двір.

П’янке повітря щось віршує,

Думки вселяючи нові.

На тлі зловісної темені та мовчазних зірок зображено сумний будинок на сусідському подвір’ї, де давно померли господарі. Та хіба ж оце новина? Ми вже ніби й звикли до драматичності сучасної сталості:

Дерева схожі на примари. Сумний будиночок стоїть.

Когось колодязь кличе марно. Давно померли хазяї.

Зловісна темінь лізе в очі, у бур’янах лежить туман,

Пес напівсонний щось белькоче – мене угледів крізь паркан.

З колодязя поп’ю я воду, низенько Богові вклонюсь,

Прошепочу: «Як ця господа, я теж самотності боюсь».

А новина полягає хіба що у любові навіть до такого життя, коли, не дивлячись на суворість його, можеш сказати, що любиш його, любиш працьовиту родину, довіряючи їй в усьому, як довіряєш Богові... Чи не в оцій простоті і криється новина поетичного, художнього обдарування О. Коноплі? І красномовним свідченням про нього є, скажімо, ось цей вірш, де він звертається до самотнього сліпого діда, не покинутого тільки видючим псом:

Що, діду, вже нема нікого,

Дружину й сина пережив.

І думка муляє ранкова:

Усі ті згадки – міражі.

Сліпий хазяїн, пес видючий,

Отак удвох вони й живуть.

Лише ті спогади-гадюки

У двір, непрохані, повзуть …

– Дідусю, ось приніс Вам хліба,

Ось груші стиглі, золоті,

Живу в хатині на відшибі,

Так, як і Ви, – на самоті.

Для Олександра людяність полягає в допомозі кожному, хто потребує тієї допомоги. З боку ж щирого християнина вона неодмінно пов’язана з молитвами до Господа та його Матері, усіх святих, які відганяють «хмари» життя та сприяють знесиленню «зла, яке скиглить псом».  Розпростер би автор «лелечі крила» і  над бідою старого, і над «жорсткими долонями» своєї другої батьківщини, обійняв би «ліси густі і темні», що часто асоціюються в поезії  з народними масами...

Світло випромінюють метафоричні образи поета, котрі він наділяє харизмою людини, її почуттями, переносячи їх на будинки, дороги, природні сили…:

Новий рік

Напосіваю снігом зранку –

Хай звеселяється земля.

Відкрию душу, мов фіранку,

Танцюй, нахмурене гілля!

Іду до церкви – клич, Василю¹,

Рукою щедрою всіх нас!

Вітри намети накосили

І поскладали про запас.

Уже і Матінка з покровом

Глядить з ікони на село.

Чвалають хмари, мов корови,

І скиглить псом безсиле зло!

¹ Святий Василь, пам’ять якого вшановується християнською церквою 14 січня

Як не вболівати душею про бур’яни на раніше колгоспних полях, де колись, не покладаючи рук,  працювала родина, невтомно місячи нелегке буття? «Рухла пам’ять зі скла» веде поета від років дитинства до сучасності. Гірко читати сумний висновок автора книги «І це життя просте і справжнє» стосовно сьогодення, у якій, на погляд поета – людини високодуховної, – «і сатана майбутнє витер».  Але ... «залатані  останні рани» і вже не буде вороття назад! Та як не намагайся створити щось навмисно, вийде чужим, не зовсім вдалим  – знаю по собі!

Мандрівне

Закляк на полі сірий простір,

Повзе в село якесь авто,

Розсипав ранок біле просо,

І скинув ліс старе пальто.

По голих кронах ходить вітер,

Завмерли спогади й слова,

І сатана майбутнє витер…

Гниють покинуті жнива.

Десь там життя журне і сиве,

Десь там живе моя рідня,

Невже народ не знайде сили,

Щоб Богу дякувать щодня!?..

Шмигне у нору миша-крапка.

Розтане вдалині авто.

І залишиться крок до раю,

Та чи дістанеться хоч хтось?..

Вірш Олександра «Вранці слухав солов’я» ясноокий, життєстверджуючий, близький. В ньому є важливе зізнання автора: «Все, що малося, зім’яв»:

Вранці слухав солов’я,

Танцювала вишня.

Все, що малося, зім’яв,

Укріпи, Всевишній.

Курка риється в землі,

Пес сусідський стогне,

Все, що малося, – в імлі,

Залишилась втома.

Скоро піст – лиш стало б сил,

Укріпи, Всевишній.

Промінь ходить по росі

І танцює вишня.

Чисті почуття, свіжа прохолода – і легко дихається, читаючи цю книгу... Не хочу до поезії О. Коноплі вживати термін «рустикальна», тому що нікому ще клейма не допомагали творити. Тим більше, що до вже не нових мотивів зображення села, його природи, духовності людини Олександр звертається не навмисне, намагаючись відсторонитися від деколи неприємної дійсності: у його творчості є і чимало сучасних міських мотивів: 

Вечірні роздуми

Дрімає площа привокзальна,

Сніжинки падають пухкі,

Бурульки гострими сльозами

Повисли, ніби на віки.

Мовчать фонтани кольорові –

Хтось воду обернув на скло.

Повільно час у чані бродить,

Управи світиться чоло.

Бездомні люди поховались,

Не просять грошей, цигарок...

Я вже не кидаюсь словами,

Не розмовляю, мов пророк.

Тихенько Богові молюся,

Стираю прощені гріхи

І повсякдення те колюче

Збиваю, наче реп’яхи!

 Все, що існує навколо поета, відтворюється в художньому  слові, в глибині його поезії. Поетизація деталей сільського життя надає особливу задушевність, теплоту, інтимність віршам цього автора. Мені вкотре хочеться провести паралель між деякими творами О. Коноплі і «молодого», тобто раннього, С. Єсеніна, хоча відчуваю, як накинуться на мене зараз  літературознавці. Але заперечу їм: і у С. Єсеніна, і у О. Коноплі зображення села драматизоване, чого зараз не знайдеш у інших. І це не дивлячись на факт, що Олександр звик і до мегаполіса, отже міг би відійти від болючої теми загибелі рідного села.

Взагалі: рідній землі у його віршах приділяється значне місце:

Курортному¹

Скотився ранок з гір у воду,

Невтомно хвилі щось бурчать,

Кудись поділася негода,

Стікає з неба благодать.

Просте село: житло та їжа,

Б’є з-під землі хмільне вино,

А звідусіль все їдуть, їдуть,

Як в нескінченному кіно.

У сквері сплять цнотливі туї,

Хтось повискубував траву,

Я есемесками листуюсь

І рідну землю тихо зву.

Чомусь схотілось бачить поле,

Лежати в ніжній мураві,

І на город, де мати поле,

Іти, іти по кропиві!

¹ Курортне – селище неподалік від Коктебеля.

Звісно ж, проживаючи в сільській місцевості, автор не обходить своїм пером нічого, що звертає не себе його увагу: зір стає ширшим, поглиблюється зображеннями нових відкриттів. Не зустрічалося мені подібних метафор до знайомства з творами

О. Коноплі:

Шкребеться сонце в скло немите,

Розщебетались горобці,

Думки ще в’ялі та розмиті,

І сон сповзає по руці.

Влетить в кватирку жвавий вітер,

Мені фіранкою махне,

А слідом – живодайне літо

Прошепотить про щось сумне.

Лежать у напівсні хвилини,

Ще пам’ять юна, негірка.

День копирсається у глині –

Тремтять долоні,

У ставках

Бере прозору, теплу воду

І ліпить, ліпить кожну мить.

Курчат строката курка водить,

Старенька яблуня скрипить.

Піду нап’юся прохолоди,

Що ллється просто з-під землі.

Стоїть картопля по городах –

Пильнує спокій на селі.

І хоча природа для автора – цілющий струмок, біля якого він збиває набридлі щоденні реп’яхи, та поет не відривається  від справжнього, земного, від повсякденних справ, почуттів не тільки до батьківщини, родини, а й до коханої дівчини... Він чекає щастя, що не знати з якої причини запізнюється:

На зупинці

Кудись біжить похмурий вітер,

Пливе пилюка, наче дим,

І на гілках молочні квіти

Чекають від небес води.

Затамували хмари подих,

Щось не приходить мій трамвай,

А ти живеш тут зовсім поруч –

Але скінчилися слова…

Мабуть, готуєш різні страви,

Когось плекаєш, мов дитя,

А я один стрічаю ранок

І славлю Бога та життя.

І ще надіюся на щастя –

Просте і тепле, як яйце…

Де ж той трамвай? Немає часу!

Дощ починається невчасно,

І душить пам’яті кільце.

Погляд поета  цілеспрямовано направлено до кохання, до намагання знайти оте справжнє і щире, одне-єдине у світі... Звісно, що й туди стежини можуть бути і щасливими, і ...покрученими. Перехід до теми кохання, вкрай важливої в житті кожної людини, різко міняє поетичний ритм, структуру віршів. З’являється бадьорість, подих весни захоплює в полон.

Пісні пташині живлять ранок,

Блищить роса в сумній траві,

Я залатав останні рани

І не чекаю на нові.

Чомусь іду до тебе довго…

Дерева сиві вдалині,

І вітер падає додолу

І знов біжить крізь ночі й дні,

Аби узяв мене з собою!

Гуляє травень, мов козак.

Я розлучаюся з журбою,

Я щось важливе не сказав!

Кохання до жінки, викликає у нього суперечливі, часто сумні думки:

Розтривожило сонечко душу,

Знов запахла коханням весна.

І старенька занедбана груша

Заглядає у вічі вікна.

На Великдень покличу Вас в гості,

У матусі смачнющі паски.

В цілім світі поменшає злості,

Воскресіння освятить віки.

Наші долі сплелися ізнову,

Почуття пробудилося знов.

Синє небо від Божого слова

Просвітліло, як наша любов.

Що там далі, чи разом? – не знаю,

Хай Господь нам терпіння дає…

Дзвін із церкви лунає, лунає,

Калатає, мов серце моє.

Та, втішаючи рідну неньку, він заспокоює її, обіцяючи:

Не журися, рідненька матусю,

То пусте, що самісінький знов,

Із колодязя смачно нап’юся

І забуду недавню любов.

Погуторю на лузі з травою,

Солов’єві слова підкажу,

І вербу із густою косою

Влучним словом на мить розсмішу.

Біля річки постою тихенько,

В темну воду крізь біль надивлюсь,

Не сумуй, золота моя ненько,

Незабаром і я одружусь!

Ніби приречений на служіння Богу і поезії, простій людини у такому непростому, отже – справжньому житті, поет недаремно розмірковує у філософських рядках:

Щодня насолоджуючись життям,

Я думав про смерть і дякував Богові,

Бо, якби не ця дивна «пам’ять смертна»,

То насолода скоро стала б гіркою…

Мотиви, що мають стійку прописку у творах цього обдарованого автора, перетікають із твору в твір. Але від них не відвертаєшся: їх запам’ятовуєш, як постулат, як важливу тему при повторі.

І хоча для Олександра Коноплі це є надзвичайним, – у канві серйозних філософських віршів з’являється смачний стежок гумору:

Як собаки, комарі

Тлили голі ноги,

Небо плакалось зорі,

Місяць гладив роги.

Трамбував в мішок траву...

Хто придумав шорти!

А ще вчора пахлаву

Їв я на курорті.

Мабуть, батьку, треба йти,

Бо з’їдять без солі.

Набирають кров в роти,

Славлять ноги голі!

Людина – «частиночка Отця» на простій і грішній землі, де можна піддатися сплину. Все ж поет ніби застерігає нас мати міру в усьому і ...не втрачає позитивну ноту:

Научи, мій Отче, жити,

Я частиночка Твоя…

Досить, півнику, тужити:

Зараз черга солов’я.

Про творчість іншої людини писати важко, як про «життя просте і справжнє». Але ж – про творчість, яка теж є справжньою, пишеться з задоволенням!  

Член НСЖУ, 

поет, прозаїк, 

Людмила Линдюк (Єлісєєва)

Листопад, 2012 р., Харків.