ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З циклу
,,Верховіть материнського слова“


БЕЗ
МАТЕРІ НЕМА ВІТЧИЗНИ…

…О слово, сонячністю бризни,
Йдучи по молодій стерні…
…Без матері нема Вітчизни –
Знак, творчо явлений мені…
Мені і – квит?.. О ні, не лише –
Усім, хто відданий красі…
…Серпневий сад зорю колише –
Мов стигле яблуко в росі…


БАЛАДА
З
МАМИНИМ ЧОЛОМ

О.Д.

Мамо, у мене стріляв провокатор,
Словом гадючим стріляв.
Важив на совість лжесвідок-оратор,
Мітив у серце, та – мимо вціляв…
Сам Чорнорот йому дав пістоля,
Звів безтямно курок.
Тільки ж, однак, правдочола доля
Мій пильнувала крок.
Мов два хортиська гавкали очі –
Скажені та навіжені.
Був він як тать, що явився з ночі,
Хоч м’яв партквиток в кишені…
Мамо, які він метав прокляття –
Аж сивіли хатні квіти.
Та поруч були Ваші кревні браття,
Їх слова-правдоцвіти…
Маю відтоді шрамів доволі,
Але зневір – не маю.
Чолом – до Правди, серцем – до Волі,
Обрій – в очах тримаю…
Свячені Вічністю степ і криниці,
Хліб і калина.
З Вашої, нене, правди-десниці –
Моя Україна!
Не перекреслить злим хуртовинам
Ластівку в зорі…
Віршам Тараса, Вашим сивинам
Світять незгасні зорі!
Птах моїх речень – не імітатор,
Не яничар із ночі…
…Кинув хтось зайді: ,,Ти – провокатор,
І слова твої – поторочі…“
Мамо, у мене стачить набоїв –
Україна мій стяг квітчала…
Спасибі Долі, що в цім двобої
В громах і Ваша сурма звучала!



ВЕРХОВІТЬ
МАТЕРИНСЬКОГО СЛОВА

Мамо, лелека Ваш сміх перейма,
В серці розватрилась радості зірка –
Ось і скінчилась, нарешті, зима,
Знов защебече калинова гілка.
Зникли печалі трьохсот хуртовин,
Рясно вродили світанки бузкові.
В парі з осмутою перших сивин
Стяг свій веселка розкрилює в слові.
Мамо, на серці сконала зима.
Вже ластів’я виціловує обрій.
Досвіток щедро лани обійма,
День вибруньковує в лагоді добрій.
На небуденність наструнився світ,
Ніжності прагнуть конвалії, клени.
Кроною слово вростає в зеніт,
Взявши турботи доби на рамена.
Неперебутня, державна пора
Кличе мене під несхмарені шати.
Світ розпросторивсь для щастя й добра,
Мамо, навчить мене зорі читати.
Знаю: мистецтво дерзать – непросте,
Часом бува й гіркота полинова.
Та не зів’яне і не відцвіте
Серцем наснажена папороть слова.
Мамо, без віри любові нема,
В праці з натхненням побралося слово.
Далеч доріг накликає сурма,
Провесінь пісню веде чорноброву.
Крила любові не вжалить біда,
Мамо, зайдіть в рясноцвіт мого саду –
В нім України жага молода
Наперекір сніговію і граду.
Дяку синівську в баладі прийміть,
Вірте: не вкралася в душу полова…
Не посивіє повік верховіть
Вашого серця і Вашого слова!..



* * *

Батько матір мою любив,
Серце кривдоньками ганьбив…
Відлетіла неня в світи,
Заповівши мені: ,,Світи…“
Батько матір мою забув,
Кажуть, добрим був…
Ще й тепер його доброта
В чорнобрів’я моє доліта
Сивим вітром неньчиних крил,
На яких – триста тридцять брил
Самотинної гіркоти,
Їх за матір – мені нести.
Гіркотиночко, гіркота,
Полином розлук – на вуста…
Батько з матір’ю щирим був:
Сина в лоні забув…
Забувайленку, як живеш,
По річках раювань пливеш?
З чого вив’язані плоти –
З гіркоти,
З самоти,
З німоти?



ХЛІБ І СЕРЦЕ

Йдучи в дорогу – бери від батька хліб,
а від матері – серце.
Андрій Малишко

Мій хліб – від матері, і серце теж від неї,
А що ж від батька? Доле, поясни.
Доволі спільність будувать на глеї –
Її здола й малий струмок весни.
Мій сміх – від матері, і погляд, і тривога,
І романтичний козирьок брови.
А що ж від батька? Мо’, хіба, дорога,
Чи цей, зів’ялий, кущ розрив-трави?
Мій дім – при матері. Її розмова строга
Часом бува дорожча похвальби.
Як до причастя, до її порога
Спішу щораз на погуки судьби.
А що ж від тебе, батьку мій далекий?
Поет говорить – хліб… Та ж ні, не так,
Невже – сльоза? А чи душа лелеки,
Чи, може, щастя – вартістю в п’ятак?
Скажи мені, озвися тятивою –
Покіль стріла ще в серця на слуху.
Як смів ти матір скривдить молодою,
Стіну розлук муруючи глуху?
Тепер я знаю: так, стіна – від тебе,
Не прагнув ти вікно пробити в ній.
На серці нині так багато неба –
Цим я завдячу матері моїй.
Вона була пташиною і небом,
Слова її – неначе благовіст.
А нині йду осиротілим степом,
Сльозу розлук піднявши на весь зріст…
Мій день – від матері, і радість – теж від неї,
І каламарчик з сонцем, і перо…
А що ж від батька? Може, одіссея,
Яку вже ледве й пам’ята село…
Мені в дорогу хліб поклала мати –
Твій не моловся навіть у млині.
Не маю намір, батьку, дорікати,
Вже виріс, сам – при зимній сивині…
Та інколи, читаючи Малишка,
Так серце завмира на віражі.
Виходить, є ще совість – чорна кішка:
По крові ж рідні, а, вважай, чужі!
Мій хліб – від матері, від неї пісня й серце,
І світ її до скону буде мій.
На терен слів цих, батьку, не розсердься –
Як маєш звагу, спробуй – зрозумій…
Ти, кажуть, десь живеш недалеченько,
Моя печаль – не при твоїм вікні.
Бажаю щастя!
Син –
Ю.Кириченко,
Стременний при Пегасовій стерні.




* * *

Купіть мені, мамо, срібні чоботята:
Я піду в них в сутінь виглядати тата.
Вийду за окілля, стану коло дуба:
Чи не скресне в зорях постать його люба…
Прогарцюють коні, пройдуть богомільці,
Задріма надія в лозах при сопілці…
Але я чекати ні, не перестану,
Перед самим ранком тата в сні застану…
Йтиме він, статечний, у новій чумарці,
Чорний вус заледве умочивши в чарці…
Я гукну щосили, але він – чи вчує:
В хаті, що під цинком, тато наш ночує…
Але, мо’, сьогодні схаменеться татко:
В срібних чоботятах його ж янголятко…
Мо’, візьме за руку, витягне цукерку:
,,Маєш, хлопче, тата, ще й сестру Ликерку.
Хоч живе Ликерка не у вашій хаті,
Та родинні риси щирістю багаті…“
Скреснув сон-дрімота: спи, мала босота,
Голоп’яті ніжки скривдив коло плота…
Татко твій не прийде, в сон твій не загляне,
Чому так і за що, то – невтішна рана…
І все-таки, мамо, хоч на треті свята
Купіть чоботята, купіть чоботята…

ДІБРІВСЬКИЙ ЛІС: ЕКСКУРСІЯ В СЛЬОЗУ…

Інтимна балада

Я в лихо човником ще не пірнав,
Ще світ для мене був – курінь пригожий…
Та в Дібрівках, у лісі, вперше взнав,
Що я – на батька схожий…
Як серце билося під піджачком,
Як очі маму злякано питали…
З-під рук чужих я вибіг їжачком:
Вони – лихе щось знали…
А мама очі в просинь відвела,
А мама – говорити не хотіла…
Вона – така ще молода була,
Ще сивина, мов квіточка, ряхтіла…
А, може, й не було ще сивини,
А, може, то – лиш пасемце туману?..
Я знаю: на святих – нема вини,
Навіщо ж сіллю – в рану?
Мені було тоді заледве п’ять,
А, може, трохи більше – не згадати…
Я ще й билиночки не встиг прим’ять,
А світ уже навчав мене ридати…
Я вперше плакав, я не знав, чому
Стороння вчителька у сажу сонце маже,
Адже дідусь у нас – глава всьому,
І я – весь в нього, майже…
…Я ту ворону більше не стрічав,
Я – виріс, зрозумів усе, що треба…
Як вовкулака, ліс в мені мовчав,
А це – озвавсь травневим громом неба…

ДИЧКА

Усміхалася, мов сестричка,
На причілку моєї хати
Білим полум’ям грушка-дичка –
Та, яку посадила мати…
А була ж така невеличка,
Незугарна така, маленька…
,,Що ти візьмеш із неї: дичка…“ –
Говорили сусіди неньці…
Але мати була незрушна:
Хай для сина росте забава…
Хтось хитав головою скрушно:
Ви подумайте тільки – пава…
Шерхли роси у травах сині,
Нитка в голці шукала вушка…
Гей, Юрасику, чуєш сину,
Зацвіла на причілку грушка!..
Материнське світало обличчя,
І, привиділось чи наснилось,
Квітла мати, мов грушка-дичка,
З віч у неї сльоза котилась…
Мамо-мамо, ну що за звичка?
Адже радість у нашій хаті…
Усміхалася грушка-дичка,
Очі витерши винуваті…

КАЗКА ПРО КАЗКУ

Мама для втіхи дітворі
Щедро натопить черінь:
Холодно ниньки надворі,
Тільки у просі – жарінь…
Піч в нашій хаті – окраса
І порятунок – в югу…
Хліб, що у ній випікався,
Зна, перед ким я – в боргу…
Шиби морозяно-сині
Манять мене до вікна:
Там, у снігах, в хуртовині,
Ружа цвіте неземна…
Кольором ружа черлена,
Наче жупан в козака…
Ось він стоїть біля клена –
Хлопця з вікна виклика…
Я – одягатись і – ходу,
Я – на поріг і: ,,Ти – де?“
Матінка, вносячи воду,
Синьо очима пряде…
Що відказати матусі,
Може, що хустка – в снігах?
Серга, не сріберна, в усі
Світиться сріберно жах…




КРИНИЧЕНЬКА ЛЮБОВІ

Мамі в останню дорогу…

Господи, як ноги – находились,
Господи, як руки – наробились…
Серце – наче рукавичка з казки,
У якій – всі радощі вмістились…
Господи, як крила – налітались,
Господи, як губи – наспівались…
Слово – мов криниченька любові,
При якій – жар-птиці парувались…
Господи, як скроні – посивіли,
Господи, як зорі геть змертвіли…
Пам’ять – мов задавнена зарубка,
При якій – Архангели говіли…
Господи, як радощам – без нені,
Цвинтарна земля – стікає з жмені…
Стопечальна пісня – мов зигзиця
В сина на рамені…

ЛИСТ У БЕЗГОМІННЯ

Мамі

Мамо моя, проснись,
Мамо моя, збудися.
Синові усміхнись,
Брунькою відродися.
Мамо моя, прийди
В слово небезпровинне.
Голову підведи
В сяйво кармінне.
Мамо моя, візьми
Сина за руку.
Виведи із пітьми
З щастям на злуку.
Мамо моя, скажи,
З ким сіять жито?
Віченьки розв’яжи,
Висвяти житло,
Щоб відділить я зміг
Радість від туги,
Щоб не пустив на поріг
Злої наруги.
Мамо моя, почуй:
Меч в мені тужить…
Сонцем коня підкуй,
Хай з полем дружить…
Є для коня сідло,
Є і вуздечка…
Бачу тебе крізь шкло,
Ти – недалечко…
Тільки чомусь пітьма
Лик твій торкає.
Мамо моя, зима
Чуб мій встилає…
Буде іще весна,
Буде, ой буде.
Скресне радість ясна,
Серденько збуде.
Мамо моя, вже цвіт
Шаблею туга значить.
Ворон окіл воріт
В чорній сорочці кряче.
Мамо, шугни його
Геть з яблунини.
Ради сина свого
Встань з домовини…
Куля мене не вб’є,
Шабля – не скосить.
Доки ти, нене, є –
Сад плодоносить…

БЕРЕЗИНСЬКИЙ ЦВИНТАР:
БАЛАДА НА ТЛІ СКОРБОТИ

Тихо в мені, ой тихо,
В крем’яхи грає лихо.
Мальва край неба в’яне,
Небо від горя п’яне…
Тихо в мені, ой тихо,
Свічечка ледве диха…
Яблуко край гіллячки
Душу хова від мрячки…
Тихо в мені, ой тихо,
Чуєш, перепелихо,
Ти помовчи до часу,
Дам тобі кухоль квасу…
З житньої він хлібини –
Матінка так любила…
Мамо, матусю, рідна,
Я це мовчу тут ридма…
Нене, кохана, чуєш:
Розпач в мені кочує…
Очі у нього з неба,
Майже такі, як в тебе…
Руки – гілляччя глоду,
Смерть не питає броду…
Тихо в мені, ой тихо,
Бродить журба-вовчиха…
Спогади мої пізні
Ікла не вжалять грізні:
Поруч зі мною ненька –
В серці – землиці жменька…

БАЛАДА
ПРО БЕРЕЗИНСЬКУ ГАЛУЗКУ

На масив Березинський, де мами душа спочива,
Галя й Даша учора возили від мене слова…
А сьогодні я Галю і Дашу, обох, дотикав до щоки,
Відчуваючи дивну енергію серця й – руки…
На масив Березинський вони подалися ледь світ,
Цілували за мене галузку березових віт…
Та галузка веліла три бруньки мені передать,
Аби сад мій віднині не смів більше ридма ридать…
Я три бруньки галузчині в серці відтак поселив,
Аби в ріст подалися, живою водою полив…
І хоч шлях мій блукав, мов хортисько, в околах мети,
Березинська галузка мені додала чистоти…
На масив Березинський я, нене, небавом прийду,
Заповітну галузку, що з серця твого, віднайду…
Упаду на коліна, торкнуся листочком чола:
Дяка Господу щира, що ти в мене Є – не була…

НЕ ПЛАЧТЕ, НЕНЕ…

Синівська балада

Судьба – той прутик, що – дарма зламати,
Він – то зелений, то – сповитий в цвіт…
…Десь є – село і є – старенька мати,
Що двох синів чекає край воріт…
Шляхи у хлопців – верстові, тернисті,
Шляхи лягли від серця і – ген-ген…
Вдались оба красиві і – сягнисті,
Таким топтать козацький ряст – здавен…
Сини-сини… А матері – не спиться,
Сини-сини, а мати очі тне…
Душа у нені – з ста світань синиця:
Господь її перстом не обмине…
Не плачте, нене, буде все – як треба,
Наш рід, говорять, вічний лан оре…
Одна на двох сія зірничка з неба:
Край вітрового скла вона – не вмре…
Судьба – той прутик, що – дарма зламати,
Вона одна – безцінний самоцвіт…
Стоїть на прузі Україна-мати:
Чека синів, які пішли у світ…
Вертайте, хлопці, на поріг, до нені,
Спішіть в село, хоч ягід вже й нема…
…Земля батьків – не лише та, що – в жмені,
Її, брати, не поглине пітьма!

МАТЕРІ

Як ранній сніг
Мені до ніг
Простелить
Стрічку срібнотканну –
Збудіть мене
У путь світанну
І проведіть
За свій поріг
В черлене
Маєво доріг…
Як синій сніг
Мені до ніг
Сипне морозу
Повну жменю,
А іній ляже
На рамена –
Запахне
Колосом стерня
В розповені
Нового дня…
Як голубий
Зірчастий сніг
Впаде ромашками
До ніг,
Баского приведіть
Коня –
Хай юність
Сина доганя…
Як пізній сніг
Мені до ніг
Впаде
На пазелень хрещату,
Виходьте, мамо,
Зустрічати
Мене
з веселкових
доріг
На білий
сніг…