Вышел в свет №62 литературно-художественного журнала "Склянка Часу*Zeitglas"

АВТОРЫ ЭТОГО НОМЕРА ЖУРНАЛА:

Проза Prosa Проза

Сергій Левченко
Anatolij Krym
Александр Волков
Юрій Балюк
Іванна Преснякова
Зінаїда Луценко
Виктор Шендрик
Елена Морозова
Володимир Комісарук
Юрій Волощак
Александр Мошна
Еліна Заржицька
Пётр Гацанюк
Ніка Нікалео
Антоніна Остролуцька



Лірика Lyrik Лирика



Вячеслав Пасенюк
Александр Курапцев
Петренко
Вера Агаркова
Валентина Таран
Ирина Гирлянова
Валентин Ліпчинський
Микола Цап
Павел Бессонов
Вадим Друзь



Есе Essays Эссе



Григорий Ганзбург
Іван Дзюба
Юлія Патлань та Сергій Прохоров
Игорь Малышев
Олександр Апальков
Борис Нестеренко
Валентина Лесунова
Людмила Исаева
Сергей Скорый



Галерея Galerie Галерея



Живопис Яни Носкової / Malerei von Jana Noskowa:
Обкладинка-Umschlag, 48, 88.

Графіка:

Олександра Нагорного / Graphik von Alexander Nagornyj,

Олексія Мартиросова / Graphik von Alexej Martirosow,
Ірини Лопатіної / Graphik von Iryna Lopatina,
Романа Литвина / Graphik von Roman Lytwyn,
Василя Легкого / Graphik von Wasyl Legkyj,

Аліни В`юник/ Graphik von Alina Wjunyk,
Лариси Логачової / Graphik von Larisa Logatschowa.



В критичних статтях Б. Нестеренка, І. Дзюби, Л. Ісаєвої, В. Лесунової йдеться про творчість авторів, серед них : Р. Заславського, Л. Некрасовської, О. Волкова, В. Єрошенка, В. Еременка, Є. Більченко, О. Апалькова, С.Левченка, С. Томашук, Л. Василик, І. Рибчук, Г. Яцини, І. Величко, О. Ганзенка, О. Корнієнка, Л. Бернакевич, Ю. Левківської, Зохер-Мазоха, І. Рубцова, Б. Мельничука, А. Соколової, Т. Шевченко, Дм. Дроздовського,В. Пасенюка, О.Мошни, О. Морозової, С. Світової, Є.Любої, С-М.Залізняк, М. Низовцова та іншіх...









Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 35 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 20 грн.)
замовивши в редакції :

[email protected]


Журнал тако ж можна погортати та придбати його електронну версію на сайті:

http://store.kassiopeya.com/small/1238/

Отрывки из произведений журнала СЧ№62

Уривки з творів журнала СЧ№62





"...– Тату, чому ти сфотографувався в зоопарку, тоді, влітку 44-го, в Мюнхені. Ти ж не любиш їх.
– Тоді, сину, мені вперше бауер дозволив вийти в місто. І звірі, птахи й навіть гади почувалися, мені так здалося, вільнішими, ніж я, бо там немає кліток, а я був у клітці. Нехай чистій до стерильності, з блискучими 3-поверховими дерев‘яними нарами \2 коври, 1 подушка\, столами, табуретами, шафками для особистих речей та одягу. Око блок-фюрера було недремним. По бараку ми ходили босі. Унітази, білі умивальники, душові – Европа! І стовп для підвішення, що кістки вивертає аж, за зморщку на ковдрі чи плямку на нарах чи підлозі. Appellplatz ніби язиком вилизаний, тополина алея, а до табору веде березова. На плаці стояли струнко годинами вранці й увечері. Рапорт-фюрер Реммель – звірюга лютий, шваб, його навіть есесівці не любили. По табору німці їздили на роверах – а що, зручно. 7 сторожових веж, зелений дріт під напругою, навкіл 4-метровий завширшки рів з водою, загорожа подвійна. Була своя товкучка, де забірали одяг у новоприбулих, кухня, пральня. Було дві печі для кремації, у 42-у з явилися газові камери.
– Як ви виходили з табору з Вирдіним.
– Про це пізніше, я щось утомився, Вітовте. Але виходили не через журхауз..."

Сергій Левченко, А ЖОРНА МЕЛЮТЬ…







***

Ты множишь образы – взгляни на образа:
тут что ни дерево – надежда и картинка.
Не худшая, признайся, полоса –
перед зимой последняя заминка.

Эй, между строк пропавший грамотей,
гляди: врата – от края и до края.
Не сам войдёшь, а тысяча людей
войдёт, тебя с собою увлекая.

Со всеми вместе, даже не любя
собраний, сходок, толковищ и сборищ.
За вход не будет взято ни рубля:
молчишь, и смотришь, и ни с кем не споришь.

А спорить был мастак и говорун,
каких в округе поискать, пошарить.
Теперь над ухом крикнут – караул! –
не шевельнёшь прижатыми ушами.

Вячеслав Пасенюк, ОТТОЧИЕ ВМЕСТО ЗИЯНИЯ.




"...Деревня была брошенная – это ясно.
В ней никто не жил.
Пустые проплешины на месте прежних хозяйств.
Все по одной схеме: остов дома, останки фундамента, деревья, старые, корявые, чаще всего абрикос – дичка, под ними бывшие хозяева скрывались от зноя.
Остатки ограждений усадьбы – то палка торчит из земли, то бывший столбик, многие завалились иссушенные, как кости давно умерших в степи доисторических животных… и ни одного жилого дома….
– Здесь, бабушка жила, – указала она на остатки строения: две полуразрушенные стены и места, в которых была и дверь, и окна – остальной части дома не было.
Внутренности этой коробки были забиты травой, сухой и старой, белого цвета с еле заметным желтоватым оттенком….
Они вошли в эту коробку….
Полуразрушенные стены отбрасывали тень, там было уютно.
Она присела на корточки и через секунду бросилась и упала на спину, зашуршав травой, раскинула руки и закрыла глаза.
Он растянулся рядом..."

Александр Волков, НЕ ОСТАВЛЯЙТЕ ЖЕНЩИНУ ОДНУ.




***

Никогда не носил париков,
ветер вольно шалил волосами –
провожали игру завитков
воспалёнными жаждой глазами
дамы в яростном вихре балов.

...Никогда не прощал дураков
с замутнёнными спесью мозгами –
и в лихом перезвоне клинков
их изящно знакомил с азами
андалузского боя быков.

...Никогда не жалел муженьков
поглощённых своими делами,
чей забытый в заботах альков
неустанно утюжил боками
под сговорчивый шёпот шелков.

...Никогда не боялся грешков,
не тревожила совесть бунтами –
был уверен, что жребий таков
и ему наслаждаться цветами
до поры убелённых висков.

...Но не вечно потворство богов:
плачут девы Севильи, слезами
увлажняя камзолы дружков –
никогда им не стать теми львами,
что ввергают в пучину грехов...

Вадим Друзь, ДОН ЖУАН







"За вікном падає дощ. Тихенько молотить крапельками по підвіконню і дзвінко стікає ринвою. Осінь… Плаксива й багата пора. Пахощі її дарів долинають із сусідньої кімнати, де їх по кошичкам дбайливо поскладали сусідські руки.
Аромат груш, яблук і слив, вогких горіхів дурманить голову і наганяє спрагу до життя…
Вона одягає важкі чоботи на худенькі ноги і у самому платті виходить на сходи перед хатою. Злива тут же із задоволенням починає обмивати її обличчя, руки, стікає потічками по густому чорному волоссю.
Скільки літ минуло, а воно все таке ж вороняче, майже немає сивини!
Як він його колись любив і гладив, примовляючи: «Ганю, яка ж ти гарна! Яке в тебе пишне волосся, як в артистки. І голос у тебе який. Краще за тебе ніхто у церкві не співає! Я завжди тебе чую серед інших. А розкажи-но якого вірша, Ганнусенько моя!»
І вона декламувала йому свої нові вірші про свята, про Бога і людей, про неї саму і про нього. Протягом усього свого тяжкого шляху вона усім даруватиме життєрадісну поезію. Неписьменна сільська поетка…
«Ти – найліпша! Я тебе кохаю, Ганю!», палко казав він, коли вона завершувала. «І я тебе», відповідала тихо, наче боялася, що хтось іще, крім нього почує. А уста зливалися у п’янкому медово-яблучному поцілунку…
Зараз їх періщила холодна злива.
– Нюнко, ви чого під дощем мокнете? – питає сусідка, яка принесла обід.
– А я ж не з цукру! – раптом відповідає усміхаючись. – Не розтану. Заходи, Галюньо, до хати. А я за тобою..."

Ніка Нікалео, ПРОКЛЯТА


***

«Можешь не писать – не пиши!» –
Говорят молодым поэты. –
А когда это крик души?
И ты не молод при этом?

А если сердце в клочья
Разрывается от обид,
Когда такие грязные склоки
На самом верху «пирамид»?

Когда народ погряз в нищете
И конца трясины не видно,
А ко власти приходят вовсе не те,
Кому «за Державу обидно»?

Когда элита, словно грибы,
«Своих» людей расплодила –
Народ ожидают только гробы –
Такая вот власти сила…

Но только и здесь имеется суть
И выбор удачен власти:
Пускай поскорее вымрут-помрут
И не висят балластом…

Да только опомнитесь, господа!
Не надо так торопиться!
Мы к Богу успеем, конечно, всегда,
А вы посмотрите в лица.

Вглядитесь в лица простых матерей
И в лица отцов вглядитесь:
Чтоб не быть проклятым на века –
– ОСТАНОВИТЕСЬ!!!

Валентина Таран, КРИК ДУШИ





"Бурхливе політичне життя 90-х років та початку 21 століття змусило Риталія Заславського звернутися до раніше не дуже притаманних йому громадянських інвектив. Спершу його бентежить “всероссийский бедлам”, потім як ознаку нормалізації він сприймає те, що “Россия вернулась в границі свои”, а ще згодом з тривогою бачить, що “снова раздувается империя”. До цього додаються і національні порахунки специфічного “цехового” виміру: в російському літературному житті набирає певної популярності розрізнення між істинно російськими поетами і “російськомовними”, і Риталій Заславський пише віршований памфлет-відповідь “некоторым коллегам”: “Я не русский поэт. Ваша вечная слава не достанется мне, успокойтесь же, право!” (Втім, це ще вірш 80-х років.)
Але основний настрій поезії останнього періоду, коли літа і хвороби змушували зосереджуватися на підсумках життя, – мінорні та змирливі роздуми про неминуче, про хвилеве і вічне, про полюси старості і молодості на людському шляху. Ще марнішою сприймається суєтність, ще більше “загадок время задаёт”, усе змінюється до невпізнанності, і лиш одне незмінне: “лишь Добро не изменилось, и осталось прежним Зло”.
Неабияк прислужився Риталій Заславський літературі і тим, що упродовж багатьох років збирав і впорядковував поезії забутих та замовчуваних авторів “Пятнадцать поэтов – пятнадцать судеб” (більшість передмов до віршів кожного з них написав сам Заславський, показавши себе добрим інтерпретатором), видавав, з допомогою видавництва київського журналу “Радуга”, поетичні антології: “100 поэтов о Пушкине”, “100 поэтов о любви”, “100 русских поэтов о Киеве”.
У чималому перекладацькому доробку Риталія Заславського помітне місце посідають переклади з українських поетів – Максима Рильського, Леоніда Первомайського та інших..."

Іван Дзюба, РИТАЛІЙ ЗАСЛАВСЬКИЙ



-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------



"Приводом для цієї рецензії стало переднє слово до перекладів «Чотирьох весняних замальовок» Василя Єрошенка, написане директором Благодійного фонду ім. Єрошенка, журналістом Владиславом Таранюком [37; 88-89].
У ньому, як у маленькій краплині води, відбилися суттєві розбіжності між науковим єрошенкознавством, яке спирається на факти й архіви, і популярним, що й досі тримається на міфологемах. Але про це далі..."

Юлія Патлань, Сергій Прохоров Проблеми Єрошенкознавства



--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------



"...підзабутий нині Аристотель казав, що автор може розповісти про життя «залишаючись чимось стороннім». Так пішов у своєму, на мою думку – одному з найкращих творів цього номера – Ігор Рубцов із Донецька.
«Афганські спогади» хоча і внесені до рубрики свідчення очевидця, мають узагальнюючу суть. Під цими свідченнями можуть поставити підписи багато очевидців. І, хоча сам автор не зазіхається на мужньо-історичний жанр, втім відчувається подих тих подій… Я хотів би поговорити про цей твір ще й для того, аби виділити його. Це – той текст, в якому спостерігається відповідна своєрідність, саме в побудові образу «солдата-інтернаціоналіста». Так, він суперечливий. Але – типовий. Він – усюдисущий. Актуальний для будь-якої армії, що приходить у чужу країну навести лад, свободу і справедливість… Життєві факти повсякденності – ось основа «афганськіх спогадів». А вдалий прищур автора-спостерігача уможливив дохідливу подачу тексту. Дохідливо – до холоду в кістках: «Правду потрібно викласти такою, якою вона є. Наш світ не став гуманнішим від часів Середньовічча… Тільки закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових втрат… Хто пішов людиною, той людиною й залишився. Мерзотник удосконалився саме як мерзотник…»
Без зайвих коментарів та наголосів, Рубцов описує непоказні речі, марудні: «Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Убитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але саме бойових утрат, може, трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) утрату пишу окремо. Повертаючись із бойової операції, старший прапорщик Р., старшина комендантської роти, п‘яний, не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям. Крапка»...



...Окремого доброго слова заслуговує нарис Тамари Шевченко «Розпусниця, або сила жіночої слабкості». У ньому йдеться про факт із життя Горького, котрий стався із ним по дорозі із Єлісаветграду до Миколаєва. Тут письменник і постає людиною на захисті скривдженої богоподібної істоти… Чи не в цім полягає істина місія письменника? Так, можна писати про диктаторів, про квіти у горшиках, про Володимира Вінниченка у свідомленні Степана Процюка, про що завгодно, втім слід пам‘тати про велике покликання кожного, хто взявся за письменництво як фах.
Дмитро Дроздовський не дарма загострює тему «Шевченківської премії». Він не тільки наводить на роздуми про її долю дня вчорашнього й сьогоднішнього, але намагається кинути погляд у майбутнє. А поміркувати тут було і є над чим: «Усе дуже просто, якщо керуватися принципами етики: не можуть бути поряд Героями України гідні люди і зрадники, українці і українофоби; митці, банкіри й бандити; ті, хто оспівують сьогодні одну владу, а завтра іншу; ті, хто відкидають мистецтво, а живуть у світі ідеологічної «догождальності…» Тут знову пригадав я приказку про курку біля півня… У розпачі автор жбурляє каміння докорів у Тичину, Гончара, Майбороду, Корнійчука, Загребельного. А чому б і ні? Каміння ж кидають тільки в ті дерева, на яких щось уродило… Це справа сумління кожного полеміста. Із протиріч енергетика статті… Автор то переймається тим, «що часом імена лауреатів Шевченківської премії не є загальновідомими», то наполягає на тому, що «не варто зводити процес висування кандидатів на здобуття Шевченківської премії тільки до НАНУ, творчих спілок, тощо, адже кожен громадянин на першому етапі має право висловити свою думку стосовно того, хто вартує найвищої національної нагороди».
Поклавши руку на серце, нагадаю авторові про те, що багато кому слава миліша, ніж шана… Як це здолати? Де не достає таланту і честі, латають грішми… Візантійщина? І коли наша (вже майже доросла) свобода не призводить до солідарності, то тут слід літераторам працювати на повну потужність… Аби виступити (на сторінках літературних журналів, газет, сайтів) суцільним фронтом назустріч реальній загрозі духовного і душевного отупіння. В той час, коли власні інтереси роблять політикою, можливо, література – останній бастіон битви із конформізмом та спустошенням. Бо письменництво мусить не тільки шукати красоти й чесноти за письмовим столом…"

Олександр Апальков, За лаштунками реальності



Примірники журнала можна придбати, післяоплатою 35 грн.,
(при замовленні понад 5 примірників, вартість кожного становитиме 20 грн.)
замовивши в редакції :

[email protected]