Памяти Василия Михайловича Саранчука, г. Днепродзержинск

Василь Михайлович Саранчук –  поет, письменник, драматург

народився , (1944 р.) , в с. Озаренці, Могилів-Подільського району Вінницької області.Закінчив режисерський факультет Дніпропетровського театрального училища імені М.І. Глінки у 1975 році. Був на журналістській роботі в Кривому Розі  та місті Безмеін , (Туркменістан) , Ташкенті. Член літературного об’єднання « Факел» міста Дніпродзержинська.

        С1982 року - артист Дніпродзержинського музично-драматичного театру імені Лесі Українки. У 2006 році став дипломантом Всеукраїнського фестивалю поезії «Підкова Пегаса», м. Вінниця. У 2007 році - дипломант Всеукраїнського фестивалю «Вільний доступ», м. Запоріжжя

Його п'єса «Малахітова скринька Чапаєва» втілена на сцені Дніпропетровського академічного театру російської драми ім. А.М. Горького.

Поетичні збірки:«За хвилиною хвилина ...» , « Залишаючи слід».

Член Регіональної спілки письменників Придніпров'я , Міжрегіонального союзу письменників і Конгресу літераторів України .

Революції

Земле -

           земленько -

                         землище,

окована зорями,

дротом колючим,

         з німбом кривавої величі,

величі-Революції.

Революція, 

                 Революція

          з ореолом синьо-смолистим.

Падає,

                 падає,

                      падає листя.

                    Захлинається бурею музики

гнівного Ліста,

                   буре від крові Петрове місто.

Чоботи,

        чоботи,

                 чоботи -

                    чітко по бруку чорному

              так відбивають такт,

що просто жах!

      Ать-два, ать-два,

                 Інтернаціоналом видзвонює мостова.

- Що за порядки? 

Що за права, і взагалі,

що це за

                        влада така нова?...

Я предлагаю тост

Я предлагаю тост за подлецов,

Любых мастей, любых чинов и званий.

Я знаю их заочно и в лицо,

По сути,  ничего о них не зная.

Не знаю их уловок и ходов,

Когда нагрянут грозовые тучи.

Подлец открыться вовсе не готов,

Исподтишка он действовать приучен…

Я мог бы бесконечно составлять

Реестр неблаговидных их деяний.

Бог им судья! Мне нечего сказать,

Есть мера наказанья - покаянье!

Пусть подлецов сжимается кольцо,

Я принципам своим не изменяю...

Я пью до дна за них, за подлецов,

Есть тайм второй. И мы его сыграем!

                                          И. Бродскому

Пределы Родины покинув

Инакомыслящим пророком,

Который год и на чужбине

Он, безнадежно одинокий.

Летят клинообразно птицы,

Летят в неведомые дали.

Его не радуют зарницы

Иной земли, иной державы.

России хрупкие берёзы,

Поля ржаные в жаркий полдень,

Трескуче-красные морозы

Он видит в кадрах кинохроник.

Невыносим чужбины ветер

«Демократической свободы»,

 Поэт останется поэтом –

 Мессией своего народа.

                                                                ***

Уже нарвать я лилий не смогу,

Преодолев теченье быстрой речки.

Косыночку накинувши на плечи,

Меня не будешь ждать на берегу.

Заливисто не будешь хохотать,

Вальсируя на краешке обрыва,

Под дремлющей в тумане зыбкой ивой,

Не доведется нам зарю встречать.

Как глупо разлучились мы с тобой

Из-за каких-то ссор, обид пустячных,

Не понимая истины простой:

Все что имеем, потерявши плачем.

Чрез столько лет я вновь на берегу.

Обрыв все тот же, та же ива наша,

Вот, разве что, другая пареньку, 

Девчоночка, смеясь, рукою машет.

И вздрогнула душа моя до дна,

Выходит, в ней не все перегорело.

Покачивает стайку лилий белых,

Внезапно набежавшая волна».

                                                       Несыгранная роль

Так и не сыгранный мной Гамлет

Все не дает покоя мне...

Сосредоточен он и замкнут,

Бродя по замку при луне.

Он весь охвачен жаждой мести,

В сомненьях мается душа.

Он просто не находит места –

Замедлит, иль ускорит шаг.

И никуда ему не деться

От предначертанной судьбы.

Бунтует ум. Сжигает сердце

Все -то же: «Быть или не быть?..»

Меня преследует мой Гамлет

Нередко даже и во сне, -

Он, будто кем-то в угол загнан,

Свой монолог читает мне.

То меж кулис в раздумье бродит,

Так и не сыгранный мной принц...

Ушел мой поезд. Тают годы,

Как тает в небе стая птиц.

Но на судьбу роптать не стану,

-Ну, не сыграл, ну, не сбылось!..

 И боль моя уже не Гамлет,

 А каверзный его вопрос.

              Мария Стюарт

Неистов гул оголтелой толпы,

Доносится мерзлый стук топоров.

Набатно гудят добротные лбы

Тяжелых и мрачных колоколов.

Для казни поспешно срублен помост,

Поземка змеится по мостовой.

Пронзительно дует резкий норд-ост,

Играя, хрустит шершавой листвой.

Под вопли толпы, шелками шурша,

Орущих зевак осенив крестом,

С осанкой богини леди взошла

На шаткий настил в плаще голубом.

Растерян палач, по коже мороз,

Взъярилась гневом толпа во стократ.

Вдруг кто-то бросил букетик мимоз

На плаху к ногам Марии Стюарт.

Заплечных дел мастер взмахнул мечом,

Взметнулась зловеще стая ворон.

Закат полыхнул багровым огнем

И Темза нахмурилась рябью волн...

В трущобах, вопя, всю ночь напролет

Презренная чернь дралась и пила.

Марии Стюарт трагический лот

Навзрыд отпевали колокола.

Забившись в чулан, и от страха дрожа,

Не в силах слез удержать поток,

Молилась девчушка, к сердцу прижав

Плаща королевского лоскуток»

Роки ідуть

І ллється злива листя золотого,

 І трави в росах кришталевих сплять. 

Тополі сиві мліють край дороги, 

І в сиву далеч лебеді летять.

Похмурі хмари сунуть, мов отари,

І кінокадри спогадів пливуть: 

Дитинство голоп'яте, юність, старість. 

Роки ідуть. Роки собі ідуть.

В останню не лаштуюся дорогу, 

Та й янголи поки що не трублять... 

Хай ллється злива листя золотого 

І в синю далеч лебеді летять.

Вже, мабуть, час

Вже, мабуть, час збиратися в дорогу, 

Далеку, невідому і сумну, 

Та душу все ятрить якась тривога, 

А ось яка - ніяк я не збагну.

Піду собі я тихо, непримітно, 

Як тихо ходять коні по траві. 

Я хочу вмерти саме серед   літа, 

Коли забешкетують солов'ї,

Коли пшениця у полях дозріє 

В обіймах пересмаглих вечорів, 

Коли кирпатий місяць журно мліє, 

Гойдаючись на вітях яворів.

Не можу знати, в що я перевтілюсь: 

В траву, в зорю або у журавля. 

Та врешті-решт не це мені важливо,-

 Аби в людині людяність була.

У снах

У снах надивляю за обрієм синім 

Чудові картини, якісь острови. 

То начебто древнього Риму руїни, 

Могили козацькі - віків вартові.

Єгипетські, вічно старі піраміди, 

Мечеті та храми в обіймах століть, 

Сади узурпаторші Семіраміди 

Зникають, то знову зринають щомить.

Солодкі примари, солодкі видіння 

Мене утішають хіба що на мить. 

Я бачу розбещену вщент Україну –

І гірко мені, і мені це болить.

Стоїть край дороги старенька тополя, 

Мугикає вітер мотиви сумні. 

Омріяну гідність народної долі 

Руйнує не хтось, а, на жаль, ми самі.

Невже?

Ні, щось не так, і щось не те 

В моїй ошуканій країні. 

Невже розбрат гряде? Невже 

Її залишаться руїни?

Душа німіє, серце мре, 

Новость отредактировал: Редактор - 19 апреля 2024
Причина: перенос слов