Памяти Василия Михайловича Саранчука, г. Днепродзержинск
Василь Михайлович Саранчук – поет, письменник, драматург
народився , (1944 р.) , в с. Озаренці, Могилів-Подільського району Вінницької області.Закінчив режисерський факультет Дніпропетровського театрального училища імені М.І. Глінки у 1975 році. Був на журналістській роботі в Кривому Розі та місті Безмеін , (Туркменістан) , Ташкенті. Член літературного об’єднання « Факел» міста Дніпродзержинська.
С1982 року - артист Дніпродзержинського музично-драматичного театру імені Лесі Українки. У 2006 році став дипломантом Всеукраїнського фестивалю поезії «Підкова Пегаса», м. Вінниця. У 2007 році - дипломант Всеукраїнського фестивалю «Вільний доступ», м. Запоріжжя
Його п'єса «Малахітова скринька Чапаєва» втілена на сцені Дніпропетровського академічного театру російської драми ім. А.М. Горького.
Поетичні збірки:«За хвилиною хвилина ...» , « Залишаючи слід».
Член Регіональної спілки письменників Придніпров'я , Міжрегіонального союзу письменників і Конгресу літераторів України .
Революції
Земле -
земленько -
землище,
окована зорями,
дротом колючим,
з німбом кривавої величі,
величі-Революції.
Революція,
Революція
з ореолом синьо-смолистим.
Падає,
падає,
падає листя.
Захлинається бурею музики
гнівного Ліста,
буре від крові Петрове місто.
Чоботи,
чоботи,
чоботи -
чітко по бруку чорному
так відбивають такт,
що просто жах!
Ать-два, ать-два,
Інтернаціоналом видзвонює мостова.
- Що за порядки?
Що за права, і взагалі,
що це за
влада така нова?...
Я предлагаю тост
Я предлагаю тост за подлецов,
Любых мастей, любых чинов и званий.
Я знаю их заочно и в лицо,
По сути, ничего о них не зная.
Не знаю их уловок и ходов,
Когда нагрянут грозовые тучи.
Подлец открыться вовсе не готов,
Исподтишка он действовать приучен…
Я мог бы бесконечно составлять
Реестр неблаговидных их деяний.
Бог им судья! Мне нечего сказать,
Есть мера наказанья - покаянье!
Пусть подлецов сжимается кольцо,
Я принципам своим не изменяю...
Я пью до дна за них, за подлецов,
Есть тайм второй. И мы его сыграем!
И. Бродскому
Пределы Родины покинув
Инакомыслящим пророком,
Который год и на чужбине
Он, безнадежно одинокий.
Летят клинообразно птицы,
Летят в неведомые дали.
Его не радуют зарницы
Иной земли, иной державы.
России хрупкие берёзы,
Поля ржаные в жаркий полдень,
Трескуче-красные морозы
Он видит в кадрах кинохроник.
Невыносим чужбины ветер
«Демократической свободы»,
Поэт останется поэтом –
Мессией своего народа.
***
Уже нарвать я лилий не смогу,
Преодолев теченье быстрой речки.
Косыночку накинувши на плечи,
Меня не будешь ждать на берегу.
Заливисто не будешь хохотать,
Вальсируя на краешке обрыва,
Под дремлющей в тумане зыбкой ивой,
Не доведется нам зарю встречать.
Как глупо разлучились мы с тобой
Из-за каких-то ссор, обид пустячных,
Не понимая истины простой:
Все что имеем, потерявши плачем.
Чрез столько лет я вновь на берегу.
Обрыв все тот же, та же ива наша,
Вот, разве что, другая пареньку,
Девчоночка, смеясь, рукою машет.
И вздрогнула душа моя до дна,
Выходит, в ней не все перегорело.
Покачивает стайку лилий белых,
Внезапно набежавшая волна».
Несыгранная роль
Так и не сыгранный мной Гамлет
Все не дает покоя мне...
Сосредоточен он и замкнут,
Бродя по замку при луне.
Он весь охвачен жаждой мести,
В сомненьях мается душа.
Он просто не находит места –
Замедлит, иль ускорит шаг.
И никуда ему не деться
От предначертанной судьбы.
Бунтует ум. Сжигает сердце
Все -то же: «Быть или не быть?..»
Меня преследует мой Гамлет
Нередко даже и во сне, -
Он, будто кем-то в угол загнан,
Свой монолог читает мне.
То меж кулис в раздумье бродит,
Так и не сыгранный мной принц...
Ушел мой поезд. Тают годы,
Как тает в небе стая птиц.
Но на судьбу роптать не стану,
-Ну, не сыграл, ну, не сбылось!..
И боль моя уже не Гамлет,
А каверзный его вопрос.
Мария Стюарт
Неистов гул оголтелой толпы,
Доносится мерзлый стук топоров.
Набатно гудят добротные лбы
Тяжелых и мрачных колоколов.
Для казни поспешно срублен помост,
Поземка змеится по мостовой.
Пронзительно дует резкий норд-ост,
Играя, хрустит шершавой листвой.
Под вопли толпы, шелками шурша,
Орущих зевак осенив крестом,
С осанкой богини леди взошла
На шаткий настил в плаще голубом.
Растерян палач, по коже мороз,
Взъярилась гневом толпа во стократ.
Вдруг кто-то бросил букетик мимоз
На плаху к ногам Марии Стюарт.
Заплечных дел мастер взмахнул мечом,
Взметнулась зловеще стая ворон.
Закат полыхнул багровым огнем
И Темза нахмурилась рябью волн...
В трущобах, вопя, всю ночь напролет
Презренная чернь дралась и пила.
Марии Стюарт трагический лот
Навзрыд отпевали колокола.
Забившись в чулан, и от страха дрожа,
Не в силах слез удержать поток,
Молилась девчушка, к сердцу прижав
Плаща королевского лоскуток»
Роки ідуть
І ллється злива листя золотого,
І трави в росах кришталевих сплять.
Тополі сиві мліють край дороги,
І в сиву далеч лебеді летять.
Похмурі хмари сунуть, мов отари,
І кінокадри спогадів пливуть:
Дитинство голоп'яте, юність, старість.
Роки ідуть. Роки собі ідуть.
В останню не лаштуюся дорогу,
Та й янголи поки що не трублять...
Хай ллється злива листя золотого
І в синю далеч лебеді летять.
Вже, мабуть, час
Вже, мабуть, час збиратися в дорогу,
Далеку, невідому і сумну,
Та душу все ятрить якась тривога,
А ось яка - ніяк я не збагну.
Піду собі я тихо, непримітно,
Як тихо ходять коні по траві.
Я хочу вмерти саме серед літа,
Коли забешкетують солов'ї,
Коли пшениця у полях дозріє
В обіймах пересмаглих вечорів,
Коли кирпатий місяць журно мліє,
Гойдаючись на вітях яворів.
Не можу знати, в що я перевтілюсь:
В траву, в зорю або у журавля.
Та врешті-решт не це мені важливо,-
Аби в людині людяність була.
У снах
У снах надивляю за обрієм синім
Чудові картини, якісь острови.
То начебто древнього Риму руїни,
Могили козацькі - віків вартові.
Єгипетські, вічно старі піраміди,
Мечеті та храми в обіймах століть,
Сади узурпаторші Семіраміди
Зникають, то знову зринають щомить.
Солодкі примари, солодкі видіння
Мене утішають хіба що на мить.
Я бачу розбещену вщент Україну –
І гірко мені, і мені це болить.
Стоїть край дороги старенька тополя,
Мугикає вітер мотиви сумні.
Омріяну гідність народної долі
Руйнує не хтось, а, на жаль, ми самі.
Невже?
Ні, щось не так, і щось не те
В моїй ошуканій країні.
Невже розбрат гряде? Невже
Її залишаться руїни?
Душа німіє, серце мре,
Новость отредактировал: Редактор - 19 апреля 2024
Причина: перенос слов
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.