Игнат Меренков

В ускользающем опыте

Все забытое ново.

Крик пронзительный в шепоте

И в молчании — слово.

В очевидном — незримое

И родимое — в чуждом.

Ежечасно творимое,

Стань свершившимся, чудо!

Виадуком над бездною,

Маяком в бездорожье…

В земнородном — небесное,

В человеческом — Божье.

Буква тау

Если пальцы, строча с небрежностью,

Причинят документу вред,

Отменить череду погрешностей

Можно клавишей с буквой «зэд».

Поспешил в электронном опусе

И в исходный вернул момент.

Но деяния душ — не в «Офисе»:

Жизнь — испорченный документ…

Как исправить грехи поспешные,

Дел и мыслей картавый жест?

Отменяет движенья грешные

Буква «тау» — Голгофский крест.

Примечание: многие исследователи полагают, что Иисус Христос был распят на кресте, имеющем форму буквы «тау» гречского алфавита (Т). 

Паганини

Как подпиленных струн сюрприз,

Разбрелись кто куда друзья.

Одиночка — струна твоя,

Как на ней доиграть капри́с?

Чем дополнить лихой мотив,

Что в уме созревал давно?

Жизнь без музыки — все равно,

Что река без плакучих ив.

Онемевший мир, правда, сер,

Но вставай, не лежи ничком.

Слышишь звук? То провел смычком

Паганини небесных сфер…

Отречение

Уйду от карнавального парада,

С той площади, где бронзы силуэт.

Любовь к труду важнее, чем награда.

Поэзия важнее, чем поэт.

И в бедности, и в блеске слова каясь,

Искусством я отвечу на искус.

От титула поэта отрекаюсь.

От музы никогда не отрекусь.

Пшеницу отделяя от половы,

Возьму эпиграф, он же эпилог:

Поэт — не я, а Тот, Кто создал слово,

А я в Его поэзии — лишь слог…

Ступени

Памяти композитора Константина Кайханиди*

Полнозвучным аккордом,

Не фальшивым, не гордым,

Ты затих на мгновенье

Перед звездным эскортом.

Словно клавиши-тени,

Проломились ступени

Богом данного лада —

За черту звукоряда.

То не лада ступень,

А ракеты — упала,

Богу дух возвратила,

Полнозвучье — светилам.

Там, в симфонии рая,

Где тональность иная,

Нет числа ни ступеням,

Ни мелодиям — края…

*Константин Кайханиди — композитор, аранжировщик, исполнитель электронно-симфонической музыки на аналоговых и цифровых синтезаторах, ученик всемирно известных композиторов, француза Жан-Мишеля Жарра и грека Вангелиса, соединивший в едином звучании академический хор, голос, и электронику. Он верил в будущее российской космонавтики, отражая свои мысли в нотном листе. Погиб 16 марта 2013 года.

Жемчужные врата

Этот город столицы любой

Краше в тысячу крат.

Камни стен воспевают Любовь 

И жемчужины врат.

Яшмы свет, хризолит и сапфир —

Явь, затмившая сон.

Пропуск в город на свадебный пир —

Ткань святая, виссон.

На пиру у кристалла воды

Посох странника брось!

Город — зеркало Светлой Звезды,

Мироздания ось.

В блеске граней — ни пятнышка лжи,

Грязь в него не внести.

Все продай, лишь один удержи

Жемчуг Божий в горсти!

Вічність

Я стою на порозі Вічності.

Вхід відчинено. Сяє брама.

Сяє світлом Його Величності.

Крок вперед — і скінчиться драма.

Зникне пам’ять всього ворожого.

Не у смерті, не у нірвані —

При поверненні Сина Божого.

Ці хвилини такі чекані...

Небо звичне сувоєм згорнеться,

Невідоме — розкине шати.

Часу плин заросте, загоїться

І не буде вже заважати.

Сонце стане кольору місяця,

Він малі нагадає зорі,

Бо між ними Господь засвітиться,

У скляному відбившись морі.

            Підійдіть до порогу Вічності.

            Ще хвилина.

            Ще крок.

            Ще відстань.

            Вседержитель чекає вірності,

            До Свого закликає міста.

Хитка планета

Горить планета стрічкою страхіть,

Де Хижаки зчепилися з Чужинцями.

Ненависті тавро — тваринна хіть,

Фільм жаху, знятий нами, українцями.

Чужого постать, навіть тінь гидка —

І Хижака — їх сутність є єдиною!

На цій планеті, що від зла хитка,

Рятуй любов, лишаючись ЛЮДИНОЮ!

Олені

Оголені, немов поголені,

Дерева листопадні.

Несіть мене, північні олені,

Де вогник блима хатній.

Несіть, допоки він іще

Не згас під завірюхою.

А згасне – ви лиш донесіть.

Я знов його роздмухаю!

Залізничний міст

Благословенні роки ті,

Які забути неможливо,

Які навчили самоті,

В які почав любити зливу.

З них пам’ятаю жовтий міст,

Що бачив з власного городу.

Дощило, падав жовтий лист,

Робився сірим міст в негоду.

Блищали блискавки над ним;

Я вчився ще тоді несміло

Просте не плутати з складним,

Добро – зі злом, як мати вчила.

За рухом хмар спостерігав,

Про Всесвіт думав, про планети.

Вдивлятись вчився. Зберігав

Душі нечитані сонети.

Тепер, як чую знов грозу,

З неоном блискавок думками

Дитинства міст отой несу,

Щоб збудувати над роками.

Передчуття

Можливо,

               хтось і помічав,

Крім мене,

                  диво у природі:

Не вітрило,

                  завмер і час,

Хоч диктор вказував погоді,

Якій їй бути,

                      що робить,

Де скаженіти,

                       де спочити.

За цим прогавив він ту мить,

Яку не можна

                        пояснити:

Чомусь затихло все село,

Земля рожевою зробилась...

Хоч все це

                   ввечері було,

Здалося –

                  ранок...

                    Засвітилась

Пір`їна в курки.

                         Неба скло

Все потьмяніло.

                       Світло Боже

Мов тануло,

                   немов текло.

Було це, мабуть,

                          дуже схоже

На подив чи передчуття,

Відомим вченим невідоме.

Земля і небо... –

                           їх буття

Від слів людських відчуло втому.

Передчуття не пояснить –

Воно від Бога,

                      від ніколи

І нівідкіль: хвилина,

                                 мить –

І все рожевіє навколо.