КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

м. Суми

НЕ СТРІЛЯТИ!

Під лезом крутого меча

мені відтинають ногу.

Наказують, щоб не кричав.

І я лиш молюся Богу…

Допоки я тілом страждав

і Божу творив молитву,

мене обкарнав, мов удав,

отой, що стриже під бритву.

І зиму, і весну в степу

кружляв наді мною ворон,

а серце, неначе терпуг,

скромадив трибарвний ворог…

Тепер я сьогодні ніщо,

перевертень, Богом клятий.

Застрелив дурила би, що

наказував не стріляти!

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА…

Мене неначе б’ють по морді,

не знаю навіть і за що,

а я кривлюся лиш по моді,

як мандрівник в степу на дощ.

Мені не боляче, а бридко,

мов наплювали у нутро

або на голову побриту

помиїв вилили відро.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лунає пісня «Чураївна»,

і сяє жовто-синій стяг.

Не вмерла ще душа наївна,

та гнівно котиться життя.

КУХОННІ ПАТРІОТИ

Ми такі завзяті патріоти…

Варимо коли на кухні борщ,

з владою змагаємося доти,

доки язики не стануть сторч.

Поки галасуємо, здається,

і повітря червоніє так,

що невдовзі кровію уп’ється,

врешті-решт проснеться гайдамак.

Та як тільки наб’ємо оскому

на такій словесній боротьбі,

у розмові ставимо ми кому…

й насипаємо борщу собі.

Отакі кухонні патріоти.

В своїй хаті ми на повний зріст

стоїмо сьогодні влади проти…

а наш Мурий їсть собі та їсть.

СІРКОВІ ОЧІ

Хоч як ховай своє таємне,

що на душі у тебе є,

усе, а особливо темне,

невдовзі явністю стає…

Отак і ми останнім часом

ховаємо свої думки

і живемо під власним дахом,

мов перелякані «совки».

Але нас очі викривають,

вони – як дзеркало душі

і наче двері відчиняють

у серця сутінки чужі.

І кожен блима, ніби Каїн,

про злочин свій щоб не кричать,

один від одного тікає –

сіркові очі позичать.

Отож, очей не піднімаєм,

бо сором в грудях не мовчить:

неначе Авеля вбиваєм,

а навкруги нас нічичирк…