ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

        ШИПШИНА МАНДРІВНИЧА.

    МОЛИТВА ШЛЯХАМ І СТЕЖКАМ

…Крізь часопростори і часоплини

Шипшина бігла в гості до калини…

То наближалася, то віддалялась,

В зіниці щемно сестроньці вдивлялась…

А в тих зіницях – годі й передати – 

Козаки, коні, Соловки, солдати…

А в тих зіницях – і орли, й лелеки,

І петриківські, й опішнянські глеки,

Наповнені росою і сльозою

Ще й висвячені довгою лозою…

Ішла в снігах, по ріллях і по травах,

На стерні наражались при загравах…

Здавалось, вже – от-от, вже – скоро-скоро

Увійде у родинне видноколо…

Та обрій, що сріблився-золотився,

Лише орлами білими святився…

Крізь часопростори і часоплини

Це ж скільки кілометрів до калини?..

Дорога – і піщана, й кам’яниста, 

А в нічку горобину – ще й вогниста…

Енергетичні спади-перепади

Компенсували в серпні зорепади…

Вони стежки стобарвно освітили – 

Так, ніби хліб і сіль в громах святили…

Як Воля Божа – стрінуться сестриці,

Дід січень їм подарить рукавиці…

А поки дві долоні не схололи – 

Пшениченьку на перший хліб мололи…

І хоч мозолі – мов перстéні з ночі,

Кепкують з них злі відьми й поторочі…

Шипшина на їх чари не ведеться:

Дастьбі, зла сила в прірву западеться,

А їй – в душі й баладі струн торкати…

…Стежки ж – для того, щоб сестру шукати…

14.08.2011р.

           БАЛАДА

              ПРО 

    ЛЮБОВ ДО КОНЕЙ

…Дзвонища калатальні

Били тривогу в груди:

Коні горіли в стайні,

Спали по хатах люди…

І жеребці, й кобили

В стіни копитами били…

Хрипло в диму іржання:

Жить – нестерпне бажання…

Навіть вовки із лісу

Лють прикусили злісну:

Коні – спокуси дальні – 

Чаділи в сивій стайні…

Дзвонища потом вмились – 

Жах сповіщать втомились:

Бити бездушність в груди – 

Зваг непосильні трýди…

Стіни вогніли жаром,

Впали крокви і стеля…

Дощ відбувався жартом:

Душі людей – пустеля…

Тіні в пітьму вростали,

Плакали сич з совою…

Коні – попілом стали

В ста проклять за бровою…

Дзвонища калатальні

Бронзі пірвали груди…

…Коні згоріли в стайні,

Їх так любили люди…

11.09.2010р.

  СМЕРТЬ ВІД ТРЬОХ КУЛЬ

      Балада вовчого яру

…Вовчиця й вовк жили бездітні,

Їх шлюб тримавсь на волоску…

Останнім часом в ночі літні

Це повергало їх в тоску…

І все було б у них змістовно,

А тільки маялись обá…

І хоч вели себе тактовно,

Та роз’їдала такт злоба…

І – розійшлись… І стали жити

В окремих норах – як в літа,

Коли не вміла ворожити

На щасті доля їх крута…

Вовки – не люди: їм – простіше,

Та ось обсіли холоди,

І стали біди сміливіше

Досліджувати їх сліди…

А якось у яру мисливці

Підстерегли утрьох вовка,

І карабіни-незрадливці

З-за спини шарпнула рука…

І грянув залп, і впала тиша

До ніг засніженій траві,

І заніміла в нірці миша,

І заболіло перезві…

А вовк лежав… Чотири лапи

Вписали помсту в заповіт…

І крові зболені накрапи

Мисливцям не затьмили світ…

А через день, як сніг на груші

Рясне гілляччя обламав,

Вовчиця вклала в людські душі

Грім, котрий тишу переймав…

В селі казали-говорили:

„То – сіроманка, то – вона…"

Вінками три могилки вкрили,

А сич – пугукнув край вікна…

Ридали, мліючи, вдовиці

І проклинали вовченят,

Які знайшлися у вовчиці,

Як та ходила по ягнят…

За нею гнались – не догнали,

Ішли по сліду ста химер…

…А вовченята з казки знали:

Їх тато – від трьох куль помер…

08.09.2011р.

           БАЛАДА

              ПРО 

    МОЛИТВУ БОГУНА

…Балади козацького нурту

Читав я для творчого гурту

Вночі… Сяяв місяць упόвні,

Душа поривалась назовні:

В просякнутій кров’ю імлі

Козаки ішли на шаблі…

Шаліли степи безгомінні,

Змішалися піші і кінні…

І десь, у безсмертя на дні,

Молився Богун при коні…

Молитва недовго тривала – 

Нас тисла чужинська навала…

Тріщали чуби й черепи,

Хтось мовив: „Козаче, терпи…

І навіть, як боляче буде,

Вкраїна тебе не забуде…"

Не кожен звитяжця згада,

А хтось-таки та й зарида…

Калина це буде чи мальва,

Сьогодні уточнювать – марно…

Сьогодні, в заграви на тлі,

Гарикають грози в імлі…

Аж ось обізвалась гармата,

Та так, що зіщулилась шмата,

На котрій убиті й поранені – 

Всі Господом Богом охрáнені…

Усім – благодаті печать…

…А коні з-за виярку мчать:

Козацькі серця і чуби

Вовік не пізнають ганьби!..

13.09.2011р.

                     БАЛАДА

       ТВОРЧОЇ ВИСОКОЧОЛОСТІ

                                               Миколі Вінграновському

…З усіх великих – лише Вінграновський

Отак до серця щемом припада…

І голос його, Благовіст Дніпровський,

Джерелистий – мов сріберна вода…

Один такий… Ні з ким не порівняти,

Не доточити і не відрубать…

Як він умів Красу на Щит підняти,

Для України жить, любити, дбать!..

Літа минають і літа приходять,

А він, як перш, серед високих руж…

Слова з його криниць при Пісні ходять – 

Їм теж, як нам, і радісно, й сутуж…

Вдивляюся у їхні мужні грані,

Не поважаю мічених псяюк…

Аж ось туман розвіявсь: на екрані,

Де Вінграновський був, – стоїть Орлюк…

У сірій, у поношеній шинелі,

Яку запам’ятають на віки…

А поруч – не французькі колонелі,

А українські, з Києва, полки…

Примружив око, глянув доокола – 

Аж зимно: і матуся, й рушники,

І вчителька, й кохана, й рідна школа,

І, ще не відціловані, роки…

Гай-гай, літа… Вони – за журавлями

Поволеньки знялися понад Рось…

Їм соняхи жовтавими брилями

Махають… Бачити не привелось?..

Блакитні маки журяться довкола,

А вечір, мов калина, догоря…

…Стоїть у Слові, геть живий, Микола,

Чита нащадкам щось із „Кобзаря"…

07.08.2011р.