ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)

лауреат Міжнародної літературної премії імені Чеслава Мілоша

               З книги

„ПРАВОПИС НА ЛЕЗІ МЕЧА"

                           * * *

                                                                                Г. Ш.

Поет – це завше одинокий вовк,

Самотній сіроманець в пущі слова.

І так – допоки серця гук не змовк,

Покіль триває форми й змісту змова.

Поет – це завше розіп’ятий зір,

Це – біль, це крик, це – розпач, це – зневіра…

І хоч він вовк, але, повір, не звір,

Його душа – невиліковна ліра…

Вона – болить, і тому він – один,

Вона – кривавить, гоготить, сміється.

В гостях у неї триста самотин,

Ще мить – і триста першенька приб’ється,

Щоб відійти в зорю, у небуття,

В сліпу непам’ять голубого неба.

Поет – це ключник смерті і життя,

І реставратор щастя – якщо треба…

                  БАЛАДА

                      З

           МАМИНИМ ЧОЛОМ

                                                                  О.Д.

Мамо, у мене стріляв провокатор,

Словом гадючим стріляв.

Важив на совість лжесвідок-оратор,

Мітив у серце, та – мимо вціляв…

Сам Чорнорот йому дав пістоля,

Звів безтямно курок.

Тільки ж, однак, правдочола доля

Мій пильнувала крок.

Мов два хортиська гавкали очі – 

Скажені та навіжені.

Був він як тать, що явився з ночі,

Хоч м’яв партквиток в кишені…

Мамо, які він метав прокляття – 

Аж сивіли хатні квіти.

Та поруч були Ваші кревні браття,

Їх слова-правдоцвіти…

Маю відтоді шрамів доволі,

Але зневір – не маю.

Чолом – до Правди, серцем – до Волі,

Обрій – в очах тримаю…

Свячені Вічністю степ і криниці,

Хліб і калина.

З Вашої, нене, правди-десниці – 

Моя Україна!

Не перекреслить злим хуртовинам

Ластівку в зорі…

Віршам Тараса, Вашим сивинам

Світять незгасні зорі!

Птах моїх речень – не імітатор,

Не яничар із ночі…

…Кинув хтось зайді: ,,Ти – провокатор,

І слова твої – поторочі…"

Мамо, у мене стачить набоїв – 

Україна мій стяг квітчала…

Спасибі Долі, що в цім двобої

В громах і Ваша сурма звучала!

                 БАЛАДА,

  В ЯКІЙ АВТОР ЗРИВАЄ МАСКУ

З КОЛОЛІТЕРАТУРНИХ ХИЖАКІВ

Шакали гавкають, а караван – іде,

Песиголовці шлях перепиняють.

Летить стріла в безсмертя молоде,

Мчать яничари, та – не здоганяють…

Бо мовив День: „Храни його, Господь!"

А ніч, як матінка, перехрестила:

„Іди у світ і словом верховодь – 

Раз Україна для добра зростила!"

Шакали гавкають, їх лемент доліта

З ярів, з дворів, де – півники й – клозети.

Та, на олжею барвлені вуста,

У відповідь не зводжу пістолети:

Шкодá свинцю, з якого кулі ллють,

І пороху шкодá для без голосків.

На паперті їм гривну подають

В тремтячу длань, яка стирчить з обносків…

І ті – беруть, лжеусмішку-сирець

Тримають, наче щит для оборони.

І бридко так стає: о хай вам грець,

Служиві нечестивої корони!

Риплять вози козацькі, тракт гуде,

Клопи й пупи у шинку ще пиячать.

Шакали гавкають, а караван – іде,

Позаду хижі постаті маячать…

               * * *

…Правопис на лезі меча – 

Це все, що маю сьогодні…

…Не гасне свята свіча,

Хоч правлять бал земноводні…

20.05.2014р.,

м. Січеслав.

               МОНОЛОГ

       НА ЦВИНТАРІ ХОРТІВ

                                                      В. Л.

Чорнорот у вишитій сорочці

З ликом недотепи-мораліста

(Чи пройдисвіта-авантюриста)

Вслід за моїм слово сто хортів

Вислав, сатаніючи, в погоню,

Наказавши їм: „Ату – його!"

Кинулись хорти. Догнали. Стали…

Став і я: один – серед хортів…

Служки чорноротівські шаліють,

На безсиллі власному гарцюють.

Ікла їх, мов списи яничарські:

Ще хвилина і – в мені, в мені…

Але, видно, є Господь на небі,

Але, видно, є Господь у слові,

Але, видно, й по землі Він ходить:

Не дано песиголовцям хижим

У очах, які святкують Небо,

Ластів’я безкарно розіп’ять…

І бровою ще я не повів,

Люльку тютюном не ощасливив,

На курок ще й палець не поклав,

А уже, о Господи, уже:

Ікла їх чорніють і – мертвіють…

Лапи їх німіють і – мертвіють…

Зікра їх сивіють і – мертвіють…

Серце їх конає, шкура – злазить:

Непридатна і на барабан…

…Я стою на цвинтарі хортів,

Я молюсь на псів пощезлі душі.

А в далеких чи близьких околах

Там, на троні з черепів пігмеїв,

Казиться від люті Чорнорот,

На якому – вишита сорочка,

А Вкраїноньки в душі – катма!

Поруч нього – круки, мертві очі,

Поруч нього – блазні й поторочі,

Поруч нього – пси й повії з ночі,

Зіроньки ж ранкової – нема!

Як умію, я його жалію,

Пощадить безбатченка волію,

Мовлячи на цілий світ слова:

„Чорнороте, чуєш, Чорнороте,

У який би стрій ти не рядився,

Скільки б ти з хортами не водився,

А до слова, котре – данок Бога,

Зась тобі, песиголовцю, зась!"

            ПРО ТЕ, ЯК

ПОКАЯННИЙ (ОКАЯННИЙ?) 

ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

        ЯВОРІВСЬКИЙ 

           ВІДМИВАВ 

       ДУШУ ВІД ЛЕПУ

…Друзі, я вас люблю,

Друзі, я вас  не вб’ю…

Якщо ж когось і продам, –

Дасте в час ікс по мордáм…

Друзі, я вас  проп’ю,

З ковбиком, мо’, зжую…

Якщо комусь було боляче, –

Робив це, себе неволячи…

Слово мав чарівне: 

Друзі, простіть мене…

Не простіть, так – пробачте,

Потихеньку поплачте…

Грішний я, грішний, друзі,

Чаркував на вечірнім прузі,

З яничарами  й моралістами – 

Всі здавались мі оптимістами…

А нині – все усвідомив,

Каюсь: було… Фантомив…

Друзі, я вас не здам,

Дайте в ніс, по мордáм,

А тоді вже й пробачте:

Таким вдався ось, бачте…

Вночі – погрітись впустіть,

Глядіть, не занапастіть…

А я вже вам постараюся,

Смачно й смиренно каюся…

19.05.2014р.

               БАЛАДА

                  ПРО

 ВІРОЛОМСТВО НЕМИТИХ НІГ

Рябі стицьки у мій Палац ходили

І на дзеркальних сходах наслідили…

Я жебри їхні ниці вдовольнив,

Швейцара, що на службі мав, звільнив,

Новому повелівши пильнувати:

З немитими ногами – не впускати…

Рябі стицьки книжки мої просили,

У захваті вітали-голосили…

Я їх впізнав, у милості – відмовив,

Тоді котрийсь з стицьків мене обмовив…

Рябі стицьки мене на сходах стріли,

Вклонившись тричі, мов кайлόм угріли.

Та я їх, грижопупих, уже знав:

Зробив швейцару знак, і той – прогнав…

Тепер стицьки в Палац мій не приходять – 

З немитими ногами поруч бродять…

                      ЩИТ

Мій щит колупали і … носом, і … рогом,

І „Носорогом" – панок Луценко…

А він, харалужний, освячений Богом,

Сміявся в харю того, хто цвенькав.

Мій щит золотили стрілою з лука,

Мечем сріблили його візерунок.

Навіть один столичний падлюка

Зловчився був на Юдин цілунок...

Хтів прохромить його син Пілата,

Та Цар Небесний чи ж міг дозволить?

Упала на щит мій сльозина ката – 

Наволоч круто сльозину солить.

Цілились в щит яничарські рушниці,

Сокирою гупали проти серця

Ті, хто душею і серцем ниці.

Та біль – знебувся, цілунок – стерся…

В неславу канули пси, поторочі,

Лики їх в річці пощезли чорній…

А щит стоїть, як день проти ночі – 

Слова мого дозорний!

       І ПРИЙДУТЬ В МІЙ САД…

…І прийдуть в мій сад, і мене обплюють,

І в склянку з водою цикути наллють.

І скажуть: „Попробуй – солодка вода",

І зуби ошкірить їх злоба бліда…

Я склянку цикути до рук не візьму,

Я мовчки рушницю-двостволку візьму,

Зведу на лукавця і вимовлю:„Пий!"

І скаже хтось з ницих:„Який-бо ти злий…"

Я слухать не стану, я мудрий, як змій,

Я поглядом зло перекреслю: не смій!

Спитаю, однак:„Так солодка на смак?"

І вдавиться злістю котрийсь розумак…

Я – добрий: рушницю повішу на гак,

А сам задивлюся на пýрпурний мак…

Та тільки зіниці убік відведу,

Як грім розпанаха зорю молоду…

Поблідне, як смерть, та, що не зарида,

І губи прошепчуть:„Холодна вода…"

                   * * *

Її заздрість – на високих каблучках,

Хоч вона, либонь, –  не „бабина дочка"…

Запевняють, – що не донька різника,

Та як зграбно натренована рука…

Її азбука – без досвіду, але

В бруд заквацяне перо – мов кобра, зле…

Звідки хіть у павучихи, хто те зна,

Чом вона невиліковно заздріснá?

Гени батька? Вдача нені? Хто повість,

Із яких печер в людини часом злість?

                  * * *

Гризуть мій спокій неземні кроти,

Що виповзають хтиво з пустоти…

Гризуть, немов глухий куток стіни,

Благословення взявши в сатани.

Четвертий рік, вважай, гризуть, гризуть,

При самім серці вже, вважай, повзуть…

Ще мить – і ввійдуть в епіцентр жалів,

Ще мить – і вишлють наперед послів…

Я тих послів у епіцентр впущу,

Я тих послів горілкою вгощу.

Я заспіваю з ними „хмелю, хме…",

А там, дивись, і свічку Бог задме.

              ВОВКУЛАКАМ

           З ЧУЖОГО БЕРЕГА

…В Інтернеті – всякого сповна,

Є там і злоякісна шпана, –

Та, що п’ятою зовуть колоною,

Піною присмачена солоною…

З пива вона? Де вже там – з багна:

Ніби шльондра – хтива й витівна…

Я на неї оком не веду –

Кладкою калиновою йду…

І хоч як не виє вовківня,

Гниль з пащек мене не здоганя…

P.S.

…В Інтернеті – всякого начиння,

Є, на жаль, і мстиве мертвичиння…

20.05.2014р.

              ПОСЛАННЯ

       ВДЯГНЕНИМ В НІЩО

Заздрісні мої, чого вам тра’ –

Зірку з неба чи, хоча б, з копра?

Заздрісні мої, агов, скажіть – 

Бантик вуст зів’ялих розв’яжіть…

Що вам тра’ від мене, що вам, що?

Злоба ваша – вдягнена в ніщо…

Непристойно никати в Саду,

Блазнів імітуючи ходу…

Одягніть, хоча б, якісь слова,

А то – всяке з голими бува…

            РІВНЯННЯ НА РІВЕНЬ,

                       АБО

     БАЛАДА, В ЯКІЙ ЗАФІКСОВАНО

СУДЖЕННЯ КРИТИКА ШАМОТИНСЬКОЇ
                      ШКОЛИ

Рівень віршів піднявся, як в річці – вода,

Коли повінь два берега в ніч обклада.

Рівень віршів завидно сягнув висоти,

Либонь, хлопче, устиг настраждатися ти…

Рівень віршів сягнув до такої межі,

Коли яблуко падає з віт од олжі…

Рівень віршів такий, що хоть круть, а хоч – верть,

А слова не розмелеш на крупи чи дерть…

Рівень віршів такий, що до кого й рівнять? –

З ним не гріх і в ожині кохану обнять…

Рівень віршів такий: тра’ сказать, кому слід…

Ну, а там, як в тридцяті: на баржу й – під лід…

       ГОРІШНІ ЯГОДИ

Клювали вірші зацні критики,

Немов черешеньку – шпаки.

Одні – що мало в них політики,

Другі – що, бачте, – навпаки…

Та не зреклася крона лагоди,

Злий суховій не спив росу.

І кликали горішні ягоди

У нерозпізнану красу…

               БАЛАДА,

НАПИСАНА САЖЕЮ НА СТІНІ

Я – сажотрус, я чищу димарі,

Коли мене запросять крамарі.

Моя спецівка – чорна, в них – серця,

Які вони позичили в мерця…

Позичили і не спішать віддать:

Не просто в грудях ліднику відтать…

Душа – як смертник в тому ліднику:

Ні – караул, ані – кукуріку…

Я – сажотрус, я чищу димарі,

Хоч зіронька моя – вгорі, вгорі…

А хтось кричить:„Замаж її, замаж,

У нагороду – карася засмаж…

Ти ж – сажотрус, нащо тобі зоря?

Продай її дружині крамаря…"

Я, грішний, зваживсь, я спустивсь в димар – 

Поки в підвалі порався крамáр.

Я, наче квітку, зіроньку несу,

Її ж, натомість, – в халабуду псу…

Чи думала дружина крамаря,

З якої плоті та, моя, зоря?

Чому вона долоні обпіка,

Чому від неї з будки пес тіка?

Сказала: „Пхе… знайшовся самоцвіт…

Та їй же, схоже, міліарди літ!

Така стара, нащо вона мені?

Вже краще – ріг грузинський на стіні,

Вже краще – роги в мужа на чолі,

А їй – притулок у Шарка в дворі…

Ну, годі! Геть з очей моїх, хохмач,

О котрій завтра в нас футбольний матч?"

Я взяв зорю, поліз назад в димар,

Тепер вона сія, ген, вище хмар…

Я – сажотрус, я чищу димарі,

Позаздріть мені, гей, ярмаркарі!

          КАВА З ВОРОГАМИ

                                                    Омару Хайяму

Я каву п’ю із вами, вороги,

Хоч винищити мав би до ноги.

На ваші кпини – жала осоружні – 

До часу меч не зводжу харалужний.

Без вас, вельможні, якось не з руки

Безпечно крокувать через роки.

Шаную вас, як друзів, вороги,

Ви всі – мої несплачені борги.

Та гряне дзвін, і борг свій поверну,

А зараз – прошу каву ще одну…

Новость отредактировал: Редактор - 26 июня 2021