Золоті мої надії, молоді мої сади...

Борис Олейник (1935-2017)

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
- А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

"Відлебеділа, ніби мить..."

Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон - поза літами.
А щось болить...
А щось болить..
А що болить -
позамітало.

Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося...
А щось болить...
А щось болить..
А що болить -
те знає осінь.

Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих - тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров
І на перо спадає іній.

Нещадний грудень
з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа,
як слово БОГ,
Зоря надій в небесній книзі.

Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні
щемить і дише...
Спасибі серцю - хай болить.
Як відболить - тоді
вже... тиша.

"Літа вже не мчать..."

Літа вже не мчать,
як лошата прудкі в табуні,
Повільно бредуть, як верблюди в піску
марокканськім...
Все легше когось підловити на щирій
брехні,
Все важче купитись на срібну блешню
провокацій.

І вже починаєш не час цінувати,
а мить,
Холодний аналіз чуття затискає
в лещата...
Все легше чийсь відступ од юних замрій
зрозуміть,
Все важче і важче той відступ прощати.

На перше захоплення око не вельми
зважа -
Досвідчене око навчилось вивчати
й мовчати...
Все ближче з імли підкрадається вічна
межа,
Все далі назад відпливає
безхмарний початок.

Не ті уже чари несе проліскова пора,
Не той уже хміль від коси, і краси,
і косинки...
Все рідше від першого погляду серце вмира,
Все більше у ньому примруженої оцінки.

Певніше обходиш ковбані й каміння мулькі.
Обачніші рухи, скупіші і жести, і жарти...
Все нижча відсоток, рокований на помилки.
І так неймовірно зроста
їхня вартість!

"Мати сіяла сон..."

Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг,
щоб він м’яко – до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж одна – зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно.

БАЛАДА ВІРНОСТІ

всім удовам війни присвячую

Застогнало, заплакало -
Чи сова, чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.

Недобілене около...
Щітка випала з рук.
Тільки здавлено охнула
І осіла на рунь.

...Він спіткнувся край битого
За сусіднім селом.
Підняли на граніт його
В піднебесся чолом.

...Прийде, здійме натруджені
У небесну безмеж:
- Що ж ти довго так, суджений,
Все додому не йдеш?

Скільки білено около,
Стільки сипався квіт.
Вже онуки, як соколи,
Розлетілись у світ.

Вже й сусіда не сватає -
Удівець-самина.
Вже і свято не святиться,
А тебе все нема.

...Поховати замовила
Біля того села.
Побілила ще й около
І покірно лягла.

На причасті отерплими
Прошептала душа:
- Я до тебе хоч... мертвою,
Мій єдиний, прийшла.

ПРОЩАЛЬНИЙ ВАЛЬС

Однокласникам Новосанжарської школи

Золоті мої надії, молоді мої сади...
Надвечір'я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
...А на третім полустанку осипається жасмин.

Голубі мої світанки, кольорові мої сни,
Скільки літ перелетіло, скільки зим та перемін!
А крило моє травневе повертає до весни,
Де на третім полустанку прокидається жасмин.

Та не може ж того бути, що одбуте промина!
Поверніть мене до класу срібним покликом дзвінка.
Зажурилась моя парта, третя парта од вікна.
...А твоє волосся хлюпа, наче бронзова ріка.

Відступіться, мої літа, як тумани за поля!
Випливаєш ти красиво на прощальний юний вальс,
Вся в небесно-голубому - перша дама короля.
...А зоря моєї долі тихим сумом повилась.

Білим квітом на волосся опада холодний час -
Скільки літ перелетіло! Що було, те відгуло...
А мені і досі сниться молодий вишневий вальс,
Хоч між нами всі дороги вже давно перемело.

Золоті мої надії, молоді мої сади...
Надвечір'я вересневе одягається в кармін.
Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.
...А на третім полустанку осипається жасмин.

Гуляє панство

Над Україною
                     «во врем'я люте»,
Коли Солдат Великої війни
Упроголодь збуває ордени, —
Такі гримлять загонисті салюти!

Під вибухи китайської петарди,
Узятий феєрверками в кільце,
Над смітником
                      старий учитель скрадно
Схиляється,
                     ховаючи лице.

Новітні владоможці України
Жирують —
                       аж вгинається земля.
І в чашах яро багряніють вина:
Гуляє панство!
                          На... крові ґуля.

Ракети в небі грають зорепадом,
Гармати б'ють на Київських горбах,
І під веселий рейвах канонади
Полеглі в бойовищах і блокадах
Перевертаються в своїх гробах.

Стоять німі, як обеліски, люди.
В очах питання важко визріва:
По кому ж так заходяться салюти
Над Україною
                         «во врем'я люте»?
...Мовчить покірно забуття трава.
І тиша в чорній хустці —
                                          як вдова...