ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії

 імені Івана Франка (2014)                                                  

                    * * *

…Квіти в полі відцвітають – 

Всеземна тривога їх…

А вуста вуста вітають – 

Солов’їв і солов’їх…

Квіти в полі відцвітають – 

Осеніють і – вже все…

Птахи – в синь небес літають – 

Сам Господь їх там пасе?..

Квіти в полі відцвітають,

Нам жалі свої несуть…

З них надії виростають,

Ті, що людяність спасуть?..

Квіти в полі відцвітають,

Квіти в полі, по ярах…

…Душу людям повертають

На семи своїх вітрах…

14.11.2015р.

                  * * *

…Далі, хмільні і глибокі,

Душу тривожать мені…

Урвища – пси синьоокі,

Маки – на тихій стерні…

А що вже сиві тумани?

А що вже вічні лани?

Повняться смутком лимани,

Птахи кричать з далини…

Я тебе вже не кохаю – 

Де загубив ті чуття?

Тихо без тебе конаю – 

Йду по росі забуття…

Далі, хмільні і жадані,

Душу тривожать, печуть…

Ті, з ким купались в Йордані,

Де ваші смутки? Не чуть…

Я тебе звідав весною,

Ти – весняниця була…

…Тіні течуть за сосною,

Тихо торкають чоло…

14.11.2015р.

                 * * *

…За голубими ланами 

Сниться смерековий гай…

Що це, кохана, між нами?

Смутки – журбою змагай…

За голубими ланами – 

Квіти: твої, не мої…

Що це, єдина, між нами?

Мороки тлумлять гаї?..

За голубими ланами 

Перепел любку віта…

…Як були ще пацанами,

Терен голубив уста…

За голубими ланами – 

Соняхи… Все – соняхú…

Що це, кохана, між нами:

Мороки, зваби, гріхи?..

…Не роздивлюся обличчя,

Не розгадаю жалі…

…Юність – відгасле величчя

В світла і скрухи на тлі…

14.11.2015р.

                * * *

…Падає листя з тополі,

Це – не остання біда…

В щастя означення кволі:

Щастя – пролита вода…

Падає листя, палає,

Губи жалів обпіка…

Лагода – смутки не лає:

Певно, вродилась така…

Падає листя, смуткує,

Що йому падання ті?

З нас, молодих ще, кепкує:

Що вам відомо в житті?..

…Я тебе, люба, не хочу

Ранити в серце, проте,

Ставши на стежку сорочу,

Вíщую: небо – цвіте

Мальвами і нагідками,

Мороком і – чебрецем…

…Рани не гаснуть з роками:

Хто їх зробив топірцем?..

…Падає листя з тополі,

Ти ж, як і перш, молода…

…Квітка, столочена в полі,

Тихо за нами рида…

14.11.2015р.

                        * * *

…Минаю шелюги: шукаю стежку,

Що виведе мене в твоє село…

А місяць в небі поправля мережку,

Все так, як кілька літ у снах було…

Минаю шелюги: шукаю лози,

Де стежка заблукала в туманí…

Вже скоро і зима… Її морози

Щось нове в слово принесуть мені?..

А ти мене не ждеш… Я це вже знаю,

А ти до моїх віршів, як чужа…

І все ж, іду, лозняк оцей минаю,

Заледь не наступивши на вужа…

Вуж ще не спить… Він біль спостерігає,

Чи, може, наполохав хто його?

Душа моя у слові не кульгає,

Вона – зрить творчі роздуми Гюго…

Його книжки – в моїй бібліотеці,

Його чуття – наповнені, святі…

…Везу бабусі ліки: їх в аптеці

Сьогодні взяти можуть лиш „круті"…

Я – не з таких… Мої жалі – мізерні,

Мої можливості – і поготів…

…Цей колосок, узбіч стерні, при зéрні:

Що він дітвóрі вимовить хотів?..

…Минаю шелюги: шукаю стежку,

А стежки все немає, все – нема…

…Душа пильнує літерку-бентежку,

Забувши, що за нею – вже зима…

14.11.2015р.

                        * * *

…Дев’ятого літа ми впали в біду:

Розлучення стало реальніше м’яти…

У пекло, в безчестя, в баладу, в орду,

Аби лише стерні не жалили п’яти…

Дев’ятого літа ми впали в яри,

А там, за ярами, – держава розлуки…

Держава любові згорта прапори:

Ланцями обтяжені серце і руки…

Дев’ятого літа – любисток поблід,

Дев’ятого літа – любові не стало…

Загрузли всі вірші в сумний чорнолід:

Обох нас – дістало… Обох нас – дістало…

Нема нам ні хліба, ні солі нема,

Нема нам води, біля груші, з криниці…

А що ж нам лишила більмава пітьма?

Лиш чорні безтямства, лиш згаслі зірниці…

…Дев’ятого літа ми впали в біду,

Це там, де левади… Це – за осокою…

…Любові до тебе в душі не знайду,

Хоч гладь їжака неземною рукою…

14.11.2015р.

                      * * *

…В цій хижі брудних кальсонів

Нема для мене нічого…

В цій хижі мрев і газонів

Мені – нічого нема…

Окрім біди й патісонів,

Окрім псяюх передзвонів,

Окрім того, що лишила

По сóбі чумна пітьма…

В цій хижі брудних кальсонів

Нема для мене нічого…

В цій хижі ослав, осоннів

Мені – нічого нема…

Є – квіти з мертвих вазонів,

Є – шклянка без рук гарсонів…

Є, вдягнений в сіру свиту,

Без болю в душі, Хома…

14.11.2015р.

                       * * *

                                Іванові Котляревському

…Ми в часі – Котляревського сини,

Високих повноважень його учні…

Слова, які він вніс в храм сяйвини, –

Достойники, а не фальшиві мучні…

Ми в часі – Котляревського сини,

Нам заповідані і меч, і – слово…

На вíйну йти, а чи вертать з війни

Він повелів нам щиро й ґонорово…

Ми в часі – Котляревського сини,

З його прозрінь – і наші заповіти…

А слово він ліпив нам не з мани,

Воно переважає самоцвіти…

Його він нам у вічність передав,

Державні вивірив орієнтири…

Своїх плацдармів він не здав, не здав,

Не поміняв на затишні квартири…

Він втрати знав і знав самотину,

Мав Україну за орлицю в небі…

…Над гаслом його ще не раз зітхну:

Служить Вітчизні при живій потребі!..

14.11.2015р.

                                  * * *

…Сніги прийшли у Черкаси, хоч там їх і не чекали,

Сніги прийшли у Черкаси, хоч ще велось на тепло…

…А ґазди в трудах гикали: роботи в три міхи мали,

І на межі в безсоння  два соняхи ще цвіло…

14.11.2015р.