ТЕПЛО ЖИВОГО ПОДИХУ

Якщо взяти „за основу" в моделюванні художнього стану особистості, а надто поетичної, гранично окреслений зріз синтезованої шевченківської світобудови, закодованої в безсмертних рядках про долю, яка „у всякого своя", стає чіткішою, зримішою, увиразненішою і теза про окремішній, „свій шлях широкий", на якому, вгрузаючи зболеним серцем в сніги, хмеліючи од любистку почуттів з сопілкою щирості на щемливих устах, поети, лицарі тексту і підтексту, куштують полинові меди натхнення, запрошуючи і нас, читачів, до світлого свята співстраждання, співпереживання, співрозуміння. В цьому плані ужинок відомого поета Юрія Кириченка чи не найбільш промовистий серед його колег, літературних ровесників, які, відбувшись у слові, мають свій програмний еталон довершеності. Що ж стосується безпосередньо Юрія Кириченка, його поетична вертикаль, витворена в часопросторі художньо-естетичного буття, свідчить: маємо талант, олюднений натхненням і роботою, за яким – сакральний світ слова і серця творить єдину, наповнену цілість, подану у нерозривній супрязі з реаліями, де янгол неба ходить по землі, крилатіючи в рядках, сюжетах, образах, охороняючи та надихаючи ключника скарбів сокровенних, незалежних од чужих „імпресій та медитацій", самоцінно причетних до зримих і зрозумілих сутностей: хай то будуть сніги з Волині, маки з Дніпров’я, чорнобривці з Донбасу чи манускрипти з високогір’я духу. Вірші Юрія Кириченка надаються не лише до вдумливого, вдячного прочитання, проникливого розуміння, осмислення та переосмислення. У ризах тексту і підтексту – риси автора, сучасників, непотьмарені образи з світу звитяг і щирості, любові і гідності. Крізь нетемніючі шкельця таланту прозирає зболена совість не лише художньої свідомості, а й живе, пульсуюче світло, спроектоване в глибину правдочолих, ґрунтовних, людинознавчих начал. Пропоновані вірші Юрія Кириченка, послуговуючись його стилістикою, зберігають „тепло живого подиху" – дарма, що зима в нинішніх реаліях стійко трима „кругову оборону". На думку автора, це аж ніяк не завадить моделювати, а відтак, обживати світ вічних територій.

                                                                       ГАЛИНА ШЕВЧЕНКО,

       літературний критик, член Конґресу літератораторів України

                    ЮРІЙ КИРИЧЕНКО                                             

   ХУРТОВИННА БАЛАДА

                                                                              Галі

Завірюха-хуртовина ходить полем,

Голова перебинтована, ой, болем...

Завірюха-хуртовина тяжко тужить,

Сивий чорт, скажений дівер, очі мружить...

Сивий зайда обійма її за плечі,

Намагається казать солодкі речі...

Та солодощі його чомусь невтішні,

Родом дівер, брешуть люди, десь – з Опішні, –

З тої самої, де глеки – відзіґорні,

З тої самої, де горлички – проворні,

З тої самої, де зграбні молодиці

П’ють розпачливу жагу з сльози-криниці...

Завірюха-хуртовина прагне втіхи,

Та німі до її болю сиві стріхи:

Не бажають розуміти хуртовину,

Чують, певно, ой, за нею злу провину...

А провина, дійсно, є у сеї діви:

Закохався в її вроду лютий дівер...

Втратив голову, пропив з балади крапку,

Геть за безцінь корчмарисі збув канапку...

А канапа – із Анапи, чорним-чорна:

На ній спить, відтак, жура, що крутить жорна...

Крутить вправо, крутить вліво, крутить, крутить...

І коли вона ручища злі натрудить?

Завірюха-хуртовина тяжко винна,

Незавидна її доленька причинна...

Дівер хтів хуртечі зацній в поміч бути:

Роздобув за срібняки сивухи бутиль...

Але впала з неба зірка, покотилась,

І сивуха – не в той бік перехилилась...

Геть сп’яніла хуртовина окаянна –

Не впізнала у мені свого бояна...

Але я цій діві годен все пробачить,

Тільки б разом з нею в полі гайдамачить..

           ЯГОДИ В ІКЛАХ

Ягоди, ягоди, ягоди:

Чорні – у чорнім вінку…

…Серцю так хочеться лагоди – 

Ну, хоча б раз на віку…

Серцю так хочеться молодо

Думи голубить свої.

А тільки – холодно, холодно,

Ніч – не для солов’їв…

Нічим сніги розколошкати, 

Ні з ким вогонь розвести…

…Можна злий сон наполохати,

Та – не біду відвести…

Вітряно, вітряно, вітряно,

Змроки в душі і – довкіл…

…Доки кохаємо – віримо,

Доти й не знати вовків, – 

Тих, що ланами хуртечними

Горе несуть в пазурях...

…Будемо ж гордими й гречними:

Здіймем стволи у дверях…

Пострілу може й не статися,

А тільки, тітко пітьмо,

Зраді сестрицею зватися

Більше, відтак, не дамо…

Ягоди, ягоди, ягоди,

Ягоди в іклах – гірчать…

…Вовк із вовчицею – лагідні:

В лобі – свинцева печать…

ТЕПЛО ЖИВОГО ПОДИХУ…

Сніжить, сніжить – зима біжить, –

На ковзанах, на лижах…

…А серце, Галю, прагне жить,

Мов під прицілом – крижень…

Сніжить, сніжить – зима біжить, –

Бідова молодиця…

…Як солодко її надпить, 

У слові відродиться…

Сніжить, сніжить – зима біжить, 

А з нею – люта хвища…

…Твоя рука – в моїй лежить, – 

До радощів – найближча…

Сніжить, сніжить – ще будем жить,

Ще – будем, певно, будем

Любові й щирості служить,

Сурму краси розбудем…

Сніжить, сніжить – печаль лежить,

Мов плахта, на обочі…

…Кохана, зіронька дрижить, 

Від нас ховає очі…

Чого ж бо її подиву

Не вистача зимою – 

Тепла живого подиху,

Забутого сурмою?

Сніжить…

                  СНІГИ З ВОЛИНІ

                                            М. Вінграновському

…Сніги метуть, Марієчко, сніги – 

Качок не знайдеш на зимовім прузі…

Ми із тобою їм не вороги,

Але навряд чи й достеменні друзі…

…Сніги метуть, Марієчко, сніги – 

Такі глибокі і такі лапаті…

Тобі й мені до слова, до снаги,

Не те, щоб дуже, а таки кирпаті…

…Сніги метуть, Марієчко, сніги,

Не з Києва престольного – з Волині…

Накульгуючи з котроїсь ноги,

Такі непогамовні в часоплині…

…Сніги метуть, Марієчко, сніги,

Їх не один я вигранив у тузі…

Непросто їм в сльоту платить борги

У кайнозойській каторжній задусі…

Сьогодні вони, знаю, на порі

Всього того, чого ми зачекались…

…Білобороді їхні кобзарі

Недарма струн жертовністю торкались…

23.12.2009р.

м. Січеслав.

                          * * *

Купіть мені, мамо, срібні чоботята:

Я піду в них в сутінь виглядати тата.

Вийду за окілля, стану коло дуба:

Чи не скресне в зорях постать його люба…

Прогарцюють коні, пройдуть богомільці,

Задріма надія в лозах при сопілці…

Але я чекати ні, не перестану,

Перед самим ранком тата в сні застану…

Йтиме він, статечний, у новій чумарці,

Чорний вус заледве умочивши в чарці…

Я гукну щосили, але він – чи вчує:

В хаті, що під цинком, тато наш ночує…

Але, мо’, сьогодні схаменеться татко:

В срібних чоботятах його ж янголятко…

Мо’, візьме за руку, витягне цукерку:

,,Маєш, хлопче, тата, ще й сестру Ликерку.

Хоч живе Ликерка не у вашій хаті,

Та родинні риси щирістю багаті…"

Скреснув сон-дрімота: спи, мала босота,

Голоп’яті ніжки скривдив коло плота…

Татко твій не прийде, в сон твій не загляне,

Чому так і за що, то – невтішна рана…

І все-таки, мамо, хоч на треті свята

Купіть чоботята, купіть чоботята…

                  * * *

                                             Галі

Під ялинкою – Двоє,

З ними – Катя і Даша…

Новорічних зваб хвоя,

Ненадпитих див Чаша…

Під ялинкою – білка,

Вовк, ведмеді, лисиця…

Приорільська сопілка,

Опішнянська зигзиця…

За вікном – хуртовина

В крижаному кожусі…

Відкорковані вина,

Тост – за творчість, за успіх…

Нерозхлюпана врода,

Непозичена вдача…

Що це все: нагорода

Чи лукава подачка?

Під ялинкою – Двоє,

З ними – Катя і Даша…

Не осипеться хвоя,

Не пощербиться Чаша!

    СМІХ, ЯКИЙ НЕ ЗАРИДАЄ…

                                              Л.М.Соболенко

Під лижами зітха січневий сніг,

Зоря у хижі пролісками в’яне…

Всі соболі тайги – до твоїх ніг,

Щоб личко не смутилося рум’яне…

Любове, серце лижі одяга,

Любове, серцю – не страшні замети…

І то дарма, що доокіл – юга,

Дарма, що йти не метри – кілометри…

Ти – десь далеко, ти – далеко десь,

При твоїх снах і щебет, і – калина…

А в усурійських соснах – інший день,

Ніж там, де – Україна…

На лижах відстань цю – не подолать,

Та й нащо лижам – про розлуку знати?

Якби я міг Молочний Шлях прослать,

Аби серед зірок тебе обняти!

Під лижами рипить січневий сніг,

А там, де ти, –  Оріль в Дніпро вмерзає…

І чути – сміх, і чути – щебет-сміх,

І чути – сміх, який – не заридає…

              ДАВНО, ПІД НОВИЙ РІК…

                      Спогадальна балада

Безбатченко, але ж – не з дитбудинка:

Під Новий рік і в нас жила ялинка…

Матуся принесла її до хати, 

Всміхнувшись: будем, сину, святкувати!

Я був малий, до пояса ялинці,

А  в мами сміх тремтів, як рій, в сльозинці…

Я радий був сторукій завірюсі:

Сам Дід Мороз іде до нас в кожусі…

У торбі – ковзани та ще й букварик:

Це ж на наступний рік я вже – школярик!

Маленький мужичок – підпоміч мамі,

Безроленко в старій сімейній драмі…

Я свята ждав, надокучав матусі:

Який зробить дарунок завірюсі?

Я припадав до шиби: уже скоро?

,,Та скоро, дітки", – бабці голос кволо…

Я дідусеві злазив на коліна:

Так гріла серце усмішка нетлінна…

Колов щоку об чорносрібні вуса – 

Покіль не забирала в сон матуся…

Безбатченко, але ж – не з дитбудинка:

Під Новий рік і в нас була ялинка…

Гай-гай! Спливло, гай-гай, подаленіло:

Як ковзани зав’язував невміло…

Як на Різдво Господнє, на Христове,

Матуся пальтечко купляла нове…

Дідусь Василь вдавав, що геть не плаче,

Всміхаючись: як виріс ти, козаче!

Сполиніло, поникло, промайнуло,

А нині – сивим спогадом війнуло.

Провинна в цьому Дашина сніжинка…

…Під Новий рік і в нас жила ялинка!

     РІЗДВЯНА МОЛИТВА

  ЗА РОДИННИМ СТОЛОМ

Радість непотьмарена в очах:

Сидимо – при Різдвяних свічах…

На столі – напої і наїдки,

Янголи небесні – щастя свідки…

В центрі столу – неня, Божа доня,

Біблія – в її тонких долонях…  

Слово Боже – з серця пророста,

На дитячих личках – чистота…

Любимо Тебе, Небесний Отче,

Подаруй благословення зодче:

Хай в родині бережуть святині,

Хай обійдуть стріли зла й гордині,

Хай Душа натхненням воссія,

Славім, Господи, Твоє ім’я!

                       * * *

В зірчату ніч, на свято, на Йордана,

Наснилась дивно донечка Богдана…

Санчат срібнопечальні полозки

Несли її за сніжні лозняки…

Вітри за нею гналися хуртечні, – 

Не хижозубі, а – до жаху гречні…

Крутили жорна ночі вітряки,

Дві рукавички – правили санкú…

А доня з них про щось мені кричала,

Вродливий смуток сміхом пригощала…

Дзвеніли сріблом куті полозки,

Далечиніли тихі лозняки.

Відходили з очей за гриву ночі,

І – тільки доня й батько: очі в очі…

І – тільки рукавички й – полозки…

І – тільки колія санчат з ріки…

В зірчату ніч, на свято, на Йордана,

До батька в сон приходила Богдана…

           ЗАБЛУКАНІ СНІГИ

В мені мовчать заблукані сніги,

І годі їх мені розговорити:

Уже – не друзі і – не вороги,

Нема за що їх ганить чи корити.

Я з ними розвітався так давно,

Що нині вже несила й пригадати,

Коли пили прощань терпке вино,

Яке судьба веліла нам подати…

І ось вони вернулися домів,

І ось вони в мені, вже сивобровім…

З яких прийшли доріг, країв, томів,

Чи мандрівні при доброму здоров’ї?

Як їх спитати, як розговорить? – 

Мовчать, аж душу огорта зазимок.

Ця безсловесність так мені болить,

Як їх відсутність в зиму – для озимок…

В мені гірчать задавнені борги,

І я сповна готовий їх платити.

Та у прозріння вже катма снаги

Розмовою мій гріх позолотити…

                  СОПІЛКА,

ЯКА В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АВТОРА

ПРОХАЄ В ЩАСТЯ СМОРОДИНИ

Янголи мої, янголятонька,

Катеринко, Дашо, дівчатонька!

Я сьогодні – з вами, в родині,

Вірші – відцурались гордині…

Залишúлась в них пізня ласка,

Про лисичку й зайчика – казка…

Це – для вас, кохані, сопілка,

Бо сльозина в мами – не згіркла…

Молода вона, як дівичка,

Що згубила в снах рукавичку…

А коли прокинулась – леле:

В січні в клена – листя зелене…

Катеринко, Дашо, сестрички,

За вікном – віршують синички…

Почастуймо їх шматом булки – 

Аби рік цей, дітоньки, збувся…

Янголи мої, янголятонька,

На Йордана будуть ще святонька…

А сьогодні в мене – Народини:

Вірш прохає в щастя смородини…