Книжки, які читають в Україні

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З книги „БАЛАДА ПРО СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ", Київ, Книжкова палата України, 2011, наклад 2000 прим.

До книги „Балада про солдатські поцілунки" увійшли вірші, які свого часу набули широкого розголосу, друкуючись на сторінках періодичних видань України. У них сучасний класик від поезії Юрій Кириченко, а тоді, в 70 – 80 роках минулого століття, – один з представників поривної творчої юності, палко привітав мужніх синів і дочок Вітчизни, які, подолавши фашизм у Другій світовій, ціною неймовірних втрат вибороли право передати у спадок своїм дітям і онукам, а відтак і народам світу, мирні святині людства. Протягом кількох десятиліть повновагомі поетичні зразки одухотвореної свідомості автора, з волі певних обставин не згруповані до окремого рукопису, вважалися безнадійно втраченими. І лише сьогодні, в шатах безкомпромісної пам’яті і зворушливої поваги до героїв, які здолали коричневого звіра на Рейні, маршем переможної естафети ці зворушливі документи звитяг народу, зболіло і увиразнено, ідуть до читача.

                         ЧУТТЯ ВІТЧИЗНИ

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Його не спопелить, не осквернить, не вбить.

Чого я був би варт, якби не Батьківщина,

Що в серці у моїм сопілкою болить.

Якби не ріднокрай, не мрії парубочі,

Я звікував би вік в холопській борозні.

А може, в чужині закрив би спраглі очі

І зорецвіт добра не усміхнувсь мені.

Ніхто б не посадив мене за стіл, як сина,

Не розділив навпіл останні хліб і сіль.

І молодість моя, неначе кураїна,

Помножена була б на гіркоту, на біль.

Тож святиться навік нехай чуття Вітчизни,

Немов до джерела, до нього припаду

В погожий день ясний і у годину грізну,

В пожежах барикад і в росянім саду.

Цвіти, чуття моє, пелюсткою любові,

Мов донечка рости, високим змістом стань.

Будь щедрим на любов, як жито в колоскові,

Діткливим до краси, як світанкова лань.

Не відцурайсь мене, дітей моїх і внуків,

В годину нелегку двосічним стань мечем.

Калини цвіт не кинь на ґлум більмавих круків,

А я тобі за це – незрадним сурмачем.

Візьми моє життя, мій мозок, кров і вроду,

А тільки будь в мені, як материн завіт.

І в гадці не майну шукать для себе броду,

Коли прийшла пора відстоять правди світ.

Бо що я без людей, без їх турбот всечасних, –

Хмарини тінь бліда, яку розвіє день.

Лиш на землі батьків нащадків гідне щастя, –

На терені олжі нема для нас пісень.

Даремно супостат ладна столи для тризни,

Злонаміри його розсипляться у прах.

У кожному із нас живе чуття Вітчизни, –

Не зважити його на хитрих терезах.

Мета у нас одна і суть у нас єдина,

На всю родину в нас – одне серцебиття.

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Такий у нас девіз, такий закон життя.

Біснується, сичить від люті рать зміїна,

Мені ж – плекати вірш, а брату – сталь варить.

Незмінно при серцях при наших Батьківщина,

Як рідна мати всміхнено стоїть.

               БАЛАДА СТЕПУ

Звідціль моє зоріння почалось,

Мій першовитік і моя основа.

Тут ґартувалась серця мого мова,

За вітром відсівались лихо, змова,

Виґранювало золото колось,

Звідціль моє мужніння почалось…

Мій родовід прадавній, як земля,

Мої криниці знають в цілім світі,

Мій родич сонцем обізвавсь в ґраніті,

Щоб я, як він, заклечував поля.

Щоб так, як він, косив, орав і сіяв,

Про повнозерний колос спрагло мріяв,

Зорею проростаючи в віки.

Щоб зайда не стоптав душевну вроду,

Яка нам ізправіку в рід дана…

Не буде хліборобу переводу – 

Туге крило не візьме сивина…

Хоч шемретять у вирій журавлі,

Я знаю: їм вертатися до хати,

Мені ж клепать на вéсну чересло

І житнім цвітом землю уквітчати,

Бо маю з слів відлите ремесло…

Звідціль моє зоріння почалось,

Огром небес, сопілка калинова…

Тут українна в творчості основа,

Тут жайвір колисав росу колось – 

Звідціль безсмертя роду почалось!

ОРІЛЬСЬКИЙ РУШНИК

Вишивався рушник на Орілі

Чорнобривцями і нагідками.

Ще й квітками, що ломлять камінь,

Вишивався рушник на Орілі.

Паленіла на нім паляниця,

Книга віршів на ньому лежала.

У снігах полотнини – зигзиця

Довгу долю майстрині кувала.

Вишивався рушник на Орілі – 

Для коханого, сина, солдата.

Ним квітчалася батьківська хата,

Вишивався рушник на Орілі. 

Ним сватів на весілля в’язали,

В час громів – кулеметнику рану.

Його знали окопи й вокзали,

З ним не відали сорому брану.

Вишивався рушник на Орілі,

Для музеїв згодивсь після діла:

Жодна нитка на нім не змарніла – 

Вишивався рушник на Орілі.

                             ХРОНІКА

         ПОЖОВКЛИХ ФОТОГРАФІЙ

                              Дядько Грицько: – А де мої сини?

                                                                       В. Коротич

Черлені зорі гаснуть на стерні

І спочиває при дорозі сонях…

На крилах журавлі несуть пісні,

А дядько Гриць – вогонь сивин на скронях…

…Було у дядька семеро синів,

Сім фотографій у світлиці білій.

Та в грозовій прослалось сім шляхів,

Сім виряджань у соколиний ірій…

Пішли сини  в шалену круговерть,

Вітчизни долю заплели в петлиці.

Не раз на них косу гострила смерть,

Гарматним дулом шкірилась в зіниці…

Але сини, на те вони й сини,

На повен зріст в атаку піднімались – 

Чим менше їх у дядька залишалось,

Тим більшало у дядька сивини…

Але сини, на те вони й сини,

Мов колоски, підводились по штурму,

Почувши, як ридають німо сурми

За скошеним в атаці сурмачем…

Був, кажуть, хлопець гарним орачем,

Ходив за плугом, сіяв жито, гречку,

Писав вірші про сріберну вуздечку,

Про коней, громом кованих, баских,

Що вершників виносили на гривах,

Немов на крилах…

Лилася пісня з серця весняна,

Чом плачеш, скрипко, зболено-хмільна?..

…Упав гвардієць головою в жито

І запеклось в устах героя:

                                              – Жити…

…Писав комбат: „На фронті сина вбито…"

„Для дядька непосильна буде ноша", –

Вручивши лист, подумав листоноша.

– Василько!.. – простогнав несамовито, – 

Пагінчик сонця – діти ж мої, діти…

Схитнувся дядько, втримався крислато.

Сльоза бриніла на його очах,

А він торкнув рукою приймача

(Дарунок скромний сина-орача)

І вибухнуло з нього, мов вві сні:

– Кінець війні!!!

Війні – кінець, ви чуєте? І фронту…

– Знов райдузі цвісти край горизонту!

Травневим дивом гомонять лани…

Але, чекайте, де мої сини,

Мої сини – весняні жайворόнки, – 

Скажіть мені, армійські похоронки?

– Один під Курськом, другий – в Полтаві,

А третій… третій – на переправі…

Четвертий… п’ятий – під Сталінградом…

Лишився шостий під польським градом.

Над ним каштани схилили віти.

А сьомий… сьомий – волошки в житі…

Волошки в житі та жайворόнки…

Та посивілий зміст похоронки!

…Було у дядька семеро синів – 

Сім фотографій у світлиці білій…

      ВЕСНА 1943 РОКУ.

         ЦВІТЕ ТЕРЕН…

Матінко, терен цвіте,

Терен край нашої хати!

Ластівка – в жерлі гармати,

Віхола в серці мете…

Матінко, терен цвіте:

В пісні, в долоні, в зіницях.

Поруч – сопілка й рушниця.

А тільки я – не про те:

Терен на схилі цвіте.

Терен край нашої хати.

Серцем звесніли солдати,

В полум’ї – взгір’я круте.

Матінко, терен цвіте,

Хочеться крила здійняти.

Хто там насміливсь ламати?

Люди, не руште святе!

Він ще не раз зацвіте, 

Нумо красиве плекати!

Серце ж бо стало на чати,

Цвітом у долю вросте.

Землю мою не здолати

В час, коли терен цвіте

Й смерть за півкроку від хати…

Матінко, чом мовчите?

Скоро й синів виглядати.

Чуєте, матінко, мати…

Гляньте ж бо: терен цвіте!

               ТАНКИ ІДУТЬ В АТАКУ…

…Танки ідуть в атаку, розширюючи прорив,

З неба бог авіації нас надійно прикрив…

Наша броня – Вітчизна, наші серця – палкі,

А вже за нами хлинуть і піхотні полки…

Танки – тактична зброя і стратегічна теж,

Їх головне завдання – свій нав’язати темп…

Ворог тіка з окопів, ворогу тут не мед,

Гавкає, мов скажений, з дзоту псих-кулемет…

Але пряма наводка баштового ствола

Тих, що зле огризався, в пекло вогню змела…

Паніка, дим, прокляття, ворог біжить, біжить,

Вище знамено, браття: будемо, будем жить!

Сам командарм надвечір вручить всім ордени,

Ну, а в момент цей грізний ми – на плечах війни…

Траками і стволами звично наводим лад,

То вже опісля, може, ввійдем в рядки балад:

Сам воєнкор тов. Симонов скаже про юних нас,

У репортажі згадавши два хутірця без назв…

07.07.2011р.

                       МАРІЙКА

Частувала дівчинка бійців

На жаркій дніпровській переправі.

Шаленів криваво берег правий,

А її зіниці нелукаві

Тамували відблиски заграви,

Що палахкотіли на ріці.

Частувала дівчинка бійців – 

Тих, що до Дніпра дістались перші…

І зоріли в кошику черешні,

І сльоза котилась по щоці – 

Частувала дівчинка бійців…

Наділяла кожного по жмені

Жар-вогнем червоних ягодинок.

Старшина, помітивши дівча,

Хмуритись за звичкою почав.

Але глянув раптом на годинник,

І сказав бійцям:

                            – Перепочинок…

А вона за нього додала:

                                         – П’ять хвилин, – 

Всміхнувшись, як могла.

Так всміхатись лиш вона могла,

Дівчинка з русявого села.

А потому тихо, неквапливо:

– Їжте, дядьку, черешневе диво…

Не соромтесь, прошу, це – домашні,

Із садка, що онде, на околі.

Біля нього – головешки голі…

Там було житло садівника, –

Затремтіла в дівчинки рука,

І в пілотку, сонцем перемиті,

Бризнули черешні соковиті.

На вустах рум’яно застигали,

Котрі третій рік не цілували – 

Бо вже третій рік не цілували – 

Воювали…

…Частувала дівчинка бійців

На вогнем сповитій переправі.

На півнеба слалися заграви,

А Марійка з кошиком в руці

Сипала червоні промінці

Ягід у кишені і в кисети,

У кульки з армійської газети…

А коли ті ласощі скінчились,

Дівчинка-черешня не знітилась:

Окіл шляху довго ще стояла – 

Усмішку солдатам роздавала…

І зоріли на її щоці

Черешневі диво-промінці! 

                                 ВІРА

                                            Вір дівчині, яка тобі в бою

                                            перев’язала рану…

                                                          Андрій Малишко 

Я вірю тобі так, неначе ти в бою

Мені важку перев’язала рану,

Приклавши до чола святу любов свою,

І я відчув: ще мить – зведусь, до бою стану…

Я вірю тобі так, немов на фронті ми

Ділили навпіл долю і набої,

Світ доброти звільняючи з пітьми,

Долали кривду в лютому двобої…

Я вірю тобі так, неначе ти була

В гвардійській нашій роті медсестрою,

І на собі крізь пекло до села

Мене виносила із клекітного бою…

Я вірю тобі так, неначе ти

Моїй старенькій вимовила: „Мамо…"

Світ сонячніш стає від доброти,

Од віри він світлішає так само…

             РАНОК ПЕРЕМОГИ

…І репродуктор мовив: „Перемога!",

Солдати поверталися з війни.

Вуста світали радісно і строго,

І ранок прихиливсь до сивини.

І враз збагнув: ні, не скінчились болі

В серцях у горем битих матерів.

В осколках мін – і клени, і тополі,

І смерті жах в зіницях не змілів

У дівчинки із поглядом солдатки, – 

Її до серця притуляв боєць,

Якого вона враз впізнала –  „Татко!",

Коли він простягнув їй буханець

„Від зайчика" принесеного хліба

З гвардійського свойого речмішка,

І лагідно, і винувато ніби

Всміхнувсь до нені:

                                    – В тебе вся дочка…

…Так починався ранок Перемоги

В сирітсько-удовиному селі,

Де дядько мій, що повернувсь безногим,

Був прийнятий в колгоспні ковалі.

Ладнав плуги натруджені й косарки,

Клепав дзвінкоголосі лемеші.

А в сутінках для себе й тітки Варки

Співав пісень, як кажуть, від душі…

Протезами топтав грузькі дороги,

Ватагом був у кузні й при столі.

І кирзаки на… „дерев’яні ноги"

Взував, зітхнувши: „Що ж, ми – ковалі…"

А в свята часом супивсь, як не в ногу

Котрúйсь із нас в колоні крокував:

„З тобою, вибачай балачку строгу,

В одній би роті я не воював…"

І білочубчик паленів по вуха,

Як бойові завважив ордени.

А дядько вже всміхався: „Ти, Кирюхо,

Не ображайсь – годишся ж у сини…"

І довго потім мовив про дороги,

Про друзів бойових і сіножать.

І жоден раз не заїкнувсь про ноги,

Що в чужині, за Ельбою, лежать…

                           ЛИСТ
                                З
     СОЛДАТСЬКОГО БЕЗСМЕРТЯ

Здрастуйте, мамо, і здрастуйте, батьку!

Ось і настав для побачення час…

Теше вже доля калинову кладку, –

Син із безсмертя вернувся до Вас

Шепотом хвиль у Дніпровім затоні,

Золотограєм розвеснених нив,

Диво-колоссям на бранному полі,

Днем яблуневим, мов білий налив…

Чуєте, крешуть копитами коні,

Вітер весільну торкає струну.

Я не упав, не згорів на кордоні,

Не споловів у прокляту війну…

Я не загинув – ні в якому разі! – 

Хоч і моя є краплина на стязі…

Мамо, вгамуйте свою сивину.

Я зупинивсь обеліском на кряжі,

Бо закохався в Ружену одну…

Очі у дівчини – з неба і цвіту,

Руки – лебідки крило осяйне…

Матінко, сестро, стрічайте мене – 

Я повернувся в ромашкове літо,

Батьку, розхмарте обличчя сумне…

Ранок причаєним спокоєм дише,

Ластівка серцем розкрилює вись…

Легіт кортежі берізок колише – 

Батьку, на сина свого подивись!

Час вогнеликий не втиснеш у ґранки,

Не замуруєш на мить чи на рік…

Мамо, я сином вам був до останку,

Сином Вітчизни лишився навік!