Книжки, які читають в Україні

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З книги „ЄДНІСТЬ ФОРМИ І ЗМІСТУ“, Дніпропетровськ, Журфонд, 2007, наклад 2000 прим.

                БОРИС ПАСТЕРНАК:

           СВІТ В РАМЦЯХ БОЛЮ…

 У нього хиже кидали каміння,

А це у творчості – поважний знак…

Проте – ні стогону, ні голосіння

Не викришив із серця Пастернак…

Був – ,,нестатутний класик“, що поробиш,

Був – Нобелівський, ех, лауреат…

Безвихідь – щирістю лише оздобиш,

Коли пташинка б’ється в небо з ґрат…

Хоч диво слова – мороком повите,

Та ломикамінь в снах – не відряхтів…

Який ти зимній в рамцях болю, світе,

Цяцькований для блазнів і хортів!..

Не кожен речник зваг зове до бою,

Хоч Перст Небес, бува, й торка чола…

А може, стати на двобій з судьбою,

І – чи була, чи хай там не була?

Питання це хватке, але й – фатальне,

Питання вічне, хоч – як лід крихке…

Природа слова вельми незвичайна,

Та як одважитись: не на пікнік – в піке?

Мільйон доріг у серця за порогом,

І треба вибрать, зваж, не манівці…

Не кожному дано буть в слові Богом,

А він же – був, ви чуєте, митці?!

                             ЗМІЄБОР

                                                                   М.Дробашку

Зітхає і крекче Микола Дробашко:

У світі живеться не так, щоб і важко…

Але в дефіциті стає співстраждання:

Гуманність – мов баржа річфлоту остання…

Я клекіт тривоги М.Д. розумію –

Сам слово столезе веду навстріч змію…

А змій – головатий, крилатий, чолатий,

І м’язи він має, повірте, не з вати…

У нього, стоглавого, сто хижих тронів,

І водять з ним дружбу сто світських салонів…

Цей змій – поруч з нами: обіда, вечеря,

У центрі проспекту у нього – печера…

А там – сини  й доньки, і краля-зміївна,

Молитва у змія – не те, щоб наївна:

Він молиться долару, гульдену, марці,

Зодягнений змій у заморській чумарці…

От шкіра так шкіра у тої чумарки:

Хоч – нею гаси всі міські недопáлки.

Хоч – цвяхи вирівнюй на ній як годиться…

Не шкіра, скажу вам, а ледве не криця!

Непросто цю шкіру стражданню пробити,

Непросто у ній, знаю, слово любити, –

Оте, українське, оте, барвінкове,

Яке для народу, мов зерня казкове,

Що, впавши у борозну, дасть сходи буйні,–

Аби лиш були ми до рідного чуйні…

Аби не з похмілля отверзлися жмені,

Що сріблом наповнюють власні кишені.

І, як там не шкода, і, як там не важко, –

Поклали ,,на Книгу“ як лицар Дробашко…

Він хто, добрий дядя з будинку навпроти?

Ні, той хто в собі вчиться змія бороти…   

        В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ:

,,НАШІ ЗМАГИ – ЛИШЕ ПОЧАЛИСЯ…“

                Балада-монолог

,,Новые“ й ,,нові“ – вже обнялися,

Знову, як було колись, брати…

Із гнилих окопів підвелися,

Щоб Вкраїноньку занапастить…

А тобі, запроданий народе,

Що робить на фоні цих обійм?

Карабін куплять чи щось навроді,

Припасать набої для обойм?

Комуняки – вміють домовлятись,

Фальшувать слова і сторінки…

Іменним мавзером забавлятись

Комісарам – не на всі віки…

Іржавıють ґрати в кам’яницях,

Рух – свої позиції не здав…

Неня наша – більше не служниця,

Та не хоче знать про це удав…

,,Новые“ й ,,нові“ – геть затялися:

Мріють ,,осяйний“ ГУЛАГ звести…

Наші ж змаги – лише почалися,

Шлях наш – до МЕТИ!

     ВИХОДЯЧИ З ДОМУ…

                                                  Мамі

...Близько лягають снаряди,

Близько… Близенько…

В тиші – громів розряди,

І я їх вже чую, ненько…

…Рідко звертавсь до кревної,

Ще рідше – звертаюсь:

З спіралі, як небо древньої,

Спізніло вітаюсь…

Прости мені зайві приязні

До себе в дні-недоцвітки…

…Не маю на серці боязні

До чорної квітки…

Р.S.

…І геть не боюся грому,

Виходячи з дому…

     ГЕТЬМАНСЬКИЙ КІНЬ

      ПЕРЕБРОДИТЬ РІКУ…

Снилось мені: я – джурою в полку,

Бій – не стиха, геть червона вода…

Гетьманський кінь перебродить ріку,

Усмішка в гетьмана трохи бліда…

Хлопці у гетьмана всі на підбір:

Стріляні, рубані, але – живі…

Сотня – в засаді, де клечаний бір,

Кров у вельможного – на рукаві…

Що це – поразка чи зрада? О ні…

Порох скінчивсь а чи куль вже нема?

Втомлено зводиться він в стремені:

„Або – Вкраїнонька, або – пітьма!“

Гірко пугукнули кляті сичі,

Лунко озвалась кривава луна.

Вгору звелись харалужні мечі,

Вдарила в груди вода крижана…

Ворон – закляк, а зозуля – „ку-ку“,

Скільки голівоньок прийме вода?

Гетьманський кінь перебродить ріку,

Мертві й герої – не знають стида!

Сутемінь, зірка зірвалась в імлі,

Сутемінь, в серці ще тліє зоря…

Псяголоваки, кати й упирі,

Смерть лиш за вами нехай чеберя!

Нам, козакам, не вмирать на воді,

Суша не прийме від нас домовин…

Очі у гетьмана – жах молоді,

Правда, добавилось дещо сивин…

Гухнула з воза гармата в ярку,

Але її переважить „Ура!“

Гетьманський кінь перебродить ріку:

Мати-Вкраїнонька ні, не вмира…

                          ДВА

                       БРАТИ 

                             З

                    БАТЬКОМ

            БУДУВАЛИ ХАТУ…

                            Балада

Час не зберіг нам достеменну дату,

Але вогнить і досі при струні:

Два брати з батьком будували хату,

Щоб затишно було у ній рідні…

Сад – мов посол, сестриченька раїна – 

Уся, немов лебідка з пранебес…

Уже й не хата це, а – Україна,

В ім’я якої вірш – з світань воскрес…

Зима надворі, колядує хвища,

Віконця сиві – дзеркала Судьби:

Комусь – за Білий Дім вона найвища,

Для когось – тиха Речниця Доби…

На вулиці на нашій – Перші Свята,

Уже й котеджі видно де-не-де…

Саманна хато, в чім ти винувата,

Що батько в гості з обрію не йде?

Високі зорі – встигли відвогніти,

Літа – сполиніли, а тільки ось

Стоїть вона, міцніша за граніти:

Безсмертя Роду з неї почалось…

                   ЕМІЛЬ ЗОЛЯ:

       ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

                З САДУ ОЗАРІНЬ,

       АДРЕСОВАНИЙ ТРОЯНДІ САМОСПАЛЕННЯ

Трояндо на околиці сум’ять,

Для кого у живий вогонь вдяглася?

На вістрі болю дні мої сурмлять,

Хуртеча літер в Книзі Дат – вляглася…

Трояндо на околиці зітхань,

Верни мені своє благословіння.

Звільни слова з лещат злих потерпань,

Ввійди в крамольну святість омовіння…

Трояндо на околиці мовчань,

Помовчимо удвох – так серцю треба.

Приковані до Арки Величань,

Слова й пелюстки часом – вартіш Неба…

Трояндо на околиці чеснот,

Які іще слід вигадать чесноти,

Аби з твоїх пелюсток, наче з нот,

Роса не квапилась в хисткі марноти?

Трояндо на околиці прозрінь,

Стою при слові, мічений тобою.

Закутаний у ґлум ста озарінь,

Беззахисний, мов цвіт – перед судьбою…

Куди іти, кому і що нести?

Слова мої – холодні самопали…

Мій розвидню, прости мене, прости – 

За гріх, який все зрячим – не прощали…

Я – той, що творить цвіт – на пустирі,

Я – той, чия Безбожність – рівна Богу.

Я – той, що знає: пси і упирі

,,За так“ не знімуть з слів моїх облогу…

В саду моїх сум’ять – квіток, квіток,

Тобі ж над цілим сонмом – перевага:

З тобою лиш зійду на той місток,

На котрім в парі – Совість і Відвага…

Трояндо, оркестрантко Чистоти,

Журбиночко очей моїх гаряча,

Яви крізь морок зваб своїх персти:

Жага твого меча – животворяча!

            ЕММА АНДІЄВСЬКА:

       МЕТАФОРИ В КОЛЬОРІ…

Шукає барва пензель мій, шукає,

Як сіроманець, що в югу втікає.

Шукає барва пензель, світла просить,

Душа ж, мов юна покритка, голосить.

Про що – голосить і за ким – голосить? – 

Мо’, за серпом, що жмуток сонця косить,

Мо’, за зорею в сні на оболоні,

Яка вагітна вовком в чеснім лоні…

Шукає барва пензель швидко, кволо – 

Так зéрнятко шука пташине воло,

Шукає так гачок форель в лагуні,

Як хтиві губи – недостигло-юні…

Шукає барва настрій, тягне нитку,

Мов дід і баба – на городі ріпку:

Мозольний труд, та він – не є принука,

Важка ця барва – наче каменюка…

А чим її, стокляту, розлупати,

Щоб в час і простір сходи прокопати?

Аби весь світ примружив гострі очі:

Ця жінка, справді, знає, чого хоче…

Не лише знає, вибачте, а й – МОЖЕ,

Тримать цей хист в запасниках негоже…

Цар-образ виривається із плями,

Мов немовля, що хоче циці мами…

Ще в мозку, на горі, не чути світла,

А барва, мов язичниця, розквітла.

Іде вона, не знаючи доріг,

Несе в саквах з калиною пиріг.

Що ж, може, будем ниньки з пирогами – 

Раз ґрати рвуть стокольорові гами…

Шукає барва пензель мій, шукає,

А слово збоку дивиться й – зітхає…

                ВИШИВАНКА
 ВАЛЕРІЯ ПУСТОВОЙТЕНКА

                      Балада

…Нею милувався Січеслав,

Київ, Харків – всенька Україна…

Душу одвертала од неслав,

І душа ставала солов’їна…

Де іще таке, скажіть, було,

Щоби кожна ниточка співала?

Ставши, ніби птаха, ,,на крило“,

Вишиванка небом напувала…

Дні текли гарячі і круті,

Дні текли грозові і погідні:

Україна з скорбної путі

Поверталася в чертоги рідні…

Бог благословення їй послав,

Хоч і невгавала рать зміїна…

Прозрівав поволі Січеслав,

Обнадіювалась Україна…

Пам’ятаю добре той порив:

Серед однодумців – пан Валерій…

Правда серця кликала в прорив,

Шматувала містику містерій…

Час минув, стекла вода з весла,

Інші клопоти в моїй Державі…

Вишиванку, квітку ремесла,

Цвяхували погляди іржаві…

Та вогонь шитва не весь прочах,

Полотно – неначе ткане вчора…

Хоч воно – все рідше на плечах,

А було ж – ,,з вечóра до вечóра“…

Я не набиваюсь земляку,

Та скажу, як стишаться цикади:

Лиш одну сорочку мав таку

Ріднокрай за мить до барикади…

Критик – брови д’горі: понесло

Кириченка – вітрить бурю в шклянці…

…Крові ж на бруківці не було

Завдяки звичайній вишиванці…