Михаил Коробка (1942-2021)



Колыбельную пел мне Луганск
Под пылающей вишней в Камброде,
Но судьба подарила мне шанс –
Моя юность прошла на заводе.
Тем горжусь, что рабочий мой путь
Начался на «Лугансктепловозе»,
И полвека уж здесь я тружусь,
Славлю труд свой и в песне, и в прозе.
Знаю цену успеха в труде,
Дорожу коллективом рабочим.
Благодарен безмерно судьбе...
И сегодня тот путь не окончен.
Но как-будто итог подвожу,
Реставрируя танк. Между прочим,
Англичанам приезжим скажу:
«Он воссоздан Луганским рабочим!».
Колыбельную пел мне Луганск,
Он и строг был со мною и милостив,
И я верю – у нас будет шанс –
Внуков наших счастливыми вырастим.

ЕСТЬ В ЛУГАНСКЕ ОЛИМП У ПОЭТОВ

Есть в Луганске Олимп у поэтов –
Клуб, в котором мы с вами встречались,
Задушевной беседой согреты,
Забывали былые печали.
В нашем клубе богатые люди
И добры, как весеннее солнце.
Я надеюсь, такими мы будем,
И не нужен для этого спонсор.
Не в рублях и не в марках и гривнах
Исчисляется в клубе богатство.
Здесь звенит несмолкаемо лира,
Обретая достоинство злата.
Снова мы собрались в этом клубе,
Закипает вода в самоваре,
Чай заваривать Муза нам будет,
Говорить вместе с нами стихами.

НА ВИСОКІМ ДЕРЕВІ СИВИЙ ПТАХ

Над високим деревом
летить птах,
З півночі до вирію
проліта.

Пролетіло літечко,
наче сон,
Прокотилось колесом,
колесом.

Пролетіло літечко
на біду,
Вже опало листячко,
вітер здув.

Я піду і листячко
те зберу,
Може? любе літечко
поверну.

Ось зима вже листячко
заміта,
Ні до кого молодість
не верта.

На високім дереві
сивий птах,
А у небі інший вже
проліта.

***

Ой, чи нам, брате, не дано долі?!
У позолоті осінь на дворі.
Добрая мати нас народила,
А батько рідний дав сильні крила.
Та не орел той, що не літає.
Ой, не козак той, що не співає.
Ми, любий, брате, славного роду,
Йдемо з тобою в огонь і воду.
Біля калини на водопої
Вчора стояли братові коні.
В день вересневий не стало брата.
Хто ж буде коні ті доглядати?

ДРУГОВІ

Хай пісні вже давно відлунали,
І літа безупинно летять,
Та чуття, котрі змалку пізнали,
В кожнім серці струною дзвенять.
Ваше серце – то є Ваша пісня
До людей і подій визначних,
І рясніє в саду Вашім вишня,
І лунає Ваш радісний сміх.
Буде сад той, що Ви насадили,
Кожен рік розцвітать навесні,
У великій єдиній родині
Будем разом співати пісні.


***
 Сергею Степкину

Оборвалась струна на гитаре,
не звенит,
не поет,
не рыдает.
Только сердце
безмерно страдает –
новый день для меня не настанет.
Ухожу.
Уходя, на прощанье
не могу Вам назначить свиданье.
Ну а Вы обо мне не грустите,
в новый день
к новой жизни
идите.
Обо мне
никогда не жалейте.
Пополнее бокалы налейте
и испейте до дна
без печали,
чтобы струны гитары
звучали.


***
 В’ячеславу Ксеніну

Обрав собі поет імення Ксенін,
Душею чуйною не тлів, але горів,
Співав пісні Вкраїні суверенній
І неньку рідну більш за все любив.
Не відчував в житті вини своєї,
До неба журавлем у інший світ злетів.
І з нами буде жити в сьогоденні
Допоки чуєм нескінченний його спів.


Я ТЕБЕ ОБ ЭТОМ НЕ СКАЗАЛ

Прости за откровение мое,
Волною океанской укачало,
Штормами жизни счастьице давно
Разбито о житейские причалы.

Мы встретились с тобою как друзья,
Волнуют и тревожат эти встречи.
Но радости никто не испытал!
Да нас двоих и радовать-то нечем.

Что мы друзья, недавно я узнал,
Я думал – мы влюбленные соседи,
Но я тебе об этом не сказал,
Да и теперь не говорю об этом.


***
 Мирославе Радецкой

Вы – Луганская наша Фелица,
Преклоняюсь пред Вашим умом.
Вы – царица, в Вас столько величия –
Не зазорно быть Вашим пажом.
И сегодня, на Ваш день рождения,
Чтоб сбылись непременно мечты,
Не лишайте друзей наслаждения,
Продолжайте нам радость нести.
Солнце катится к Вам на сближение,
Лето троицей звонко звенит,
Пусть не сгаснет души вдохновение
И бодрящий румянец ланит!
Вы прекрасны, пусть с виду обычная
С необычною женской судьбой.
Мирослава – Вы наша Фелица
С чистым сердцем и доброй душой.

ЗОЛОТАЯ МОЯ, НЕСРАВНЕННАЯ ОСЕНЬ

На осеннем балу танцевал я с тобой,
Пахли степью твои поседевшие косы.
Улыбаясь, в меня ты бросалась листвой,
Золотая моя, несравненная Осень.

Пары в вальсе кружат. Под созвездьем Плеяд
Ах как пахнут твои шелковистые косы.
И багряным ковром твои листья лежат,
Золотая моя, несравненная Осень.

Листопад, листопад – это годы летят,
Но я нынче о них не жалею.
Свой волшебный наряд под созвездьем Плеяд
Сохранить я надолго сумею.

На осеннем балу, обо всем позабыв,
Отпустил свою душу на волю,
Как ребенок, бузил и, как конь без удил,
По "Светлице” плясал, как по полю.

Пары в вальсе кружат. На дворе листопад.
С ветром споря, шумят обнаженные вербы.
Мне б тебя повстречать полстолетья назад,
Пригласить бы на вальс – не посмел бы.

ВОСПОМИНАНИЕ

Вспомни, милая, мгновенье:
В лес мы забрели.
Ветер стих, нашел забвенье
В травах у земли.
А вверху качались сосны
В синих небесах,
Моих губ прикосновенье
На твоих губах.
Как мы по лесу бродили
В поисках грибов
И друг другу говорили
Про свою любовь.
Если вспомнишь то мгновенье
От меня вдали –
Ощутишь прикосновенье
Губ моих к своим.
Вспомни, милая, мгновенье,
Вспомни обо мне.
И на самый край Вселенной
Я примчусь к тебе.

 ВНУЧЕНЬКЕ ВЛАДЛЕНЕ

Любимей внученьки
Владлены
Нет у меня
Во всей Вселенной.
Моя кровинка,
Моя душка!
Моя веселая болтушка!
Чиста,
Как капелька росинки,
Нежна,
Как нити паутинки.
Как горный ручеек
Звонка
Моя Владлена,
Внученька!
Моя ты лада,
Мое диво,
Моя отрада –
Мной любима.
Моя ты радость
И грустинка,
Ты детства моего
Картинка!

СТЕПЬЮ БЕЖИТ РЕКА

Степью бежит река
Детства в краю родном.
Милая Калитва
В сердце всегда моем...
Тихо течет она,
А у реки село,
Вольница-слобода,
Садом весной цвело.
Милый мой край родной –
Степи, ковыль да зной.
Кажутся маки каплями крови
На Белой горе весной.
И словно соль земли,
Синий курган вдали,
А за курганом – море тюльпанов
Да алый свет зари.
Грезится с каждым днем
Мне милый мой край родной.
Если бы знали друзья-подружки,
Как я хочу домой!
В край, где несет река
Свежесть в простор степной.
Милая Калитва,
В детстве была моем.
Тихо течет она,
Там у реки село,
Вольница-слобода,
Садом весной цвело.
Пусть в том краю давно
Юность моя прошла,
Дорог он мне все равно,
Туда рвется моя душа.

***

Слова – неуверенный почерк,
Исписан линованый лист.
Здесь нет запятых, даже точек,
Но понял я строк этих смысл.

И как не понять, родная,
Мне с детства знакомых слов.
В них грусть и тоска земная,
В них радость твоя и любовь.

***

Пишет мать ответ на поздравленье
Командира части войсковой.
И откуда это вдохновенье
У славянской женщины простой.
Пишет обо всем, о чем мечтает,
И о том, что пережить пришлось,
Пишет коротко, и словно утверждает,
Что не все свершилось и сбылось.
Пишет: " Верю я родному сыну!”.
Может ли ему не верить мать,
Ведь она вложила в него силу,
Чтоб он мог Отчизну защищать.
И другие матери в Отчизне
Тоже воспитали сыновей,
Чтоб никто не слышал больше в жизни
Взрывов бомб и звон стальных цепей.
Слезы на глазах ее... От счастья?
Или от чего те слезы, мать?!
На границе мира и ненастья
Часовые – сыновья стоят!

***

"Тебе кохаю я!” – тобі одній шепчу.
Любов моя до тебе щира і первісна.
А Богу й дітям – їм про це мовчу,
Й несказана вона і несказанна звісна.

 ЗА НЕБО МИРНОЕ СПАСИБО

Шагает май зеленый по земле
Размеренным солдатским четким шагом.
Его девятый день в календаре
Стал нашим днем Победы в сорок пятом.
Победу закрепили мы трудом,
И, землю мирной стройкой обновляя,
Мы память о солдатах сбережем,
Кто пал в боях, Отчизну защищая.
Над нами небо мирное давно
И в поле всходы вычертили строки.
Тобою это счастье мне дано,
Солдат в простой защитной гимнастерке.

 КОЛЛЕГЕ

Не меряй свои годы
Ты сменой рабочей,
Над Луганью в Камброде
Очень звездные ночи.
Подними лицо кверху,
Видишь, в небе "путь Млечный”.
В шестьдесят на поверку
Твой рабочий стаж – вечный!
Ты несешься на "Тройке”
И в дыму от затяжки
У станка, не у стойки –
В лошадиной упряжке.
Ах, какие те годы,
Пронеслись, словно птица.
"Королевского” чаю
Время нету напиться.
Чертежи, словно скипетр,
На шкивы и на гайки.
Чай налит, но не выпит
В нашей скромной "землянке”.
И не все еще байки
Рассказал ты за чаем.
Значит, с нами работать
Мы тебя оставляем!

26.02.2004 г.

БОГАЧ–БАГАЧ

У Бога жил Багач – раб Божий.
За верность дом себе нажил.
Теперь он человечком Божьим
В убожьи жил, убогим слыл.
Богатство Багача – убого,
Бог тайно людям разносил.
И стал с тех пор Багач с убогим
И с Богом однокоренным.

МИЛОСЛАВ

Аґу, аґу. Дав Бог іще онука.
Мій Милослав, насправді, диво з див.
Аґу, аґу! Беру маля на руки,
Беру, бо він до діда захотів...
– Вітаю вас Серьожа і Олена!
Росте хай Милослав – онук мій
і ваш син.
Нехай минає вас пора буремна.
Іде Весна, іде у березневу синь!..

ТЕБЕ, КОРМИЛИЦА МОЯ

Летят лета, а ты– все та же:
Стройна, прекрасна и мила.
Сегодня о себе не скажешь –
"Я дважды бабушкой была”.
Сегодня хочешь быть моложе,
На фею добрую похожей!
И вот стихи вместо елея
Сейчас, кормилица моя,
Тебе дарю я к юбилею,
Чтоб ты в моих стихах жила...
Чтоб век жила, забот не зная,
В достатке, в радости, в любви,
Чтоб на лице твоем сверкала
Улыбка утренней зари.
И чувства нежные у внуков
Пробудит пусть твоя любовь,
И в тишине, и в море звуков
Все повторяясь вновь и вновь!

 МЫ СПЕШИМ ОТКРЫТЬ СЕЗОН

Март. Весна берет
разбег,
За окошком тает снег.
Мы спешим открыть сезон.
Вот проехали "Озон”.
Вдоль дороги к нашей
даче
Зеленея, ивы плачут.
Я кричу: "Какие, ивы,
Вы плакучие, красивы!”
"Комплимент твой неудачен,
Мы смеемся, а не плачем,
Мы от радости хохочем,
Убирайся, защекочем!” –
Ивы дружно отвечали,
И зелеными ветвями
По машине захлестали.
Вот и дача. Шутки, смех...
Из машины – прямо
в снег.
В лес проделали
лыжню.
Там и встретили весну!

ЛУГАНСКИЙ ВАЛЬС

Нарядилась ты в платье из ситчика
И колечко на пальчик надела,
Засияло улыбкою личико,
И шагнула навстречу мне смело.

Закружилась в неистовом танце
И меня увлекла за собою,
Себя чувствовал я новобранцем,
Приглашенным на танец любовью.

– На мне платье теперь не из ситчика
И колечко давно с бриллиантом,
Но когда ты смотрел в мое личико,
Становился опять юным франтом.

Так давай же закружимся в танце
И друзей увлечем за собою,
Назовем танец вальсом Луганским,
И пусть каждый танцует с любовью.

 ДІАМАНТОВА НІЧ

Діамантова ніч,
Теплий зоряний ранок,
Мов усяяна річ
В діамантах зірок.
Абрикоса в дворі
Підпирає наш ґанок,
А над ним височінь
Кличе нас на танок.
Я тебе розбудив,
Усміхнувшись, вітаю
З новим днем, що настав,
І цілую в уста.
Я кохаю тебе,
Моя люба, жадана,
І бажаю, щоб ти
Довго-довго жила.
Стоїмо ми обоє
У рожевій кімнаті,
У вікно зазирає
Ранкова зоря,
На твоєму плечі
Промінь сонячний сяє,
А я хочу, щоб ще
Щасливіш ти була.
В діамантову ніч,
В тихий зоряний ранок
І зі мною роки,
Навіки, назавжди!
Я тебе розбудив,
Усміхнувшись, вітаю
З новим днем, що настав,
І цілую в уста.
Аж до самих зірок
Піднімає наш ґанок
Абрикоса в дворі,
Що в цю ніч розцвіла.

 ТИ В МОЄМУ ЖИТТІ

Річку я перейду
Там, де Кам’яний Брід,
Наче в юні літа повернуся.
В стежці я віднайду
Босоногий свій слід
І почую твій голос, матусю.
Випромінюєш ти
Своїм серцем тепло,
Научаєш любити родину.
Ти в моєму житті
Залишила це тло,
На якому малюю картину.
Нехай зорі горять,
Мирно сонце сія
Над тобою, моя Україно.
Нехай пісня моя
Над землею луна –
Як люблю я тебе, Батьківщино!

ЧЕРЕЗ НЕВОЗМОЖНОЕ – ВПЕРЕД!

Невзирая на все виражи,
А.В.К. конкурентна и ныне.
Всему миру о том расскажи,
Расскажи в СНГ, в Украине.

В нашем качестве сам убедись,
Европейским давно оно стало –
Шоколадно-ореховых брызг
На продукции нашей немало.

Чтоб печенья, конфет и тортов
На столах завтра меньше не стало,
Коллектив А.В.К. вновь и вновь
Их с любовью творит неустанно.

Коллектив комбината живет –
Производство с наукою вместе.
Невозможного нет – лишь вперед!
И пусть труд наш прославится в песне.

НОВОГОДНИЙ СОНУ

Уснул я сидя, сон спокоен мой.
Не на работе сплю, а на диване дома
И Дед Мороз ко мне является живой,
Смотрю внимательно – и узнаю Перлова,
Он говорит: "Здорово, Михаил! –
Жмет руку, улыбаясь мне. Довольный. –
С тобой Стефан Игнатьич говорил
О нашей стенгазете новогодней?”.
Поправив бороду и пышные усы,
Исчез, лишь только снег с бровей стряхнул.
Глаза открыл я, глянул на часы
И, пару раз зевнув, опять уснул.
Сон новогодний в голову мне лез.
Мне снится, что наш красный уголок
Нарядный, здесь не курят, дыма нет,
Оформлен стенд... Смотрю на потолок,
А там сосульки и окурки сигарет…
Термический участок не узнал,
И чист он и порядок бесподобный,
И будто старший мастер, – "Всем аврал!”
Термистам объявляет новогодний.
В оснастке, там, где мастером Гайдай,
Вам по науке изготовят "приспособы”,
Ну золотые – сразу присуждай
"Знак качества” и номер высшей пробы!
И тут, друзья, позволил я себе
Взять золотую «приспособу» эту в руки,
Но то, что мне позволено во сне,
То не под силу нынче и науке…
Я, может, долго так бы спал еще,
Да что-то так в желудке "заурчало” –
Недавно ел в столовой суп-харчо,
В нем мяса не было, похоже, было сало.
Пил "кислую сметану” или нет?
Но чувствую, бежать придется в туалет.
А в цехе туалет, признаюсь сразу,
Там не легко пробраться к унитазу…
Но это наяву, а мне во сне
Казался он порядочным вполне…
И вот уже проснулся я, друзья,
Совсем как есть не сонный, перед вами,
И все, что рассказал вам здесь не зря –
Где сон, где явь, вы разберетесь сами!

НЕ ВАЖНО, СКОЛЬКО ТЕБЕ ЛЕТ

Не важно, сколько лет тебе,
Но счет вести, однако, надо,
Чтоб свой отметить юбилей
В кругу большом друзей не слабо!
И вот он круг: твои друзья,
Твои коллеги здесь, все в сборе,
Сегодня выпьют за тебя,
За твои годы, за здоровье…
Сегодня вместе будем пить.
Под крышей пьем и «крыша» с нами,
За то, чтоб зиму пережить
И не замерзнуть вместе с вами
Я буду пить. Я пью до дна,
Чтобы судьба всем улыбалась
И жизнь, что каждому дана,
В потомках наших продолжалась.
Чтоб не был тягостен тот круг,
В котором вертимся годами,
Чтоб кошелек всегда был туг
И дети чтоб гордились нами!


***
 І.Д. Низовому

Не возгордився на вершині
Своїх сумлінних перемог!
Письменник – ти і цар, і Бог,
А завтра... Спогади щасливі
Від надлюдських твоїх спромог
Тобі зостануться.
Удача
Тебе ніде вже не мине
І в підворіття не зжене,
А доля буде ще багатша,
Життя по-справжньому красне!
Твори, поет, майбутнє нині
І України, і своє!

 ГОРОД У МОРЯ

С волною игривою споря,
Взлетая на гребень седой,
Стоит Севастополь у моря
Под яркой, счастливой звездой.

Стоит белокаменный город.
И годы промчат, и века...
Служившим во флоте он дорог
Как память, как луч маяка.

Наполненный солнечным светом,
И все же и в стужу, и в зной
Он нежной любовью согретый,
И, где б я ни был, он со мной.

Он, в жизнь безгранично влюбленный,
Лелеет и верит в мечту.
Стоит, поклоненья достойный,
И я поклоняюсь ему.


***
 Л.В. Яблуновской

Горизонт уходящего дня
За окном твоего кабинета.
На рабочем столе, взгромоздясь,
Согласованы планы и смета.
Ты уверена – день удался,
Что задумано было – сбылось...
День вечерней зарей занялся,
И румянцем лицо залилось.

ВЕСНА, СО МНОЙ ПОГОВОРИ

Весна, со мной поговори,
Впусти опять в свои пределы,
Где свет таинственной зари
И грезы вешние зардели.
Пусти, весна, меня к себе,
Где удаль юности вскипает,
Моей надежды не разбей –
Она последней "умирает”...
Признаюсь: дух мой юн еще,
Года мои считать не надо.
И никому года не в счет,
Пока весну встречать мы рады.

ГОРОД НА ДНЕПРЕ*

Три семиконечные звезды,
Легендарный остров Монастырский,
Днепр и "Петрос-камень” у реки,
Поселенье крепости Кодакской.

По преданьям ученик Христа –
Первозванный и княгиня Ольга
Посетили здешние места
До Екатерины – и задолго.

Три семиконечные звезды
И стрела взметнула в небо броско,
Сабля, что могущество хранит,
Нынче не гербе Днепропетровска.

Через Днепр надежные мосты
И ракеты космос покоряют,
В Приднепровье – лучший город ты,
Город, где друзья меня встречают.

Будет город во всю ширь расти,
Подпирая небо небоскребом,
Чтоб потомкам нашим донести
Мудрость здесь живущего народа.

ВОЛШЕБНАЯ ЛУНА

Луна, волшебная луна.
С небес ночных скатилась
И в тот же миг вся жизнь моя
Вдруг в сказку превратилась.

В волшебном городе живу
Я с милою принцессой,
Ей о любви одной пою,
Зову своей невестой.

Светла и так же, как луна,
Волшебная, принцесса
В меня, как в принца, влюблена –
Вдвоем нам интересно.

Земля моя чудес полна,
Но как приятно, люди,
Всю жизнь свою отдать сполна
Тому, кого мы любим!

Луна, волшебная луна,
С небес ночных спустилась,
Через окно ко мне вошла
И в песне растворилась.

Я – РОБІТНИК

Давали прізвисько мені
І "краснопузий”, і "Бандера”.
Я ж у робочому вбранні
Відповідаю: "Це – химера”.
Я, слава Богу, не з панів,
Та й не жадаю бути паном.
Тож не закидуйте мені,
Не ототожнюйте з бедламом,
З тими, що мусять в "курені”
Єднать понятіє із правом.

***

В степи беззащитные птицы,
Есть соколу чем поживиться,
Но стая, бескрылая стая
Пред соколом тучею встала.
Под облако в небо взлетая,
Подобен бы соколу стал я,
Но если беда вдруг случится,
То будь и безкрылою птицей,
Я в тучу могу превратиться.

ТЕЛЕЦ – МАЙСКИЙ ЗНАК ЗОДИАКА

Эй, душа, взметнись к солнцу ввысь,
Посмотри на мир, не ленись.
Зелен-май творит чудеса,
На траве искрится роса.

От весны приму все дары.
Пусть цветут цветы до поры.
Океан любви мой без дна,
Без любви в душе боль одна.

Эй, душа, взметнись к свету ввысь,
Посмотри вокруг, улыбнись.
Снова май глядит мне в глаза,
А в глазах – весны бирюза.

Разошлась душа, расцвела,
Ни к чему душе удила.
Покорил меня зелен-май.
Эй, весна, "Тельца” принимай!

***
На теле хвором
Нужда и голод,
Как черный ворон

***
Как в небо птица,
Душа стремится
С природой слиться.

***
Мой конь стреножен,
И с ним мы схожи –
Творенья Божьи.

 ПЕРЕКЛАДИ

ПЕЧАЛЬ МОЯ

Я від образи занімію,
Свої печалі не відкрию,
Мій сум в очах нехай не бачать,
І інші очі нехай плачуть.
Чужії очі – не мої –
Розкажуть смутки всі свої.
А я, зітхаючи, мовчу,
Ділитись бідами не вчу.
І тиха пісня, наче море,
В душі моїй змиває горе,
Свічу во здравіє спалю,
Не покажу свого жалю...
І від образ своїх тайком
Я над роз’пятієм з Христом,
З надієй Бога помолю
Простить того, кого люблю.
За усміхом журбу сховаю,
На ворожіння уповаю
І відкидаю віщий сон,
Співаю серцю в унісон.
Й осміюю з усіх боків,
Хто б схибити мені посмів.
Печаль моя, печаль моя,
Я полоняночка твоя!


НЕ ХОЧУ ТЛІТИ

Горіти –
спалахнути ярко!
Не хочу тліти й не умію...
Спалю в любові до огарка
Усе! Та й попіл той розвію!
Не стану слухать обіцяння –
Обман, міраж у котрий раз!
Одне скажу ще на прощання:
"Це щастя, мабуть, не про нас!”.
Хай Бог боронить. Співчуваю.
Хай з іншой дасть, що не зберіг...
Душею докір відчуваю
Й перетинаю твій поріг.
Піду. Слідом хай мислі скачуть:
"Вернись! Прости! Забудь химери...”.
І очі плачуть, бо все бачать,
Та розум зачинив вже двері.

ІЗ СЕРГІЯ ЄСЕНІНА

 ОЙ ВИ САНИ!

Ой ви сани! А коні, а коні!
Чи то біс їх на землю приніс?
По степу у лихвацькім розгоні
Дзвоник дзвінко сміється до сліз.

Темна ніч, ні собаки, ні хати
В нескінченнім краю пустирів.
Чи надовго життя мого хватить,
Я іще не на віки старий.

Гей, візник, заспівай проти ночі!
Хочеш, сам я тобі підтягну
Про лукавії очі дівочі
І про юність веселу мою.

***
Прощавай, настала мить прощання.
Милий друг, у грудях моїх ти.
Та призначене з тобою розставання
Обіцяє зустріч в майбутті.

Прощавай, мій друже, без руки і слова.
Не журися і не мруж очей –
Із цього життя піти не нове,
Та і жити, мабуть, не нове.

ІЗ ПАВЛА ШУБІНА

НАЗАВЖДИ

Я за те тобі, люба, вдячний
В долі знівеченій моїй:
Твого ніжного серця гарячність
Надає мені сили нові.

І не купленою любов’ю,
Полум’яним взірцем мети
Стала зустріч моя з тобою
Назавжди, назавжди, назавжди.

У СЕКРЕТІ

Скриплять і плачуть сани вздовж узгір’я,
Дзвенять хрещенським дзвоном "бубенці”.
Вся чиста, уся зоряна Росія
В усі краї – одна, у всі кінці...

В ту далечінь, в морози скрижанілі,
В виття вовків й переполошний крик
Хроплять і рвуться коні пристяжнії,
І нас січе грудастий коренник.



МИ – ДІТИ ВІЙНИ, МИ – ДІТИ ЛЮБОВІ
(Поема)

Заполонили алохтони рідний край.
Примушують вдихати усіх разом
Повітря, що наповнює заразой,
Видихуючи ярий яничар

1
Птахом я пролечу над Дінцем,
Зупинюсь на високім кургані,
До землі притулюся лицем,
Як маленька дитина до мами.

Земле люба, ти мати моя!
І ріднішої вже я не маю.
Рідна ненька в цю землю зійшла,
Тож її я так щиро кохаю.

Вже давно проминули літа,
Вдень, коли мене ненька зродила,
У садах з вишень цвіт облітав,
А в дворі наша хата горіла.

І навколо гриміли бої,
Лютували тевтонські уроди.
На усій українській землі
Катували фашисти народи.

Про оту нещасливу добу,
Коли ненька мене сповила,
І про те, як я долю здобув,
Нагадала мені ковила.
Просто неба росте ковила,
Мов сторожа і вдень, і вночі,
По степу з буйним вітром гуля
Донька сонця й онука дощів.

Гей, посестро моя, ковила,
Наче срібна струна, аж дзвенить,
І ця пісня, мов птах два крила
Розпластав, над землею летить.

Тут вона споконвіку була,
Як той слід на землі від копит.
Тут і ненька мене сповила,
Я продовжу її родовід...

2
Горе, горе
В Україні чорне,
А мати дитину
До серденька горне.
Горне, горне,
Горне, пригортає
І у Бога долі
Кращої благає:
«Боже, Боже!
Господь милостивий,
Дай синові долю,
Щоби був щасливий.
Я його зродила
В степу, а не в хаті,
Бо хату спалили
Вороги закляті.
Боже, Боже!
Господь справедливий,
Дай синові долю,
Щоби був красивий.
Дай синові долю,
Волю, а не ґрати,
Дай, Господи, cили,
Ворога здолати».
Молилась небога
За сина й за мужа:
«Поможи нам, Боже,
Ворога подужать».

3
Чи Ти – розп’ятий на хресті
Страждав, терпів за те всі муки,
Щоб смерть і голод нам нести,
Щоб очі дзьобали нам круки,
Щоб все горіло на землі,
Щоб поле жита розорати,
А на залишеному тлі
Пісні загарбникам співати?

І не одна іще молитва
Убоги линула до неба,
Ще на землі гриміла битва...
І Бог молящих не занедбав.

Коли скінчилася війна
І батько з фронту повернувся,
Вже втретє вишня одцвіла,
І я до батька посміхнувся.
Він дужими узяв руками
Мене й підняв над головою –
Там, за вишневими гілками,
Сіяло сонце наді мною.
Я в сяйві сонячнім лечу,
Бажаний час в житті відбувся,
Я в простір зоряний кричу:
«Мій тато з фронту повернувся!».

А навкруги весна буя,
А навкруги – веселі люди
І мама тата обійма,
Цілує в очі й каже: «Любий!».

І брат, і старшая сестра
Вже повернулися зі школи,
Їх батько цілувати став,
І в церкві задзвонили дзвони.

А навкруги – весна, весна!
І довгождана Перемога
Нам долю кращую несла,
І не війні, а миру – змога.

І ріс я у такій сім’ї,
Де вчили змалку поважати
Хист до роботи на землі
І роботящих шанувати.

4
Ми – діти любові
І клопоту діти.
Таке нам припало –
Війну пережити,
Вмирати, конати.
Сльозами умиті,
Знущання і голод,
І холод терпіти...
Малі – чим ми Бога
Могли прогнівити?!
Хіба що в війну
Появились на світі?
Коли навкруги
Розривались гранати,
Життя дарувала
Нове моя мати
Тобі, Батьківщино...

5
Живем в Україні ми діти та й нині
Не ми хазяї в нашій рідній країні.
І ворог розбитий, і є наче сили,
А вдома – сусіди, яких не просили...

То що ж ми за люди? Хто батько в нас, мати?
Без бою вдалося в полон знову взяти.
В країні своїй станем скоро рабами.
То що ж ми за люди? Що діється з нами?

Кому догождаєм: чи НАТО, чи "свату”?
Так хто ж Україну пштовхає на втрату?
Хіба для Вкраїни немає любові?!
Чи мало пролито козацької крові?!

У рідному краї зручніше всім "дакать”,
Бо змалку навчали, як треба балакать.
А мати, а мати хіба не навчала,
Хіба колискових пісень не співала?

І ніжна , і щира, і лагідна мова –
То голос матусин, держави основа.
Чому, Україно, й тепер твої діти,
Мов привид печалі в сучасному світі?

Чи гордість і совість свою загубили,
Чомусь небораками вдома зробились?
Що наші нащадки у розпачі скажуть?
Про нас їм "моголи” чи "німці” розкажуть?

Немає в країні свого Моісея...
А що ж ми за люди? Що робимо з неї?
Багатства і землі пани розікрали,
Синочків і дочок неволити стали.

Коли ж той терпець у народу урветься,
Й народ український від сплячки проснеться?
Без волі народу немає держави,
Нема України за змістом бажаним.

При владі й круг неї – пани та чужинці.
А де ж ви? Прокиньтесь, живі українці!
Єднаймося, люди, один до одного
Навколо єдиного Бога святого!

Єднайся, народе, в єдину родину.
Шануймо і славим свою Батьківщину!