ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З книги:„ БАЛАДА ПРО СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ“

 

                                                          Вірші

                                                             з

                                              старого планшета

 

                            Київ, Книжкова палата України, 2011

 

До книги „Балада про солдатські поцілунки“ увійшли вірші, які свого часу набули широкого розголосу, друкуючись на сторінках періодичних видань України. У них сучасний класик від поезії Юрій Кириченко, а тоді, в 70 – 80 роках минулого століття, – один з представників поривної творчої юності, палко привітав мужніх синів і дочок Вітчизни, які, подолавши фашизм у Другій світовій, ціною неймовірних втрат вибороли право передати у спадок своїм дітям і онукам, а відтак і народам світу, мирні святині людства. Протягом кількох десятиліть повновагомі поетичні зразки одухотвореної свідомості автора, з волі певних обставин не згруповані до окремого рукопису, вважалися безнадійно втраченими. І лише сьогодні, в шатах безкомпромісної пам’яті і зворушливої поваги до героїв, які здолали коричневого звіра на Рейні, маршем переможної естафети ці зворушливі документи звитяг народу, зболіло і увиразнено, ідуть до читача.

 

                                  ВІД АВТОРА

 

Давно мрію написати книжку

Про матір з підручником Історії в руках,

Про діда, який був коногоном на шахтах Юза,

Про бабусю з долею сивої чаєчки при битій дорозі,

Про доньку Богдану, яка показує неньці

П’ятірку з української мови в щоденнику.

Про сусіда Івана Миновича, з яким у селі Копані

Мав колись одну спільну криницю на дві спраглі родини,

Про землю предків і нащадків,

На всі віки єдину і священну, яку називаємо Ріднизною.

Про небо ластівоче в очах мого дитинства,

Про скіфське золото в крові прадіда й правнука,

Про козацьку люльку Івана Богуна

І про розмову з скіфською бабою в горобину ніч.

Про житній колосок з урожайної ниви,

Ім’я якій незмінне – Батьківщина.

Про багнет від карабіна зразка 1941 року,

Знайдений ватагою дітлахів на березі річки Вовча,

Яким Тиміш Одуд вирізав сопілку для свого первістка,

Прилучивши таким робом хижий витвір

З рурської сталі до краси і натхнення.

І ще багато про що:

Про зорі і поцілунки, солов’їв і набої,

Зраду і дикий мак у твоїм волоссі.

Назву для книжки маю ще з дня свого народження: „СЕРЦЕ“.

Вже понад тридцять літ живе в мені цей рукопис.

Є й редактор: совість.

За рецензента править сумління.

Читачем і суддею має стати час,

А з ним – жарти кепські.

От і лишається мрія в стані рукопису,

Тиражована долею лише на два читача:

Любов і ненависть.

1985р.

 

                         ЧУТТЯ ВІТЧИЗНИ

 

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Його не спопелить, не осквернить, не вбить.

Чого я був би варт, якби не Батьківщина,

Що в серці у моїм сопілкою болить.

Якби не ріднокрай, не мрії парубочі,

Я звікував би вік в холопській борозні.

А може, в чужині закрив би спраглі очі

І зорецвіт добра не усміхнувсь мені.

Ніхто б не посадив мене за стіл, як сина,

Не розділив навпіл останні хліб і сіль.

І молодість моя, неначе кураїна,

Помножена була б на гіркоту, на біль.

Тож святиться навік нехай чуття Вітчизни,

Немов до джерела, до нього припаду

В погожий день ясний і у годину грізну,

В пожежах барикад і в росянім саду.

Цвіти, чуття моє, пелюсткою любові,

Мов донечка рости, високим змістом стань.

Будь щедрим на любов, як жито в колоскові,

Діткливим до краси, як світанкова лань.

Не відцурайсь мене, дітей моїх і внуків,

В годину нелегку двосічним стань мечем.

Калини цвіт не кинь на ґлум більмавих круків,

А я тобі за це – незрадним сурмачем.

Візьми моє життя, мій мозок, кров і вроду,

А тільки будь в мені, як материн завіт.

І в гадці не майну шукать для себе броду,

Коли прийшла пора відстоять правди світ.

Бо що я без людей, без їх турбот всечасних, –

Хмарини тінь бліда, яку розвіє день.

Лиш на землі батьків нащадків гідне щастя, –

На терені олжі нема для нас пісень.

Даремно супостат ладна столи для тризни,

Злонаміри його розсипляться у прах.

У кожному із нас живе чуття Вітчизни, –

Не зважити його на хитрих терезах.

Мета у нас одна і суть у нас єдина,

На всю родину в нас – одне серцебиття.

Ніколи світ добра не стане на коліна,

Такий у нас девіз, такий закон життя.

Біснується, сичить від люті рать зміїна,

Мені ж – плекати вірш, а брату – сталь варить.

Незмінно при серцях при наших Батьківщина,

Як рідна мати всміхнено стоїть.

 

               БАЛАДА СТЕПУ

 

Звідціль моє зоріння почалось,

Мій першовитік і моя основа.

Тут ґартувалась серця мого мова,

За вітром відсівались лихо, змова,

Виґранювало золото колось,

Звідціль моє мужніння почалось…

Мій родовід прадавній, як земля,

Мої криниці знають в цілім світі,

Мій родич сонцем обізвавсь в ґраніті,

Щоб я, як він, заклечував поля.

Щоб так, як він, косив, орав і сіяв,

Про повнозерний колос спрагло мріяв,

Зорею проростаючи в віки.

Щоб зайда не стоптав душевну вроду,

Яка нам ізправіку в рід дана…

Не буде хліборобу переводу –

Туге крило не візьме сивина…

Хоч шемретять у вирій журавлі,

Я знаю: їм вертатися до хати,

Мені ж клепать на вéсну чересло

І житнім цвітом землю уквітчати,

Бо маю з слів відлите ремесло…

Звідціль моє зоріння почалось,

Огром небес, сопілка калинова…

Тут українна в творчості основа,

Тут жайвір колисав росу колось –

Звідціль безсмертя роду почалось!

                

                      ПЕРШІ ПОВЕРХИ НЕБА

                                                                                            В. Гукову

 

Літаки моїх віршів знялися в районній газеті,

Коли в небі неспокою зорі іще й не цвіли…

Матері пекли хліб, клекотіли бої на планеті,

Хтось у радість дитячу націлив безжальні стволи…

Літаки моїх віршів взяли небайдужість в пілоти,

Їхні крила вросли в небовись завірюх і сльоти…

Перший рейд їх – супроти зневіри, марноти, підлоти,

Хоч непросто безкарно зенітки ворожі пройти…

Літаки моїх віршів зреклись запасних парашутів:

Як іти до мети, то лиш так, як натхнення велить…

Не заради похвал і врочисто-парадних салютів

Ностальгією неба душа у пілотів болить…

Літаки моїх віршів не знали ще більшого неба,

Їхній обрій не звідав ще справжньої радості крил…

Та жила в їх єстві невідцвітна, суремна потреба

Власну долю поставить під сяйво блакитних вітрил…

Це – не просто слова: їх снага визрівала в хуртечі,

В крижаних завірюхах, на лезах кинджальних вогнів…

Біль поразок не згорбив неспокоєм клечані плечі,

Бо на материн профіль рівняється профіль синів…

Літаки моїх віршів вже звірили з серцем світанки,

Їх маршрут проляга у прийдешність заобрійних літ…

Ось редактор районки прогляне непоквапом гранки,

Щоб небавом промовить оте сокровенне: „В політ!“

Заклекоче грімливо вогонь реактивного злету,

Стане ближче на небо одне літаком до мети…

А на ранок земляк з Васильківки розкриє газету

І прихилить до себе небачені досі світи…

Літаки моїх віршів сьогодні вернулись додому,

В степовій Васильківці їх сивий стріча генерал…

А юнкор мрійночубий, пагінчик весняного грому,

Так, як я у дитинстві, вслухається в неба хорал…

03.03.1985р.

м. Дніпропетровськ.

 

                     

ЯКЩО СЛОВА – НА БРУСТВЕРІ БІЙЦІ…

 

                        Біографія вірша

 

Вірш – не з нічого, вірш прийшов з життя,

У котрому любив до забуття,

У котрому і радість мав, і муку,

Жагу, мов наречену, вів за руку

У щастя, не питаючи, куди,

Шепочучи: „Цвіт вуст не остуди…“

Вірш – не з нічого, він – з чуття долоні,

Із сліз, що від прозріння ледь солоні,

З надії і розлуки – двох сестер,

Чий смуток вечір в зорях розпростер…

Вірш – із землі, на котрій доти й дзоти,

І колоски без фальші позолоти,

З твого „прости“ й мойого „обізвись“,

І з ластівок, для котрих доля – вись…

Вірш – не з нічого, він увесь – з скорботи:

Вмер дядько, котрий шив сестрі чобόти

У повоєнну осінь при свічі

В ніч, коли сонно лаялись сичі,

А я учився по складах радіти,

Читаючи: „Ми – Перемоги діти“…

І, дивлячись на дядька й ордени,

Не помічав у мами сивини…

Вірш – не з нічого, він – з осколка міни,

Що завітав, настраханий, у сіни,

Коли гули хрестаті літаки,

Закреслюючи речення й роки…

Вірш – не з нічого, він – із спогадання,

Коли душа, крижинна від ридання,

Ледь обізвалась на сліпе „курли“,

Як два весілля сіли за столи…

Вірш – не з нічого, він – суцільна рана:

Ось знов упав боєць на тлі екрана,

Та не впустив під ноги стяг судьби,

На котрому терпке: „Не від люби!“

Вірш – не з нічого, вірш – земляк світанку,

Він мок в окопі, воював у танку,

Стрічав зорю – гарячу, як вуста,

В час, коли мряка сіялась густа…

З ним я навчався вірити й любити,

Граніт неправди на шматки дробити,

Читати зміст душі – не папірці,

Якщо слова – на бруствері бійці…

01.04.1985р.

м. Дніпропетровськ.

 

                       ПАМ’ЯТЬ ҐЕНІВ

 

                                                                     О. Гончару

 

…А були ми з тобою колись – лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

Пам’ять ґенів і нині в душі невгава,

Промовляє, мов щебетна пташка…

А були ми з тобою колись – лиш роса

На ранкових знаменах калини…

То вже потім, як ніч в згаслих зорях, –  коса,

То вже потім вуста, як жарини…

А були ми з тобою – лиш мак-дикосій,

Пломінкі і гарячі на вроду…

То вже потім мене нарекли Хлібосій

У селі біля Сонного Броду…

А були ми з тобою – лиш прах і паслін,

Лиш зеленого хмелю долина…

То вже потім свідомість звела нас з колін

І назвала значуще: людина…

А були ми з тобою колись – лиш любов,

Недарма ж тебе Любою звати…

Нас вінчала трава в щебетанні дібров,

Вчила вірно і ніжно кохати…

То вже потім – і стріли, й вогонь, і ножі,

То вже потім – ясир і неволя…

А були ж і вуста, і серця не чужі,

І зоря – в німбі жнивного поля…

Скільки треба було нам з тобою пройти

Крізь румовища, смерть і руїни,

Аби знову збагнути і знов осягти

Неповторність ромашки й раїни…

Нас вбивала гора Еттерсберг, Моабіт,

Бабин Яр нам стріляв у зіниці –

Смерть творила небачений досі кульбіт,

А серця, як і перш, – з росяниці…

То дарма, що з тобою ми тільки трава,

Лиш буркун, ковила чи пасльони…

Віщий подзвін святинь крізь віки невгава  –

Він сильніший за грім і патрони…

Прийдуть інші кохатись, печалі студить,

Сіять жито, світанкам радіти…

Нам лишилось одне: пам’ять ґенів збудить,

Якщо ми – скрух „пасльонові діти“…

Громовиці епох не задмуть в ніч свічу,

І, можливо, колись на світанні,

Я вустами нащадка тобі прошепчу:

„Подивись, які проліски ранні…“

Стрепенеться в душі молодій тятива,

Серце тьохне, як вранішня пташка…

…А були ми з тобою колись лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

10.11.1984р.

                                    

                         * * *

 

Все набува ознак документальних:

Шинеля діда і оркестр синиць.

Диктант дочки за четверть вирішальний

І сива сталь стогрімних гаківниць.

У призмі історичного прицілу

Живе людина, трудиться, гряде.

Читає вірш, хлібину крає білу

А чи розмову з матір’ю веде.

Вітає днину в зорянім польоті,

Скеровує в майбуть атомохід.

Схиляється над кресленням в турботі

Чи пада в січі

                        на гарячий лід.

Все набува ознак документальних,

Все в серці поселяється навік.

І хоч бува й лежить в куточку дальнім,

Та не спиня й на хвильку часолік.

 

                  * * *

                                     А. Малишку

 

…З книжок років перейдених

Вірш зняв мій сто замків:

Бійців стрічаю рейдових,

Бувалих юнаків…

В пілоточці, при ордені,

Гармонь у три ряди…

Шляхи гвардійські пройдені,

Гірчать терпкі меди…

Вітчизною наснажені,

Ішли в сніги, в огонь…

Свинцем не поневажені,

Мак-дикосій – з долонь…

Книжки років перейдених,

Армійських зваг тираж…

Сьогоднішній підхід до них:

В рюкзак – і у гараж?..

А в їх сназі – мелодія,

Невичахла струна…

…Душа солдатська – лодія,

Що з-поміж снів зрина…

25.03.2010р.

 

                         * * *

 

Напишу на прикладі багнетом:

„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…“

За зеленим гвардійським наметом

Вечір в майві пожеж догоря.

Не чекай мене в сутінь, кохана,

На хвилинку відклавши шиття.

Зійде зірка – гаряча, мов рана,

В узголів’ї земного життя.

Ти до неї торкнися вустами,

До одвірка чолом доторкнись.

Над моїми скупими листами,

Над сльозою розлук – усміхнись…

Я тобі на броні вуглувато

Напишу кілька слів з букваря.

Пам’ятай їх у будень і в свято:

„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…“

 

                                 * * *

 

…Наше кохання спілкується мовою крил,

Мовою птахів єднає серця в хуртовині…

Шлях його в зорі простелено поспіль із брил,

Котрі тесала душа в крижаній одежині…

Наші тривоги чоло умивали в Дніпрі –

Стільки затятості й віри у їхньому зорі…

Блискавки цвіт палахкоче на сивім багрі,

Що гартувався на міцність в штормовому морі…

Наша сльоза – це не згірклий полин увічу,

В ній народився світанок для скрипки в долоні…

…Сяйво кохання дорівнює в звазі мечу –

Лише йому довіряємо стяг в ескадроні…

06.11.1984р.

 

ОРІЛЬСЬКИЙ РУШНИК

 

Вишивався рушник на Орілі

Чорнобривцями і нагідками.

Ще й квітками, що ломлять камінь,

Вишивався рушник на Орілі.

Паленіла на нім паляниця,

Книга віршів на ньому лежала.

У снігах полотнини – зигзиця

Довгу долю майстрині кувала.

Вишивався рушник на Орілі –

Для коханого, сина, солдата.

Ним квітчалася батьківська хата,

Вишивався рушник на Орілі.

Ним сватів на весілля в’язали,

В час громів – кулеметнику рану.

Його знали окопи й вокзали,

З ним не відали сорому брану.

Вишивався рушник на Орілі,

Для музеїв згодивсь після діла:

Жодна нитка на нім не змарніла –

Вишивався рушник на Орілі.

 

                             ХРОНІКА

         ПОЖОВКЛИХ ФОТОГРАФІЙ

 

                              Дядько Грицько: – А де мої сини?

                                                                       В. Коротич

Черлені зорі гаснуть на стерні

І спочиває при дорозі сонях…

На крилах журавлі несуть пісні,

А дядько Гриць – вогонь сивин на скронях…

…Було у дядька семеро синів,

Сім фотографій у світлиці білій.

Та в грозовій прослалось сім шляхів,

Сім виряджань у соколиний ірій…

Пішли сини  в шалену круговерть,

Вітчизни долю заплели в петлиці.

Не раз на них косу гострила смерть,

Гарматним дулом шкірилась в зіниці…

Але сини, на те вони й сини,

На повен зріст в атаку піднімались –

Чим менше їх у дядька залишалось,

Тим більшало у дядька сивини…

Але сини, на те вони й сини,

Мов колоски, підводились по штурму,

Почувши, як ридають німо сурми

За скошеним в атаці сурмачем…

Був, кажуть, хлопець гарним орачем,

Ходив за плугом, сіяв жито, гречку,

Писав вірші про сріберну вуздечку,

Про коней, громом кованих, баских,

Що вершників виносили на гривах,

Немов на крилах…

Лилася пісня з серця весняна,

Чом плачеш, скрипко, зболено-хмільна?..

…Упав гвардієць головою в жито

І запеклось в устах героя:

                                              – Жити…

…Писав комбат: „На фронті сина вбито…“

„Для дядька непосильна буде ноша“, –

Вручивши лист, подумав листоноша.

– Василько!.. – простогнав несамовито, –

Пагінчик сонця – діти ж мої, діти…

Схитнувся дядько, втримався крислато.

Сльоза бриніла на його очах,

А він торкнув рукою приймача

(Дарунок скромний сина-орача)

І вибухнуло з нього, мов вві сні:

– Кінець війні!!!

Війні – кінець, ви чуєте? І фронту…

– Знов райдузі цвісти край горизонту!

Травневим дивом гомонять лани…

Але, чекайте, де мої сини,