ххх

Клянусь вогнем: іще я не скорилась.
Іще слова ховаю від образ.
Не поклонюся—хоч би присудили,
І не остуджу жодної із фраз.

Вам би з тепленьких віршики ліпити,
Вам помаленьку, й нікуди спішить.
А я—у ніч, де місяць б”є копитом,
А я—у день, лиш янгол засурмить.

ххх

Це нереально—за межею зриву
Шукать сліди, що переходять Час,
Так обіймають сонячний загривок,
Так долю п”ють, що вибрала не нас…
Життя міняє дні на огорожі:
Від світу, від людей, від самоти,
Нескореним шепоче подорожник:
--Іди по мені, легше буде йти.

СПОГАД

Старий дзигар. Ось тут жила зозулька,
Будила час розміреним "ку-ку”,
І ворожила, бо була чаклунка,--
Хвилини зупиняла на скаку.

Покаже третю, а тоді --ніяку,
Прив”яже ніч, мов гирю, до межі.
Вона була знайома з Тікі-Таком,
Літать—літала, тільки—в вітражі.

В дитинстві час—прозорий і безсмертний,
Такого вже не буде на віку…
Там доля запаковує в конверти
Зозулькою відміряне "ку-ку”.

А ми, малі, іще того не знали,
І без дорослих по стодесять раз
В годиннику стрілки перегортали,--
Зозуля билась крилами об нас;
Зламався час.
Зозуля замовчала.


ххх

Мінорний день і зламане весло,
Солоний подих, пам”ять—ні шелесне.
Старий вітряк нанизує число
На безкозирку, і кладе одесну.

А прийде Час—відміряє сім бід:
На кожен сум—такий же хліб з водою.
З окрайчиком стою біля воріт,--
А, може, Час іще гукне за мною?


ххх

Це—я. Це ж я—та жінка у вікні,
Знадвору дощ полоще мою душу,
Січе лице на роки і на дні,
А я ще посміхаюся, бо мушу.
Це—я. Це ж я—усіх небес блакить,
Яку зронили на пекельну сушу:
У незабудках небо защемить—
Встеляю світ і розриваю душу…
Це—я.

ххх

Кину з розгону роки і втому,--
Братчику-Часе, постій.
Дай посидіти в сідлі золотому,
Перегорнути сувій.

Дай пригадати, як пахне м”ята,--
Вічності чисте зело,
Вимиті будні, неділенька, свято
З вами мене не було.

Тут, на припоні, сірім бетоні
Кожен живе без чудес,
І рвуться коні, статуї-коні—
Дибки стають до небес.

ххх

Почуй мене в серпні,
Коли сонце-літо доспіє,
Почуй мене серцем
На відстані, може, пера,
Де хмарок конверти
Несуть розкуйовджені мрії,--
Захочеш роздерти,
А там—чорно-біла кора.
Розхристаний серпню,
Іще не старий волоцюго,
Зазбируєш зорі,
Що падають десь із бриля?
Мені вже не терпко—
Зернині під сонячним плугом,
Закинь мене вгору,
Там теж є небесна рілля.

ххх

Терпка любов, висока, вже не модна.
Тепер в фаворі ница та брудна,
А ми з тобою падали в безодню,
Безодню неба і на небо дна.

Ми обіймались душами у літі,
Черкали небо сніжними крильми…
Нас тоді вбили. На льоту. В зеніті:
Дві білі хмарки штрикнули вильми.

ххх

Літо поставить оранжеву крапку.
Було—минуло. Уже не твоє.
Випране небо сушитиме латку,--
Скільки ромашок у хмарці тій є.

Відворожили пелюстки губами,
Голос цикад передався траві.
Літо на нитці пливе над полями,
Було, минуло, приснилось мені?

ххх

Прости-прощай, бо я вже зовсім інша,
Ми зроду не були такі чужі…
Пунктири днів—невиправлені вірші,
Мене одну чекають на межі.
Там частокіл збивається із років,
Там клаптик світу—небо і трава…
Правічна тиша витікає соком,--
Годує немовляточка-слова.
Там, на межі, я вибрала неспокій:
Ростити вірш спочатку, з крику "а”.

Неоніла Яницька