До 204-річчя з Дня народження Великого Кобзаря
ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені Тараса Шевченка (2009)
З циклу „ ХОДІМО, БРАТТЯ, ДО ТАРАСА“
МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ
Дмитрові Яворницькому
Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини,
Наші тайни правічні – там, на дні бистрини.
Наших лоцманів вірних немає в живих,
Та лишився пергамент часів грозових.
Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,
Народила нас доля колись для добра.
Не одного човна з ворогами Вкраїни
Розтрощили ми, щоб весняніли раїни,
Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, –
Там, де мові вкраїнській негоже всихати…
Не одного плота яничарів-псарів
Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів…
Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків,
Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків.
Знали ми Святослава полки й Богуна,
Пощербилась шаблюка об нас не одна…
Нас вітали, бувало, з гармат козаки,
Що вертали Дніпром в неминущі роки.
Усміхався до нас любомудр-старшина,
Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…“
Мав сказати про нас і Григорій Варсава
Так, що диву далась би і пані Варшава…
Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна,
Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина…
Нам на груди лягли всі легенди ріки:
Понад нами – роки, поруч з нами – віки…
Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе:
Так за душу бандура козацька бере…
Обірветься струна, а неначе – весь світ,
Але є в нас Тарас і його „Заповіт“.
Не зречуться його навіть очі камінні,
Доки жевріє ватра на дні в безгомінні…
Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,
До архіву здавать нашу мову не тра’:
Хоч над нами – роки, але з нами – віки,
Оживають, бува, й кам’яні сторінки…
ДОРОГА ДО ТАРАСА
Ходімо, браття, до Тараса,
У громом клечані слова,
В яких Шевченка кров жива,
Сильніша легіонів Красса…
Ходімо, браття, в небайдужість,
У зміст енергії й краси,
Де творять щиру аркодужність
Високочолі голоси.
Ходімо кроком нелукавим,
Ходімо серцем молодим.
Світ правдонькою озаглавим,
Розвієм смуток, наче дим…
Все – з нами: небо і криниці,
І полум’я гіркотривог.
Не зрозуміють серцем ниці,
Чому він – світоч, а не Бог…
Ходімо, браття, до Тараса,
У світ, де гнізда в’ють орли.
Судьба розкрилля не зреклася,
Раз очі небом зацвіли…
Не все ще – паша й ремигання,
Як честь і гідність – в стремені.
Геть з душ і кволість, і вагання,
Й сум’ять оздоби крижані!
Ходім, всечасна Україно,
У Кобзареву всемогуть,
Де спражить слово яворино,
Щоб Гонту з Умані збагнуть…
Звучить Дніпра повноголосся,
Жива вода, живі слова…
Три сонця в крові обнялося,
Світ незнищéнних дум – трива…
Хай стане всім нам за мірило
Шевченка совість всеземна.
Його незганьблене вітрило,
Його свята будучина!
БАЛАДА ПРО БЕЗСМЕРТЯ СТРУН
У грудях кобзи блискавка живе,
В струні всечасній владно спражить доля.
Ось синім морем Байда в ніч пливе,
На ста шляхах – і мати, і тополя…
Не струни квилять – плачуть солов’ї,
Не гаківниці крешуть і не грози.
То будять волю речники її,
Ведуть полки крізь спеку і морози.
Гримлять кайдани – бранці з давнини
У світ грядущих істин зазирають.
А ось лице, біліше від стіни, –
Кармалюка шпіцрутеном карають…
Та сонце в грудях кобзи не вмира,
В гарячих прапорах кипить Дніпров’я.
І мовить козакам Богдан: „Пора…“
І рани не знекровлюють здоров’я.
Бо знає люд: покіль живе струна,
Допоки пісня з ворога сміється,
Не заповзе зневіра крижана
В сумління тих, хто за свободу б’ється.
Дарма синіють з люті вороги,
Дарма велять мелодію розп’яти –
У неї досить гордості й снаги
Зрости в орла з малого солов’яти…
У тебе, кобзо, вірний брат – Дніпро,
Не осквернить він імена героїв.
Пребудь в віках народу на добро,
Який тебе безсмертям струн озброїв!
ПРАВДОЧОЛИЙ РЕЧНИК УКРАЇНИ
Правдочолий речник України
На ім’я провісницьке – Тарас
У краю, де клени і раїни,
Небайдужжя храм творив для нас…
В нім – і незнищéнна наша мова,
Совісних криниць жива роса,
Матері і сина віть святкова,
Що в грядущість днів перевиса…
Не шукав собі добра-привіту,
Титулів і статків не надбав.
Серце мав – пташину розповиту –
Для борні – ніяк не для забав…
В очі гроз дививсь без остороги,
Вірив у незнúщеність добра.
Певен був: душа свої дороги
Раз на цілу вічність обира…
Правдочолий речник України
На ім’я провісницьке – Тарас
Крізь вогонь, румовища, руїни
Шляхом громовиць прийшов до нас…
У простім селянському кожусі,
У папасі, чорній від жури,
Усмішку край вус приніс Катрусі,
Віру і надію – в прапори…
В ті, які тримає наша доля,
В ті, які триматимуть сини…
Доки спражить небом ще тополя –
Не потьмарять кольору вони!
ВІТЧИЗНА І МЕЧ
Т. Шевченку
…У слова – вкраїнське чоло,
У слова – вкраїнська душа…
У слова – незгасне тепло:
Куди воно в ніч поспіша?
У слова – немало турбот,
У слова – немало потреб…
Напите з всечасних скорбот,
Воно – понад смутками треб…
У слова – вкраїнські степи,
У слова – вкраїнські річки…
Наругу його – не стерпи:
Слова – не пусті балачки…
У слова – і кріс, і шаблі,
У слова – гармати в ярах…
У слова – безсмертя в імлі,
У слова – вогні на вітрах…
При слові – жалі і журба,
При слові – Вітчизна і меч…
…Душа віщих слів не раба –
Звитяга грядущих предтеч…
08.03.2014р.
БАЛАДА
ПРО
КАМІНЬ ОЛЕКСИ ДОВБУША,
ЯКИЙ
ЗАГОВОРИВ УСТАМИ
ОСТАННЬОГО ОПРИШКА
Я – камінь Довбуша, душа його всезряча,
Я – камінь Довбуша, землі правічна кров.
Я – камінь Довбуша, сльоза животворяча,
Нешлюбний син бескеттів і дібров…
Вуста мої, вмуровані в мовчання,
Отверзлися сьогодні на слова.
Бо саме ниньки, в пору причащання,
Останній ківш проклять з душі сплива…
Я – камінь Довбуша, зовіть мене – опришко,
В Дніпров’ї б – гайдамакою я був…
Сьогодні всім мовчанням – баста, кришка:
Я право обізватися здобув
До нас, нащадки, не з агітплощадки –
З глибокої, аж паморозь, душі.
У ній нема калинової кладки,
Знебувсь полин, зав’яли спориші.
Катма й криниці вже – померли неня,
От тільки незабудка ще жива.
Тії й землі – одна та друга жменя,
А, бачте, корінь не згаса – трива…
Я – камінь Довбуша… Про що збиравсь повідать?
Про що сказать? Від чого вберегти?
Найперше, совість вашу хтів провідать,
В турботи ваші – і свої впрягти…
Нехай ідуть, як мовиться, в супрязі,
При спільних обнадіях, образах.
Вже стільки літ, як смеркло моїй спразі,
А сіно возять все на тих возах…
Виходить, щось та є непроминуще:
Громи і гори, істина й … вози.
Кохання Дзвінки, що, як небо, суще,
На котре хресник мій її возив…
Було там неба при землі, в колибі,
Було зірок там, ой, було, було…
Куди ж поділись? Кам’яніють в глибі,
На місці тім – тепер моє чоло.
Я – камінь Довбуша, його сльоза й покута,
Його минуле і його майбуть.
В мені зоря ватáжкова закута,
Девіз якої: „Заки світу – буть!“
Ні, не в ім’я неміряного злота,
Ні, не в ім’я кривавої жаги.
А щоб конала на землі підлота,
І син від батька переймав борги –
До віри, що прародичка любові,
До хліба і до солі, до краси.
Аби нащадки – русі й чорноброві –
З води росли, як кажуть, та – з роси…
От тільки роси, що тепер за роси,
Куди поділась їх цілюща суть?
Не ті уже народини й покоси,
Опришки й ті – о світ! – гусей пасуть…
Та ні, не тих, що здатні Рим спасати,
Не тих, в яких Івасик на крилі.
У них один хосен лиш – колисати
При жирнім серці приспані жалі…
Я – камінь Довбуша, за нього маю жити,
До ніг моїх глядіть не припадіть.
Що мав просить? Коли є в душах жито –
На моїх грудях жито посадіть!
* * *
…Наш родовід – Шевченковий, ми – діти Кобзаря,
Одна на цілу відданість вулканить нам зоря…
На обрії – намолено, і храми височать,
Однак, на вільну воленьку нема кого вінчать…
Одні – зреклися Господа, а інші – корогов,
Є ті, що ненароджені, але до них – агов!..
24.05.2009р.
м. Січеслав.
ЗВЕРНЕННЯ КОБЗАРСЬКОЇ СТРУНИ
ДО СЕРЦЯ ХОЛОДНОГО ЯРУ
Чуєш, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,
Чому внуки твої ще сповідують принцип олжі?
Чому в серці твоєму – короста зневір і проклять,
Адже трактом невольницьким більш кайданú не гримлять?
Чуєш, Яре Холодний, прабатьку молитов святих,
Чому внуки твої почуттями – не з лицарів тих,
Хто пташину правдиву від пазурів злих захистив,
Хто гріхи поторочі во віки віків не простив?
Чуєш, Яре Холодний, гетьмáне з свинцем замість віч,
Чому внуки твої близорукі на кілька сторіч?
Чом у їхньому зорі – лиш темінь, лиш прірва, лиш – прах,
Адже полиск шабéль не потьмаривсь на сивих вітрах?
Чуєш, Яре Холодний, зеленожупанний братан,
Чому пісню вкраїнську твій внук проміняв на кафтан,
Від якого і досі не може позбутись плече,
Хоча в серці жарина прозріннями Гонти пече?..
Чуєш, Яре Холодний, що долею – майже пророк,
Чому віття калини торкає зневіри курок?
Чому серце онука зреклось великодніх криниць,
До чужої цямрини припавши у захваті ниць?
Мо’, джерела твої осквернили свою правоту,
Мо’, орли із захмар’я зневажили віру святу?
Мо’, душа невигойна, що свячена щемом Дніпра,
Нарекла на знаменах: „За правду боротись не тра’…“?
Ні! Орли із захмар’я скоріше б зреклися крила,
Ніж послали олжу до твого і мойого чола…
Ні! Джерела не можуть сахнутись і в снах чистоти:
Їхня врода – це правда, яку, заки зваги, нести.
Ні! Безсмертна душа на псявір має триста шаблюк,
На шляхах небокрилих – Орел і Орленко, й Орлюк…
Чому ж, Яре Холодний, розірвана срібна струна?
Та невже ж тільки внуків безтямних всечасна вина?
Чому ж, Яре Холодний, знамена твої, як онучі,
Що розвісив чумак, не чекаючи вільглої тучі?..
Чому ж, Яре Холодний, мовчиш ти, немов сто гріхів,
Закопавши сльозу гайдамацьку край битих шляхів?
Скажи, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,
Чи сідатимуть птахи на явір, чий корінь – у ґрунті олжі?
Скажи, Яре Холодний, ми в долі – лишé байстрюки,
У яких тільки й втіхи, що згадувать славні роки?
Чуєш, Яре Холодний, озвись на часинку хоча,
Доки в грудях нащадків ще тепла остання свіча…
* * *
Нахилилась над серцем пітьма:
Української мови – нема…
Я сахнувся, почувши бридню:
Шпори – в боки коню…
Мчи, буланий, за сиві яри:
Десь же наші ще є прапори…
Сповісти своїх: зрада бреде,
Напомаджену підлість веде…
В тої підлості є десь кума,
Вона мека: в нас – мови нема…
А без мови – який ми народ?
Свинопаси чужих нагород…
А без нені – які ми співці?
Просто курям на сміх – горобці…
А без мови чи ж нація ми?
На налигачі – діти пітьми…
Мчи, мій коню, – допоки підків:
Розбуди у похід козаків!
ПОХВАЛЯННЯ КОЗАКА МАМАЯ
Я з пісні вийшов, в пісню й повернусь,
Якщо об чорну кулю не спіткнусь.
А не об кулю, так об чорні очі,
В яких зійшлись всі тайнощі дівочі.
Із списа їм, із уст чарунки п’ю,
Зірчастим небом вкрившись, в полі сплю.
Пообіч мене, завше, як годиться,
Дарунок долі – шабля-молодиця.
Я з пісні вийшов, в пісню й помандрую,
Ще не одну дніпрянку причарую:
Козацьким вусом, чи гарячим зором,
Чи люлькою із сріберним узором…
З недавніх пір лиш про одне мізкую:
Це ж скільки літ на світі парубкую?
Багацько чув, чи мало, врешті, знаю,
І ще, надіюсь, дечого спізнаю…
Неперебутні чари в серці маю,
З хмар дощових червінчики виймаю.
Був турками прикутий до ґалери,
Та втік, полон пославши до холери…
Чаклунське зілля в сповитку тримаю,
Стрілу із рани поглядом виймаю.
Примітний всим – і станом, і ходою,
Вмиваюся живою лиш водою.
З тканин заморських свитка й шаровари,
У вусі серга – благовіст Варвари…
До бою вдатний, вдатний і гуляти,
Умію кров скажену замовляти.
Пішла по Січі чутка: характерник,
Загнав бісят в казан-семивідерник.
Смолою частував їх, як бобами,
А потім стукнув сорок раз лобами.
Хотів, було, на той світ переправить,
Аж тут найменший став пощади править:
,,Візьми собі і кобзу, й щире злото,
А тільки відпусти нас на болото…“
Від золота я, братці, відхрестився,
Але до кобзи з пір тих пристрастився.
Торкнуся раз струни – душа заплаче,
Торкнуся два – з Дунаю коник скаче…
Торкнуся три – і вишня край серденька
Цвіте зимою, й молодіє ненька,
Яку не бачив сорок літ ще й триста –
Везу в дарунок їй разок намиста…
Я з пісні вийшов, в неї і подамся,
Нізащо в світі ворогу не здамся.
Ще полем килиїмським погарцюю,
На власному весіллі потанцюю –
Та так, щоб аж дзвеніли закаблуки,
Відлуння йшло крізь ліс і через луки,
Долиною, ярами й манівцями,
Як двісті сорок коней з верхівцями…
…Один із верхівців ледь забарився –
В баладі спішився, отаборився,
Промовивши: ,,Отут і заночую –
Мамаєве безсмертя пупом чую…“
В’ЯЧЕСЛАВ РИСЦОВ:
ПРИ ГОНЧАРНОМУ КРУЗІ
НАТХНЕННЯ…
При гончарному крузі роботи
Стоїть слово без тіні скорботи.
Стоїть слово гінке, молодисте,
Ніби Довбуш Олекса сягнисте…
Стоїть слово, народжене з болю,
Свято вірить у правду і волю.
При знаменах стоїть, при оружжі,
Бо лиш совістю в світі ми дужі.
При гончарному крузі тривоги
Все: і степ, і козацькі дороги.
І криниця на узбічі жита,
Й вишиванка, матусею шита…
І зоря калинóва, вечірня,
Й чара – і поминальна, й весільна…
І надії, найперше – надії
На нестрачені дні молодії,
В яких – явір і штири дубочки,
І калина, що йде до вербочки
На гостини, на тиху пораду,
Наслухаючи серденьком зраду…
При гончарному крузі всі друзі,
Тільки хто це маячить в ярузі?
Хто тривожить Дніпрові окола,
Чому дзенька підступно підкова?
Чому коні сахаються броду,
Чом ремінням пов’язано вроду?
Хто вони – татарва, яничари,
Що наш спокій кривавлять мечами?..
Але є при гончарному крузі
Сила, щоб протидіять нарузі!
Але є при гончарнім відвага,
На чужинця, на зайду зневага…
Начувайся, агов, воріженьку,
Вже козацькі дозори – близенько.
Уже чути, як спурхує криця
На потьмарені злобою лиця.
Уже видко, як падає шабля
На сукно – від литвина чи шваба…
І сахнулась душа: перекинчик,
Що ж, тримай ще й свинцевий гостинчик…
…А коли розгодинилось вранці –
,,Не стріляйте, – хтось мовив, – ми – бранці,
Гнали нас в чужину, на безслав’я,
Тільки шлях наш на волю прослався…
Он і сестроньки наші в ярузі…“ –
…Профіль їх – при гончарному крузі:
Зберегла їх жалі вічна глина,
Ось – Катруся, а ось – її Гриня…
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.