Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

ШЛЮБНА НІЧ

Знадвору місяць срібним сяйвом
у вікна стиха загляда.
Біліє ліжко – річ не зайва,
коли два серця – злива молода.
У ліжку Він Її чекає
і від напруги завмира…
А ніч солодка бути має,
бо шлюбна ніч – це ніжності пора.
І ось Вона пливе босоніж
до ліжка, мов нічна зоря:
від спраги губи аж солоні,
а очі тихим полум’ям горять.
Гаряча хвиля в ліжко плине –
кохання першого снага:
Вона до Нього серцем лине,
а Він до Неї руки простяга.

ЯКА ТИ ГНУЧКА І СТРУНКА

Яка ти гнучка і струнка.
Яка ти рвучка, чорнобрива.
Твій погляд, мов злива жарка.
Ти станом – Богиня вродлива...
Богиня синочка дала,
і став той синок богоборцем,
щоб сталась, як Богу хвала,
держава Ізраїль під сонцем.
І, попри тендітність твою,
пройшла та держава крізь муки,
створила надійну сім’ю
на теренах сліз і розлуки...
Коли ж, українко моя,
струнка і гнучка, і красива,
як вся українська земля,
народиш великого сина?
Щоб меч злотокований він
за нашу підняв Україну.
Щоб вдарив малиновий дзвін –
у заспані душі долинув.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Піднімемо ж келих дзвінкий
за тебе, мадонно-принадо, –
Ізраїлю стеблик п’янкий,
як свіжа лоза виноградна.

ЖІНЦІ

О наша чарівнице жінко
з відбитком жриці на чолі!
Хоча тобі живеться гірко
на зламі двох тисячоліть,
ти все така ж, моя трояндо,
палаєш ніжністю щодня,
та так, що я з тобою рядом –
неначе справжнє оленя.
Тебе створила Божа сила
із невідомого зерна.
Ти дарувала мені сина.
Ти, мабуть, квітка неземна.
Та ні… не просто диво-квітка,
ти – як Божественне вино,
мого життя червона нитка
і чоловіче знамено.

КРОКУЄМО

Людина крокує до смерті,
а думає, що до життя.
Мов яблуко – спіє у серпні,
у жовтні іде в небуття…
Щоб яблука нам скуштувати –
хай кисле, терпке, та своє,
давай-но хутчіш крокувати –
зозуля он, чуєш, кує.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хоч відстані вже малувато,
не чутно в душі солов’я,
люблю я здаля милуватись,
як мила крокує моя.

КАРТИНА

Оглядаюсь: за двором
стоїть турбота невгасима –
моя матуся козирком
тримає руку над очима…
Мов переслідує мене
оця щемливая картина,
бо скільки часу не мине,
картина – в пам’яті у сина.