ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Всеукраїнської літературної премії «Меч і калина» імені Миколи Вінграновського (2015)

З книги «ЄДНІСТЬ ЗМІСТУ І ФОРМИ», 2007р.

                 ЄДНІСТЬ

          ЗМІСТУ І ФОРМИ  

…Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Зовсім – не для проформи,

Не з долонь рознарядок…

Нам потрібна державна

Снага покоління,

Чия творчість заглавна

Підведеться над тлінням…

Нам рокована совість – 

Правдочола звитяга…

Час наш – не тимчасовість,

Не зачохленість стяга…

На полотнищах Волі,

На знаменах Сумління

Ми, до змагів не кволі,

Вістим Боже Веління…

Ми обмиєм ікони

Од гріховної скверни…

Ми напишем закони:

До святинь – через терни!..

Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Єдність змісту і форми  

Демонструє порядність…

Скасувавши скорботи

В ім’я світлих провістин,

Ми грядем для роботи

В світ розкованих істин…

                   ЗЕЛЕНІ

        ГЕТЬМÁНИ ДОБРА

Дерева – зелені люди,

У них – з хлорофілу душа.

Малюють вони етюди,

Пасуть у лузі лоша.

Дерева – сини і доньки,

Брати і сестри вони.

До їхньої голівóньки

Так личить брилик весни.

Дерева – рвійні й статечні,

І вічні, немов сльоза.

Глаголи їхні сердечні

Не знають слова ,,олжа“…

Нам би їх душі щирі,

Нам би їх світ відкрить – 

Ідолів і кумирів

З блазнів не сотворить…

Спільна у нас потреба,

Спільні земля, блакить.

Виходить, що все це треба

Тільки любить?

А ми їх чи ж розуміли

В пору спеки й сльоти?

Чи завше сказати вміли

Натомість мале ,,прости“?

За що? А за безгоміння,

За зраду їх пракорінь…

За власне гірке невміння

Зректись убогих творінь.

Дерева – такóж земляни,

Зелені гетьмáни добра.

Поляни вони й древляни,

Діти Дністра й Дніпра.

У них – наша казка, мова,

Наші в них букварі.

                                ЗМІЄБОР

                                                                   М.Дробашку

Зітхає і крекче Микола Дробашко:

У світі живеться не так, щоб і важко…

Але в дефіциті стає співстраждання:

Гуманність – мов баржа річфлоту остання…

Я клекіт тривоги М.Д. розумію –

Сам слово столезе веду навстріч змію…

А змій – головатий, крилатий, чолатий,

І м’язи він має, повірте, не з вати…

У нього, стоглавого, сто хижих тронів,

І водять з ним дружбу сто світських салонів…

Цей змій – поруч з нами: обіда, вечеря,

У центрі проспекту у нього – печера…

А там – сини  й доньки, і краля-зміївна,

Молитва у змія – не те, щоб наївна:

Він молиться долару, гульдену, марці,

Зодягнений змій у заморській чумарці…

От шкіра так шкіра у тої чумарки:

Хоч – нею гаси всі міські недопáлки.

Хоч – цвяхи вирівнюй на ній як годиться…

Не шкіра, скажу вам, а ледве не криця!

Непросто цю шкіру стражданню пробити,

Непросто у ній, знаю, слово любити, –

Оте, українське, оте, барвінкове,

Яке для народу, мов зерня казкове,

Що, впавши у борозну, дасть сходи буйні,–

Аби лиш були ми до рідного чуйні…

Аби не з похмілля отверзлися жмені,

Що сріблом наповнюють власні кишені.

І, як там не шкода, і, як там не важко, –

Поклали ,,на Книгу“ як лицар Дробашко…

Він хто, добрий дядя з будинку навпроти?

Ні, той хто в собі вчиться змія бороти…   

                   ІДУ НА ВОГНІ

Мій літак ще летить, ще – летить,

Тополина під ним шемретить…

Тополина? О ні – Україна!

В двигуні – дивна сила двигтить…

Мій літак ліг на праве крило,

У пілота – в краплинах чоло…

Уловили радари тривогу:

Перехоплювач чи – НЛО?

Мій літак, як і я, – без броні,

Все, що маю, що є – у мені…

Таємниця для недруга в тому,

Чом іду на вогні… 

Мій літак уже видно з землі,

Хоча він ще, кохана, – в імлі…

Вже прогавкали тричі зенітки – 

На знак ,,плі“…

А літак все летить і летить,

В двигуні – дивна сила двигтить…

На маршрутці у штурмана – Воля,

Котру тра’ освятить…

Чим освятимо Волю, брати?

Не збавляє літак висоти…

Шаленіють на кресах шаленці

Від кривавої мсти…

У ефірі – погрози і крик:

Лютий звір переходить на рик…

Хтось звільняє приземлення смугу,

Хтось – розкрив патерик…

А літак – все летить і летить, 

Де взять сили кермо відпустить:

Прикипіла рука до штурвала,

Зірка в вічі мигтить…

Що це, входимо, Галю, в зорю?

Скрежет болю в суглобах… Горю…

Воріженьки – корчами взялися:

Йду на прю!

Я – на прю… А вони – на таран…

Земля слуха Софію Лоран…

У ефірі – то лайка, то – пісня…

Моє Небо – мій Лан… 

А літак – все летить і летить,

А літак – все летить і летить,

А літак – все летить і летить…

…А…

                   ЗНАК РАБА

                       Холуйские святители успеха,

                       На шеях ваших рабский бубенец.

                                                                   Г.Емін

Пощез ваш Бог, ревнителі сваволі,

Лжепастори із ґратами в очах.

Упізнаю ваш смертний лик поволі – 

Дарма, що ледве жевріє свіча…

Ви, людожери власного народу,

Ви, підлі бузувіри сатани,

Як зважились ви меч піднять на Вроду,

В ГУЛАГ спровадить Матір без вини?

Я зневажаю ваші нагороди,

Одержані ,,не за життя в раю…“

Вас прокляли навічно пущі й води – 

За те, що в серці ніжили змію…

У вас є все – від пенсії до дачі,

На скронях –  ,,благородна“ сивина.

Живуть із вами внуки неледачі,

Троянди заглядають до вікна.

А восени, як безсловесні зорі

В сади відставниківські срібло ллють,

Вам дички-політв’язні з жахом в зорі

На ґанки зла гнилицями плюють…

Ви ходите з апломбом на уроки – 

Допитливість вас тішить в школярах.

А совість що? Вона – суціль навроки,

Як і ті зеки, стріляні в ярах…

Та прийде мить правдивої покари, 

І встануть грізно з крижаних гробниць

Гулагівські Дедали та Ікари,

І ви упадете безтямно ниць.

І будете, як пси, благать рятунку,

І скиглити: ,,Така була доба…“

І зарида, як в драмі з-за лаштунки,

На ваших шиях дзвоник – знак раба!

                   ТРИ КАРТОПЛИНИ

                                                                               Богдані

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Купують маєтні родини.

А в нас, в цей безрадісний час, – 

Лиш три картоплини, лиш – три картоплини…

Не плач, моє серце, не плач,

Не плач, моє серце, – не треба.

Пробач мені, доню, пробач:

Картопля – харч неба…

Твій батько живе в небесах,

Блакить – його скрипка…

Земне – на земних полюсах

В магната Тигипка.

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Смачні, безумовно.

Але для зневажених нас

Їх смак – заміновано.

О ні, не тротилом, о ні,

Не пластиком мінним…

Ідуть по вкраїнській стерні

Нечувані зміни.

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“ – 

На ситих вітринах.

За долари – совість і шнапс,

Вуста і калина…

Забули сановні мужі, 

Що ми – українці!

По вуха, по серце в олжі

Бредем, яко вівці.

Куди і по що ідемо,

Тікаєм від чого?

Зневіру, як вирок, п’ємо,

Зневаживши Бога…

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Прийшли недаремно.

Увесь цей безжалісний фарс

Припудрено чемно…

,,Новим патріотам“ нехай

Цей харч закордонний.

Вгамуйся, душа, не зітхай:

Наш вік – многотомний…

Читати його нам дано

З кінця, з середини?

Скажіть, в золотім кімоно, 

Ви, три картоплини…

     СПОНСОРСЬКА БАЛАДА

Людям голодно, та – годі стогнати,

Серцю боляче, але – не біда…

…Де ви, спонсори мої, меценати?

На бездушність вашу – цвіт опада…

Чим підможем сьогодні народу,

З свитки котрого, наче б, всі ми?

Хай картоплю пре до льоху з городу

І не прагне навіть вийти з пітьми?

Може, й так, може, й так, панібрате,

Може, й так, може, й так, а, проте,

Той, хто мріє поле зла розорати,

Хоче мати в спадок Слово святе – 

Те, єдине-одне, від матусі,

Те, що стяги Орді не здало…

Те, що ледь не змертвіло в задусі,

Те, в якого – Вкраїнське Чоло…

Кажеш, он – економіка в скруті…

Певно, так, певно, так, а, проте,      

Горе наше, воно – чи не з Крутів?

Покруч в душах – відтоді росте…

Блазням велено цвіт розтоптати,

В шати зверхності – ницість рядить…

Меценати, безтямні магнати,

Ваша скнарість – далеко смердить!

Депутатенко клявся народу:

,,Надрукую, авжеж, ,,Кобзаря“…“

Ледь ступив на Хрещатик з городу,

Як прорік: ,,Досить і … букваря…“

Бог зорі не дозволив сконати,

Правдочоле їй давши ім’я…

…Меценати, відзіґорні магнати,

Хто поцілить ліпше вас в солов’я?

                        МОНОЛОГ

                  БЕРНАРДА ШОУ

    ПІСЛЯ ВИКЛЮЧЕННЯ З КЛУБУ ДРАМАТУРГІВ

Нарешті, сталося: я – народився вдруге,

Нарешті, маски зірвано з облич…

Віл творчості чоло своє моруге

Вже не поставить в ряд псевдовелич…

Нарешті, скоїлось: завіса чемна – впала,

Означилося, хто ви, лжебрати…

Злобá – над серцем чорний хрест вкопала,

Безсила на Голгофу понести…

Нарешті, звільнення: з пітьми, з розщелин

Виходжу… Долю – кинуто на кін…

І то дарма, що кільканадцять щелеп

Просяяли: мовляв, спіткнувся кінь…

Не кінь, а – віл… Це треба пам’ятати,

А де було, щоб не ревли воли?

Та обійдуся й без напівцитати:

День – слово правди зводить на вали…

Виставу – розпочато… Гонг – ударив,

Суфлера – гнать із серця: надто впрів…

Хотів би ще подякувать нездарів:

Без клубу – геть розвиднівся, прозрів…

Що втратив я: заздростящу сволоту,

Ліврею, у якій швейцар – мудрець?..

Що віднайшов: корону щирозлоту,

Яку возніс на голову Творець?..

Питання непрості, але – насущі,

І їх, я певен, висвітлить майбуть…

Комусь драматургія – райські кущі,

Для мене – БІЛЬ, що кличе в незабуть!..