З циклу "ЧАС УЧИТИСЬ ПРОЗРІВАТЬ ТА БУТИ!"

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені Тумаса Транстремера (2015)

З циклу „ЧАС УЧИТИСЬ ПРОЗРІВАТЬ ТА БУТИ!“

ТРИ ЗМРОКИ,

СХОЖІ НА ТРИПТИХ, ЩО – З НІМОТИ

Тумасу Транстремеру

1. БАЛАДА, ЯКА ВЧИТЬ ПРИХИЛЬНОСТІ ДО ЧИТАННЯ

…Читайте поетів… Вони вам розкажуть, як жить,

Читайте поетів… Читайте великих поетів…

Учіться у них правдочолості творчо служить,

Немислима кількість у них і падіннів, і – злетів…

Читайте поетів… Вони – і лелеки, й орли,

І сойки в розгіллі… А тільки не миші, не миші…

В блакитному небі всяк ловить їх щире „курли“

В громах сивобрових чи – в, сонцем вперезаній, тиші…

Читайте поетів… Вони на планеті краси

Шерифи обов’язку і полководці надії…

Візьміть в своє серце їх помисли і голоси,

І хай вони служать добру маніфестом до дії…

Читайте поетів… Вони не зурочать ваш світ,

Підіймуть на крила роковані й віщі потреби…

Їх день і їх вечір – у безміри слóва привіт,

Нема на щитах їх ні плісняви, ані ганеби…

2. МОЛИТВА ПРО ТВОРЧІСТЬ

…Знов прокинувся з мороку вірш чужини,

Щоб озватися в зодчому слові…

На любові і смутку – лиш сніг сивини,

Підлість з зрадою? Ті – на полові…

Хто не їв хліба в мóроці і в туманí,

Хто його не кришив на злих бруках,

Той нехай не торочить стовусто мені,

Що молитва – конаюча в муках…

…Знов прокинувся з мороку хліб самоти,

Знов підсів до чужої скатéрки…

…Ти прости мене в горі, кохана, прости:

Мої вірші? Банальні химерки!..

Хто їх візьме на спит? Хто в життя поведе?

Хто впізнає під ранок в розп’ятті?..

…Кажуть: знову, не десь там, Святитель гряде,

Штивне місце чи ж нам при багатті?..

…В слові – смути не май… Лиш вогонь і росу,

Лиш Вітчизну і лицарство змагу…

…Той, хто, стиснувши біль, не зурочив красу,

Не вантажив гризот в колимагу…

…За туманом – туман… За бідою – біда,

За химерами – знову химери…

…А молитва про творчість завжди молода,

І мовчать при ній зайди й Ґомери…

3. ВІРШ З ЕМІҐРАНТСЬКОГО НУРТУ

…Вірш – не вчився на еміґранта,

Занехаяв свої щедроти…

Не відкупиш їх у ґаранта

І за гордий німб з позолоти…

Не до шмиги йому визнáння,

Сухарів би та супу миску…

Десь чекає його кохання

На дні мороку, що – без приску…

Самота налягла на груди,

Мов коршак – на сумні повіки…

…В цій країні чудові люди,

Та не пустять і до повітки…

Що їм зайда з чужого дому,

Що їм вірші його без хліба:

Сповідаючи злу судому,

Хто прозріє з чужого німба?..

…Вірш не вчився чужої мови,

Його й власна знобить-кошмарить…

…Еміґрант, кочегар від змови,

Зморшки з скронь тут не всім розхмарить…

В еміґранта є чемна бритва,

Він щетину як-небудь впора,

І напише три вірші ридма

Під портретом у Нільса Бора…

…Світ – не проти чужої ласки,

Але ласка… вона… за бакси,

За ніщо її від любаски

Не одержиш: конкретні такси…

Еміґранту – це все відомо,

Тому й вірші – пси горезвісні…

…Облягла гіркота в три томи,

А слова в ста печалях – різні…

02.07.2015р.

БАЛАДА У МАМИНІЙ ШИНЕЛІ

Висить шинеля в сінях на гвіздку,

Хоч грім війни – давно вже за роками.

Живе у ній тепло моєї мами,

Яка була радисткою в полку…

Радистка та – бабуся вже давно,

Та фронтова шинеля не старіє.

В її погонах зірка променіє,

І порох бою зберіга сукно…

Прохали учні дозволу шинель

Забрати до місцевого музею,

Та неня серцем так зріднилась з нею,

Як із гарматним полум’ям – шрапнель…

Висить і нині в сінях на гвіздку –

Оберігає спокій світу й хати...

Із нею поруч – молодіє мати,

Сльозу змахнувши на полу шмалку…

Пропахла димом, порохом, боями,

Висить шинеля: пам'ять в складках дише…

І хоч світанок мирний стяг колише,

Не йде в запас шинель моєї мами…

І хоч її матуся вже не носить,

До бою й на парад не одяга, –

Живе у ній незраджена снага,

Й онука час від часу мірять просить…

ІДУ НА ВОГНІ

Мій літак ще летить, ще – летить,

Тополина під ним шемретить...

Тополина? О ні – Україна!

В двигуні – дивна сила двигтить...

Мій літак ліг на праве крило,

У пілота – в краплинах чоло...

Уловили радари тривогу:

Перехоплювач чи – НЛО?

Мій літак, як і я, – без броні,

Все, що маю, що є – у мені...

Таємниця для недруга в тому,

Чом іду на вогні...

Мій літак уже видно з землі,

Хоча він ще, кохана, – в імлі...

Вже прогавкали тричі зенітки –

На знак „плі“...

А літак все летить і летить,

В двигуні – дивна сила двигтить...

На маршрутці у штурмана – Воля,

Котру траʼ освятить...

Чим освятимо Волю, брати?

Не збавляє літак висоти...

Шаленіють на кресах шаленці

Від кривавої мсти...

У ефірі – погрози і крик:

Лютий звір переходить на рик...

Хтось звільняє приземлення смугу,

Хтось – розкрив патерик...

А літак – все летить і летить,

Де взять сили кермо відпустить:

Прикипіла рука до штурвала,

Зірка в вічі мигтить...

Що це, входимо, Галю, в зорю?

Скрежет болю в суглобах... Горю...

Воріженьки – корчами взялися:

Йду на прю!

Я – на прю... А вони – на таран...

Земля слуха Софію Лоран...

У ефірі – то лайка, то – пісня...

Моє Небо – мій Лан...

А літак – все летить і летить,

А літак – все летить і летить...

...А...

МОНОЛОГ

БЕРНАРДА ШОУ

ПІСЛЯ ВИКЛЮЧЕННЯ З КЛУБУ ДРАМАТУРГІВ

Нарешті, сталося: я – народився вдруге,

Нарешті, маски зірвано з облич…

Віл творчості чоло своє моруге

Вже не поставить в ряд псевдовелич…

Нарешті, скоїлось: завіса чемна – впала,

Означилося, хто ви, лжебрати…

Злобá – над серцем чорний хрест вкопала,

Безсила на Голгофу понести…

Нарешті, звільнення: з пітьми, з розщелин

Виходжу… Долю – кинуто на кін…

І то дарма, що кільканадцять щелеп

Просяяли: мовляв, спіткнувся кінь…

Не кінь, а – віл… Це треба пам’ятати,

А де було, щоб не ревли воли?

Та обійдуся й без напівцитати:

День – слово правди зводить на вали…

Виставу – розпочато… Гонг – ударив,

Суфлера – гнать із серця: надто впрів…

Хотів би ще подякувать нездарів:

Без клубу – геть розвиднівся, прозрів…

Що втратив я: заздростящу сволоту,

Ліврею, у якій швейцар – мудрець?..

Що віднайшов: корону щирозлоту,

Яку возніс на голову Творець?..

Питання непрості, але – насущі,

І їх, я певен, висвітлить майбуть…

Комусь драматургія – райські кущі,

Для мене – БІЛЬ, що кличе в незабуть!..

ТРИ КАРТОПЛИНИ

Богдані

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Купують маєтні родини.

А в нас, в цей безрадісний час, –

Лиш три картоплини, лиш – три картоплини…

Не плач, моє серце, не плач,

Не плач, моє серце, – не треба.

Пробач мені, доню, пробач:

Картопля – харч неба…

Твій батько живе в небесах,

Блакить – його скрипка…

Земне – на земних полюсах

В магната Тигипка.

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Смачні, безумовно.

Але для зневажених нас

Їх смак – заміновано.

О ні, не тротилом, о ні,

Не пластиком мінним…

Ідуть по вкраїнській стерні

Нечувані зміни.

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“ –

На ситих вітринах.

За долари – совість і шнапс,

Вуста і калина…

Забули сановні мужі,

Що ми – українці!

По вуха, по серце в олжі

Бредем, яко вівці.

Куди і по що ідемо,

Тікаєм від чого?

Зневіру, як вирок, п’ємо,

Зневаживши Бога…

І ,,Снікерс“, і ,,Баунті“, й ,,Марс“

Прийшли недаремно.

Увесь цей безжалісний фарс

Припудрено чемно…

,,Новим патріотам“ нехай

Цей харч закордонний.

Вгамуйся, душа, не зітхай:

Наш вік – многотомний…

Читати його нам дано

З кінця, з середини?

Скажіть, в золотім кімоно,

Ви, три картоплини…

ЧАС УЧИТИСЬ ПРОЗРІВАТЬ ТА БУТИ!

Дорогі читачі!

Чому завжди, коли я виставляю свої вірші, у яких ідеться про злочини чекістів та їх аґентури, ви так жахаєтесь, соромливо відвертаєте очі від моїх текстів? Боїтесь? Чому? Адже на вулиці вже не 37 рік, і ми – Українська Соборна Незалежна Держава... Невже ГУЛАГи не позаду? Невже кров, пролита на майданах, не засвідчила: доба охранки Берії та Бенкендорфа канула в Лету? Вірші можуть бути різної якості, але знамена, під якими вони стоять, одного кольору: української честі і гідності... Чи не так, братове-українці? Будьмо! І Україна рано чи пізно упізнає в нас своїх синів і доньок! Морок виродження – не вічний! Час учитись прозрівать та бути!

АВТОР

* * *

…Час учитись прозрівать та бути,

А інакше, хто ми, в суті, є?..

Ми – не брути, душе, ні, не брути,

Світ, я певен, все це визнає…

Час учитись піднімать знамена

Понад зорі, понад німоту…

За Вкраїну – і Трипілля, й Мена,

Я їх чую в ніч оцю святу…

Час червоні скинути ікони,

І на покуть зводити живі…