Ірина

БУЛАХОВА

* * *

Якщо Сівач зернятка хисту
посіяв у твоїй душі,
не загуби їх ненавмисне,
за вітром не розпороши.

Нехай проклюнеться, розквітне
той нелукавий, щедрий дар,
у слово виллється привітне.
І рим збираючи нектар,

неначе бджілка невсипуща,
всю квітесенцію краси,
як мед солодкий та цілющий,
до стільників душі неси.

Роздай всім спраглим по краплині,
що вихлюпнулось через край.
Тим, що вродило з насінини,
життєве поле засівай!

Роздуми

(За мотивами Г. Сковороди)

Плине неспішно життя течія.
Все повертає на крýги своя.
Порівну доля відмірить тобі –
час для веселощів і для журби.
Втратив – не плач, не радій як знайдéш.
Двічі в ту саму ріку не зайдéш.
Слід рахувати курчат восени.
Чисте сумління – спокійні і сни.
Сієш добро – щедро вродить стократ,
вернеться зло бумерангом назад.
Будь ти останній жебрак чи владар, –
світить однаково сонця ліхтар.

* * *

Уста замкнулись, згублені ключі…
Не мають сили для польоту крила.
Усе навколо байдуже мовчить.
Здається навіть – небо оніміло.

Коли із серця вже не ллється спів,
не відчуваєш Всесвіту звучання –
не розпорошуй всує срібло слів,
збирай червоне золото мовчання!

Уста замкнулись, згублені ключі…
Нема чого сказати – промовчи!

Сон

Бреду наосліп в лабіринті снів.
Не доберу – уявне, а чи справжнє
це шкарубке нашарування днів?
Пробратись годі, – бо розмиті грані.

Знайти б межу між дійсністю та сном.
По ній потроху добрести до краю.
Та знову наштовхнулась на фантом, –
фальшиві двері. Виходу немає! 

Неквапно літо в осінь перейшло.
Лунає дзвоном їхнє суголосся…
Фарбує вправно осені крило –
деревам – листя, а мені – волосся.

Аж чую – хтось тихенько погукав…
Іду на голос. Вибрела поволі.
Напевне, янгол тут мене чекав,
щоб не згубилась в лабіринтах долі.

Німа

Ти зупинився, щось сказав мені
і, усміхнувшись, простягаєш руку.
Стою навпроти, наче уві сні,
мовчать уста, не вимовлять ні звуку.

Щодня навколо тиша нежива.
Набридло бути з нею наодинці.
Лиш на папері «говорю» слова.
Такі від долі маю я «гостинці».

Так хочу, щоб душею зрозумів –
що промовляють очі ці медові…
У них заглянеш – і не треба слів, –
там невичерпне джерело любові.

Та попри все – надіюсь (крадькома) –
в тобі кохання пташкою озветься.
Співаю, хоч і голосу нема,
бо вірю: пісню цю почуєш серцем.

* * *

Увесь у білій заметілі сад.
Провідати прийшла стареньку вишню.
Згадалося щемливе те – колишнє –
Й життя, мов фільм, прокручую назад.

Ще й досі не забулося. Мені
Лиш вісімнадцять – юна і тоненька.
Вона також – тендітна, молоденька,
В той рік розквітла вперше навесні.

Я почувалась, наче у раю, –
Закохана та ніжна, мов лілея,
Бо він тоді назвав мене своєю, 
Сказавши так несміливо: «Люблю…»

Сорочку білу одягла зима.
І я була в серпанку білім – біла.
В старенький сад до вишеньки спішила –
Удвох була з коханим – не сама!

Уже й роки-лелеки пронеслись.
В душі – а ні жалю, а ні сум’яття –
Запалене ще в юності багаття
І досі зігріває, як колись!

* * *

А світ біблійний без кінця й початку…
                                                  Ю. Царик

                      Знання примножує печалі.
                                    Біблійна мудрість

Що вічність є у просторі безкраїм?
Все має свій початок та кінець…
Розквітнувши весною, відмирає
природа взимку. Так звелів Творець.

Живуть під небом сонячним нащадки
отих, іще прадавніх поколінь.
Та кожен відлік почина спочатку
у ланцюжку всіх злетів і падінь.

І знову на круги свої вертає –
кінець в початок – так завжди було!
Печаллю многомудріє лягає
на інеєм притрушене чоло.

Летить планета у космічні далі,
ні форму не міняючи, ні зміст…
А нескінченність – це витки спіралі,
Чи, може, змій, що свій кусає хвіст?

* * *

Паровоз закричав, розтривоживши приспану тишу.
Загустілу пітьму розітнули сліпучі вогні…
Мчить мій потяг вперед, лиш ритмічно вагони колише,
Не по рейках, здається, гуркоче – по серцю мені.

Ще рука відчуває тепло від твоєї долоні.
Поцілунку прощального дотик ще й досі п’янить.
День без тебе ущербний, мов місяць на небі не вповні.
А коли ми з тобою удвох – пролітає за мить.

Залишився позаду перон – біль розлуки, мов трунок.
Крізь коліс перестук, я почула твоє: «В добру путь!»
Та в моєму житті найцінніший є долі дарунок –
Повертатись додому – там вірно кохають і ждуть.

* * *

Складаю до купи розсипані пазлики слів –
спочатку окрайці, а потім – кладу серединку.
Прикрашу яскравими скельцями образів, снів,
(знайти б іще рим не банальних солодку родзинку!)

Вплітаю в рядочки емоції та почуття,
бо знаю: коли щось забуду, не буде спочинку.
Узявши, як приклад, шматочок чийогось життя,
немов по канві, вишиваю реальну картинку.

Ношу ці рядки у собі, як під серцем дитя,
щоб потім, нарешті, у муках вірша народити.
Хоча в унісон у нас навіть і серцебиття –
та треба його без жалю в білий світ відпустити.

Візерунки долі

Під камінь лежачий сама не тектиме вода.
Тож кожному треба свій шлях до мети торувати.
Нас порівну будуть на ниві життєвій чекати –
І щастя меди, й від полину гіркіша біда.

Щось множимо, ділимо, – решту тримаєм в умі,
Частину душі залишивши за отчим порогом.
Для кожного долі рушник, кажуть, зіткано Богом,
Але візерунки на нім – вишиваєм самі. 

По правді жили ми, чи ні, – хай розсудить нас час.
Добро сповідали, лихій не корилися долі.
Чи жито, чи кукіль уродить на нашому полі,
Якими словами згадають, – залежить від нас!

________________
© Ірина Булахова

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/