Батько й мати жили у господі

І було у них двоє дітей.

Рідних діток вдягали по моді,

Щоб не стидно було від людей.

Все найкраще батьки дітям дбали

І невпинно летіли роки.

Ось батьки вже й старенькими стали,

Дуже схожі на сиві віки.

Про батьків дітям ніколи дбати,

Все в них справи, таке вже життя.

Люди будуть їм хліб купувати,

Несолодке в батьків цих буття.

Ось прийшли до батьків рідні діти:

«Мамо, тату, пробачте Ви нас.

Що не зможемо Вас доглядіти,

В пристарілий будинок Вам час».

Батько й мати сльозами умились:

«Та за що ж заробили таке?

Ми ж Вас дітки, любили, зросили

І на старість нам лихо гірке».

Батьки їхали з двору калина

Зоставалася зовсім одна.

Гірко плакали рідні всі стіни,

Аж неначе гула далина.

Ось і цей пристарілий будинок,

В ньому довго нажаль, не живуть.

Тут збігають життєві хвилини,

Тут швиденько на цвинтар несуть.

В ньому батько і мати померли,

Від жорсткої долі в житті.

І з небес їх назад не повернеш,

Тужить  син та дочка в самоті.

Їм на помини кращі цукерки,

Син з дочкою купити змогли.

Та навіщо ж вони після смерті?

Ті цукерки даремні були.

Їм насниться батько і мати,

Повторити устигли не раз:

«Як живих не змогли шанувати,

Не турбуйте й на цвинтарі нас».