Щоб не сивіли діти!

Не домовилися пани,
Щось не поділили,
І на Сході України війну розпалили!
Шахти, школи, магазини
Все порозбивали,
Бідні мешканці Донбасу
Жах війни зазнали.
Діти плачуть довгі тижні
Без води і хлібу,
Мати сльози утирає,
Не подасть обіду.
Ледь живі сидять в підвалі
Баба з дідом тужать:
«Чи сьогодні будуть спати,
Чи «гради» оглушать?»
Немовля кричить нестерпно
До грудей припало,
Але в жіночки-матусі
Молоко пропало…
«Щоб ви геть усі пропали,
Щоб були всі кляті!
Хто біду таку накоїв,
Почав в людей стріляти!»,
Бабця плаче, проклинає
Нелюдей, гармати,
А дитя кричить голодне,
Зводить з глузду мати.
Все навколо загуділо,
Мов при землетрусі,
Падають снаряди
І кричить бабуся:
«Ой! Нема вже, діти, хати!
Як же будем жити?
Як тепер нам зимувати,
Душі де зігріти!?»
Дід заплакав, бабці каже:
«Не кричи, старенька!
Бачіш, мила, у онука
Голова сивенька?»
Баба: «Боже, милосердний!
Як же далі жити?
Щоб в степах Донбасу не сивіли діти?»
А дитинка не велика –
Хлопчик десять років,
Рано став уже дорослим,
Бо покинув спокій.
Маму ніжно обіймає,
Братика голубить,
А війна злодійка чорна
Дитинство його губить!
Відібрала в хлопця змогу
Вчитися у школі,
Бомби, міни розриває
На футбольнім полі.
Хто ж зупинить жах страшенний,
Розлад України?
Тільки сила патріота,
Чесної людини!
Українці! Будьмо! Будьмо!
Треба всім вставати!
І дітей і нашу землю
Мужньо захищати!!!
Щоби люди на Вкраїні
Змогли в мирі жити,
Щоб в степах її Донбасу
Не сивіли діти!