Це я постарiю, а ти будеш жити...

Це я постарію, а ти будеш жити,  Ти будеш цвісти, тебе будуть любити,  Я ж своє відлюблю, і відзахищаю...  Поки сили ще є - я тебе обіймаю.  "Не умри" - говорю я їй стиха.  А бувало тут різне... І щастя, і лихо,  І вона все живе, вона не умирає.  Але що буде далі? Ніхто і не знає.  Чисте небо у мене над головою,  Усміхаються люди своїм героям,  Та недавно тут небо, земля і вода -  Все було вкрите кров'ю. Була тут біда.  Я пишу і не знаю - чи так воно буде,  Чи за рік, чи за скільки щастя добудуть?  Ну а може ми в темряву з вами впад́емо?..  Усміхнувся солдат... "Ми не підведемо!".  І тому Україну не вийде убити -  Бо я постарію, а вона буде жити.  Вона буде цвісти, буде лиш молодіти -  Радість їй принесуть нові уже діти.  Ми своє відживемо, відборем́ося.  Нас забудуть... А може, ми збережем́ося?  Як складеться та доля?  Ніхто і не знає.  Діти нас заміняють, коли ми умираєм.  Коли знати, що буде, хоч трохи, хоч мало,  Ми могли б підказати, щоб краще їм стало,  Щоб жилося у мирі, щоб не бачить війни...  Та хоча б взагалі щоби ж́или вони!  Зараз все у руках у кожного з нас,  Для дітей ми неначе потужний каркас -  Якщо ми впадемо, далі буде лиш тьма...  Та життя й без війни - боротьба лиш сама!