ЩОБ ЦВІВ РІД НАШ
 УКРАЇНСЬКИЙ

Гарні наші українки,
Прекрасні в коханні –
Не знайдете кращу жінку,
І не безталанні.
Але часом їхня доля
Десь по світі бродить,
Осідлає зла недоля,
За собою водить.
Нема щастя в ріднім домі,
Треба десь шукати,
Їдуть сестри за кордони
На хліб заробляти.
Пройдисвіти-сутенери
На них гріють руки
І цвіт неньки-України
Потягнуть на муки.
Там за долари пройдисвіт
Може все зробити:
Сестру продать до борделю,
Матір рідну вбити.
Намалює таке щастя –
Завезе в неволю,
Щоб там сльози проливали,
Проклинали долю.
Роксолану до Стамбула
Гнали канчуками,
А ви пішли, обдурені,
Самі, безталанні.
Тож вертайте, „Роксолани”,
До рідного дому,
Хоч і бідні в нас „султани”.
Не вірте чужому.
Камінь в серці не носіть,
На матір-Вкраїну,
Тяжко їй тепер самій
Та вас не покине.
Щоб цвів рід наш український,
Як весняні квіти,
Треба вам для України
Діточок родити.

ДОРОГА ДО РИМУ
З далекого краю
Вернулась вона –
В очах є надія,
Та доля сумна.
Вона на розпутті:
І діти, і Рим.
Спішить заробляти
Все дітям своїм.
Дорога до Риму
Далека лежить,
А їй на Вкраїні
Так хочеться жить.
В сльозах,
За кордоном –
Материнська любов,
Та їхати треба
Їй знову і знов.
Дитина лишилась,
Немов сирота,
Бо доля жіноча
Тепер непроста!

УКРАЇНА
Україно, мати рідна! Будеш сиротіти –
Виїжджають за кордон твої рідні діти.
І поля твої багаті, і сади квітучі
Поміняли на заморські борделі смердючі.
Чи тобі вже не потрібні руки працьовиті?
Чого дочкам і синам за кордоном скніти?
Чого цвіт наш України на когось гне спину?
А деяким безталанним лягать в домовину...
Кого будеш під вінець ти благословляти,
Кого будеш научати дітей пеленати?
Не чуть крику дитячого,
Стоять пусті хати
І співаєм – ще не вмерла,
Не буде вмирати.
...Виглядає посивіла
Своїх діток мати.
Із словом „люблю” на вустах.