Михайло
ЛЄЦКІН
 

ДО ЛЮДЕЙ. ДО ВЕСНИ
 
Сонце виплило, мовби сонях,
Мов та кулька, небесно-легка.
У струмочках, хлопˋяцтва повних,
Смìття крутиться та зника.

Все пройшло, щό сніжило й дощило.
Остаточно уже завесніло!
Геть забулись намети солідні,
І, кохання віщуючи час,
Прилетять скоро з дальнього півдня
Довгождані пернаті до нас.

А сьогодні –
                      в садах напівсонних
Сік в гілки вже пішов тугий.
Сонце виплило, мовби сонях,
У короні своїй золотій.

І хай славишся ти ерудитом,
Хай друкуєш серйозні труди, –
Все одно тебе тягне магнітом
До людей.
До весни.
Будь-куди…
 

 СТРУСОНУЛО МЕНЕ ЗУСІБІЧ
 (сонет)

 Наближається щось неземне
 (Чи надземне воно, чи підземне),
 Що просвічує наскрізь мене –
 Й все притемнене стало нетемне.

 Вже наблизилось… Вже не мине…
 І чи прикре воно, чи приємне?
 Чи духовне, а чи їстівне
 Та космічне воно й всеоб’ємне!

 Струсонуло мене зусібіч,
 Засміялося в сотню облич,
 Щось в мені розцвіло, і не в’яне,
 Й шепотить: «Не лякайсь… Я весна…
 Трохи збочена та навісна…
 Й все навкруг веснянѐ… чи весня̀не…».
 

ВУРКОТЯТЬ ГОЛУ̀БКИ
 
Ледь відгули сирен лихих обрубки.
Ще мучать дýшу темні почуття.
…Що там луна? Це вуркотять голу̀бки.
І, значить, є весна. І є життя!

Пірнаю в нього, бо боюсь проспати:
Ще, може б, чимсь комусь і допоміг?
Ловлю момент цієї благодати –
От тільки би не збитися із ніг…
 

* * *

Прокинувся. А сон іще триває.
А сон собі триває, Боже мій!
Бо тільки уві сні таке буває,
Щоб я був так відверто молодий.

Мене ще не дістав житейський досвід,
І ще не призвичаїло мене,
Коли я прокидаюся удосвіт –
І ніби поруч диво неземне.

І можна вдень, коли нахлине пристрасть,
Пірнути, мов у воду, у траву,
В якій і струм, і течія, і прѝстань…
Тривай, мій соне… Я ще поживу.


 ПОКИ НЕ ЗАБУВ

 Просились вірші на папір.
 Та в домі вже нема паперу:
 В компˋютерну ввійшли ми еру,
 Пірнули в електронний вир.

 Як хочеш ти тепер внести
 Щось в світову літературу,
 То опануй клавіатуру –
 І відправляйся у світи.

 Нам індульгенція дана
 Поширить навіть пшик банальний.
 Був почерк індивідуальний,
 А клавішність – на всіх одна.

 У віршів же буває зсув,
 Їм не чужими є капризи.
 …Стоп! Паперовий ось огризок –
 Записуй, поки не забув!


 УДАЧА
 
 Буває так: робота нелегка –
 Над нею Муза і сумує, й плаче.
 І ось кінець останнього рядка.
 І щирі друзі хвалять: «Це удача!».

 …Удача? Але що ж тоді в цю мить
 Так непокоїть дýшу? Сором?.. Вдача?..
 Ні, мабуть, ще блукає десь удача.
 Попереду ще десь вона мигтить…
 

 * * *

 «Припиняй, – сам собі я кажу. – Припиняй.
 Серце просить.
 Натворив ти вже досить. Уже через край.
 Досить…».

 Припиняю. На день. Ну, від сили на два.
 Й знов заносить:
 Від рядків і від рим знов дзвенить голова.
 Й серце просить.

 Пропаду я, якщо не пущу між людей
 Все це.
 Переповнене сонмом чуттів та ідей
 Серце…
 

 * * *

 Колись напишеш ти останнього вірша,
 Не знаючи, що він уже останній,
 Щоденно бо ще має сподівання
 На існування завтрашнє душа.
 Як добре, що про цей останній день
 Заздалегідь нічóго ми не знаєм
 Й милуємось собі липневим гаєм
 З пташиною розкішністю пісень.
 Під ці пісні тихенько відійти,
 Вселенських не порушивши гармоній…
 Нехай красивий, юний та сторонній
 На зміну прийде й рушить до мети…
 Все буде, як раніше, на осонні.
 Якимось чином будеш навіть ти.
 

 ТРОХИ РАНО
 
 Десь бринить вже заключний акорд…
 Ну, а я ще не зміг розгадати
 Ці сюжети, сплетіння і дати –
 Цей життя незбагненний кросворд.

 Те, щó буде, прийму наче приз.
 Те, що є, заставля сумувати
 І нагадує часом про дати,
 Між якими тире чи дефіс.

 Не мені, мабуть, пасинку муз
 І хиткому адепту науки,
 Долю брати собі на поруки
 Й лобом бить втаємничений мур.

 …Ворог бомбами міряє дні…
 Але все ж я при кожній годині
 Хочу вірить: бузкове коріння
 Трохи рано ще нюхать мені.
 

 * * *

 Безумність закоханих здавна відома,
 Не всі і далеко не зẚвжди в них вдома.
 Ну, звісно, багато за них розумніша
 У рамки затиснута цвинтарна тиша,
 Де все за регламентом, все по ранжиру,
 Всі дружно мовчать і не бісяться з жиру.
 Та ой як не хочеться, маючи силу,
 Лягать добровільно у братську могилу,
 Де затхлістю тричі повітря прошите
 І гасел лиш двоє: це ЖЕРТИ та ЖИТИ…
 Ні, все-таки ЖИТИ, напевне, не в тому,
 А в тім, щоб кохання давало нам втому,
 Щоб жити кохаючи й люблячи вмерти…
 Пробачте, якщо я надмірно упертий.
 
 __________________
 © Михайло Лєцкін

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/