Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Чекай свою весну,
Вона не за горами...
Прокинешся від сну,
Співатимеш з птахами.

Знайдеш свою любов,
Найпершу чи останню.
Гаряча стане кров
Од смерку до світання.

Щоби не говорив,
Те все лише про неї.
Вогнем тремти й гори,
Лети понад землею.

Радій своїй весні,
Такої вже не буде...
Світ Божий прояснів,
Радіє серце в грудях.

Самотності нема
Причетний ти до всього;
Всіх, весно, обіймай
І легко бути Богом....


* * *

Весна вже стукає в віконце,
Хоча зими і не було;
Пів року осінь крала сонце,
Та ось воно промінням в скло...

І знову хочеться любити,
Як і торішньої весни
Зізнання сипати і квіти
Коханим, рідним. Хай вони

Розправлять крила і до неба
Злетять із нами від землі!
Любити щиро серцю треба,
А тілу ніжності в теплі.

Світ прокидається і більше
У ньому радості, краси.
Ще зрідка – дощ, та він вже інший,
Омиє душу, попроси.

Усе живе співати стане
В степу, гаю... В твоє вікно
Летить п'янке, дзвінке, весняне,
Здолавши сірість заодно.


* * *

Пора чекання і жури
Легкої, наче подих вітру
В душі твоїй... Не говори,
Бери слова її на віру.

Приймай обіцянки весни
І ту, що глибоко у серці.
Її слова не відпусти,
Люби мене були відверті.

Вона для тебе над усе,
Для неї ти один єдиний.
Між вами рейки і шоссе,
Дорога дальня, як і нині.

Тяжка розлуки німота,
І є попереду ще часу...
Пора кохання золота,
Де від жалю не має спасу.


* * *

Кожного ранку, не вперше,
Раняшнє родиться знову.
Сонце, немов з міді вершник,
Явиться в небі ясному.

Грива проміння на землю
Вільно спадає над нами.
Тишу зірве, сонну греблю,
Пташка дзвінкими піснями.

Ніч відступила до завтра.
Зорі розтанули сиві.
Видно заграву, а ватра
Десь вдалині, повна сили...

Свіже, дзвінке, голосисте
Будить... Не має вже таєн,
Бо світанкове врочисто
Прапор звитяги здіймає.


* * *

Тиша, морок, невідомість.
Далі що? А що то далі...
Залишається натомість,
Що вартує лиш печалі.

Закривати час вже очі
На провини і образи.
Та забути слово хочу
Вдасться знаю не відразу.

Чим забутися, де дітись
Від пекучого «а може»?
Ми дорослі, а не діти.
В сховки гратися не гоже.

Скам'яніло у грудині
Від причин, обставин. Годі!
Дорікаємо. Чи ж винні?
Спокій вкрадено. Хто злодій?

Білим шито... Менше шуму.
Ти звикаєш. Ти б хотіла
Час тягнути, наче ґуму,
Бо вагалась, не посміла...


* * *

На повні груди дихає весна
І заповітне проситься на волю.
Брини, джерельце, мов дзвінка струна
Наворожи щасливу, добру долю.

І одізветься стомлена душа
На ноти щирі, милодійні звуки...
Весна красуне, бачу ти прийшла.
Надія квітне та пускає бру’ньки.

Усе до діла, всьому місце є
У цьому світі, де щебече пташка.
Яскрава пісня віри додає,
Коли стає на серці зрідка важко.


* * *

Знову ніч самотня, бо без тебе.
І мені лишаються до сну
Світло зір-очей в ясному небі,
Дивляться на мене. Не засну.

Там далеко рідна і кохана...
Як тобі живеться? Засинай.
Ця розлука, мов мара, омана.
Думаю про тебе, люба, знай.

Сяду біля ліжка, усміхнуся
Не збужу, а тихо шепочу...
В сні до тебе, як ту ніч, вернуся
І нап'юсь кохання досхочу.

За межею світу будем разом,
Тайне стане явним. Хоча б там
Про любов тобі завжди, щоразу...
І тебе нікому не віддам...


* * *

Відшукай мене в цьому житті,
Серед вулиць, вагітних чеканням...
Станьмо бли’зькими. Ми саме ті,
Хто купається в хвилях кохання.

Ти найперша, остання, моя...
Більше слів не знайду в цьому світі,
Бо для тебе всі ріки й моря
І вітри безтурботні, привітні...

Вже до краю жадання дійшло.
Сподівання мої за тобою
Поспішають... Любові крило
Буде тайною чи ворожбою.

Відшукай мене в цьому житті.
Може, в іншому годі шукати.
В чомусь грішні. Лишімось святі
У бажанні і страсі від втрати...


* * *

Серед світу, немов би один,
В ізоляція тіла й душі...
Нас з'їдає отой карантин.
Пустка вулиць. Нема метушні.

І життя у півсили іде
Цокотінням... На паузу старт.
Невира’зне навколо бліде
Нам показує, хто чого варт.

Забирає цей вірус. Є біль.
Пандемія карає за гріх.
Обережно, бо він звідусіль
Досягає кордонів твоїх…

Завинили й лишились самі
У тенетах свого забуття,
Як писалось в священнім письмі
Про сьогодні. І тиша пуста...


* * *

Бере своє весна...
Яскраво світить сонце
В твоє й моє віконце.
Хіба не дивина?
Зігріє, звеселить
Похмурі наші душі,
Що стомлені насущним
На хвилю, хоч на мить.

Кінця життю нема,
Бо віримо у вічне
Без зайвих тому свідчень.
 Не ві’зьме нас чума.
Надію в серці май
На краще, добре, світле.
Ще трохи й сад розквітне
І стане, наче Рай.

Часи прийшли такі,
Коли буває складно,
Бо доля б'є нещадно;
Уроки то гіркі...
«І це мине, повір!» –
Казали мудрі люди.
Спаде з очей полуда
І легше голові...

________________________
© Олександр Врублівський

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/