Олександр

ВРУБЛІВСЬКИЙ

* * *

Зима, кажуть, буде холодна.
Лякають прогнози людей...
Простелиться біла безодня.
 І де їй кінець? А ніде...

Снігами завіє дороги,
Вузенькі стежини в дворі,
Дістанеться вікон, порогів,
 Шапка'ми вдягне димарі...

Вона підганятиме в спину
До хати, в родинне тепло.
Почуєш у пізню годину.
 – Чекаємо...Чуєш? Алло!

І ти поспішатимеш знову
До близьких на зламі епох,
Бо маєш надійну основу
 У світі, що видумав Бог.

Радій, а журитись не варто,
Минеться... І це не всерйоз.
Жартує погода з азарту
 У спеку і сильний мороз.

* * *

Що може бути кращого за ніч?
Нарешті сам на сам з думками в тиші.
Все зайве й несуттєве – врізнобіч,
 Лишається лиш серцю наймиліше...

Посеред світу зараз ти один.
Себе впізнаєш у зірках небесних:
Вони твої у кожній із хвилин...
 Щасливий ти, а щастя завжди чесне.

У кожну мить вростаєш і живеш...
Стаєш Гомером, Буддою, Ісусом
І дістаєшся Вавілонських веж
 Чи зірвешся цунамі, землетрусом...

Велике у малому споконвік
І ти Його могутня є піщина...
Лишень, мій друже, не стуляй повік:
 Вдивляйся в ці сузір'я з павутини.

* * *

День перший – вже зима.
Грудневе сонце гріє,
Промінням обійма
Тебе й мене... Месія
Спускається до нас
І є блискучо-білим
Землі іконостас 
 Для серця зрозумілий.

Чекай і замете,
Заки'дає дороги.
– Хурделить, то святе.
Подякуємо Богу.
Мороз очистить дух,
Напише нам ікони
На вікнах... Сніг, то пух
 В долонях тане згодом.

Велично тиша йде,
Ховається в узліссі.
Замети де-не-де 
По пояс... Таємниці
Шукай у цій зимі
І місце для свободи.
Синиця сипле сміх:
 Цвірінькання, мов ода.

* * *

Не напився тобою, кохана,
Не натішився, люба моя.
Недосяжна, поважная панна
 Чи Єлена, цариця троян...

Величаву поставу і погляд
Помічаю у рисах твоїх.
Я на голову вищий, як поряд...
 Не жадатиму іншу, то гріх.

У важливому будьмо єдині,
Хоча в кожного запа'л і хист...
Хто кохає не має гордині,
 Бачить тайни непізнаний зміст.

Надивитись на тебе не можу,
З головою у вир почуттів
Поринаю... Ростелене ложе
 Тут і зараз, як мріяв, хотів.

* * *

Зима завіє білим стежини і дороги.
Хурделить завірюха та хрумає сніжок.
Вертаєшся під вечір до рідного порогу –
 Дзвінок лунає в двері і па'да ланцюжок.

Заходиш до оселі, де затишно... І спокій
Тебе вже огортає із ніг до голови.
Розмова із близькими тривати буде доти -
 Допоки сон не при'йде, його скоріш лови.

Закутався у ковдру: насниться рідне, ніжне...
Відчуєш, що щасливий і обіймаєш світ
На цій м'якій подушці і на звичайнім ліжку.
 А за вікном сніжинка із неба шле привіт...

Заснеш тоді до ранку зігрітий сокровенним,
А далі знову будень у справах промине'.
Біжить життя невпинно, пульсує в наших венах
 І надиха красою не одного мене...

* * *

Вечоріє. Сніжить без упину:
Білосиній весь світ навкруги.
Від солодкого твого жасмину
 Стану ближчим на відстань руки...

Поспішати куди і навіщо?
Тиша взимку за золото нам...
Шепотіння сніжинок є віщим
 В нашім парку з незна'ним ім'ям.

Срібним снігом за вітром сьогодні
Не злітаємо ми до зірок.
Краще руки зігрію холодні,
 Твої руки... Сповільнюю крок.

Прохолодно. Серцями гарячі
Ми на хвилі своїй, на одній,
Все йдемо... І над нами, неначе
 Вже невинності світиться німб...

* * *

Зима забарилася сива,
Чекаю її... Скоро буде.
Берези розхристану гриву
 Гойдає лиш вітер приблуда.

Терзає скалічене гі'лля,
Роспатлані коси замерзлі
З таким відчайдушним свавіллям,
 Що брати перо чи то пензля?

Є тиша глибоко у серці
І пустка в калюжі із льодом...
У небі, свинцевім люстерці,
 Щось ви'сить. І па'де, та згодом...

У цій невідомості голе,
Німе, безпораднє прощання
Стоїть серед лісу чи поля
 Щороку, немовби востаннє.

Очікую зиму смиренно.
Приймати і крапку, і кому -
Життя... Озиваються гени
 І світ постає, мов ікона...

* * *

Каже мудрість народу проста:
Вік – не поле мені перейти,
Та повторюють тихо вуста.
 – Як же добре, що в мене є ти.

Тож будуймо родину міцну,
У майбутнє з надії мости,
За зимою стрічаймо весну...
 – Як же добре, що в мене є ти.

Що одному? Самотня жура...
Разом легше літати і йти.
Чи ти Єва із мо'го ребра?
 – Як же добре, що в мене є ти.

Все по мірі наділено нам...
В цьому всесвіті прошу світи',
Вірне щастя, любові наш храм.
 – Як же добре, що в мене є ти.

Плине час, та росте дітвора,
Залишає за нами сліди...
Не сумуймо, на все є пора.
 – Як же добре, що в мене є ти.

* * *

На дно мого серця впадеш
Словами, мов снігом торішнім.
...і я забуваюся теж
 Між ніби святим, наче грішним.

З собою як за'вжди бери
Солодкі примовки. Що зробиш...
Яскраві обіцянки – грим,
 Як цей макіяж із Європи.

Закутаєш знову мене
У наше майбутнє сьогодні.
Самотнє на мить проженеш
 І стане гарячим холодне.

А далі... Що далі – хтозна.
Єдине сказати я мушу
– Зима, а за нею весна...
 Замрія вкрадається в душу.

* * *

Сірі дороги та сли'зькі.
Сумно до самих основ.
Краплі в повітрі так близько,
 Б'ють по щоці, стигне кров.

Чорним хрестом роздоріжжя
Мітить, що я не візьму,
І тротуарами ріже
 Вічну до дому пряму.

Лязкіт з шипінням порожнім 
Котиться рвучко згори.
Не обертайсь, подорожній,
 Це до пори, до пори...

Грудень блукає примара.
Тицяє, шарпає, рве,
Ніби та тітка базарна
 Тулить старе за нове...

________________________
 © Олександр Врублівський