ЧОГО НЕ КУПИТИ ЗА ГРОШІ

Добра не купити за гроші
Й відвертості, і каяття,
І щире людське співчуття,
І батькові очі хороші.

І святості материнства,
Веселки опісля дощу.
Бабусину в плямах козу
Із любого мною дитинства.

Не можна купити сльозу,
Що пада мені на долоні,
Мої вже сивіючі скроні.
Не можна купити красу.

Не купиш здоров’я і вміння любити,
І помисли чисті, і дії хороші…
Як добре, що цього не купиш за гроші,
Інакше – навіщо і жити?



ОСІННЯ ЗАМАЛЬОВКА

Божий день, ясний, черлений –
Світлий образ чистоти…
Поглинає лист із клена
Павутина самоти.


Равлик заховавсь у вітах,
Ящірка шугає у траві.
І повіки стулюють на квітах
В’ялі та важкі джмелі.

Журавлі збираються у вирій,
Трави пожовтіли на полях.
Вітром упокорена й щаслива,
Осінню вагітна, спить земля.


ТИ ЙШОВ У ДОЩ

Присвята bayok

Ти йшов у дощ, поете мій,
А за тобою - муза слідом.
Останній лист стеливсь до ніг,
Прощаючись із деревом і літом.

Ти йшов у дощ, а по щоці
Стікали краплі й падали сльозою.
Палав, горів, страждав, болів,
Шукав примирення із світом і з собою...

Скінчився дощ. Ти шепотів
Слова любові. І нітрохи втоми!
І дивна музика лилась із слів -
Застигла муза у захопленні німому.

МАМІ

Ти мені тихенько щось говориш…
Я ж тебе не чую, поспішаю.
«Одягнися, холодно надворі», -
Об звичайну фразу спотикаюсь.

Раптом помічаю шерхлі руки,
Зморшки, що прорізали чоло.
Я вдивляюся в твоє обличчя:
Вчора ж їх ще зовсім не було.

Тільки вчора молодою була, мамо,
Твої очі усміхалися мені.
А сьогодні причаїлися уперто
В кутиках утома і жалі.

Скільки ж руки твої справ переробили,
Скільки ноги стежок обійшли…
Скільки слів несказаних лишилось,
Скільки слів з тобою не знайшли…

Моя ненько, я візьму в долоні
Руки, що трудились стільки літ,
В посивілі поцілую скроні
І розправлю зморшки на чолі.

Ти до мене ніжно посміхнешся –
Щезнуть і тривоги, і жалі.
Лагідно і тепло пригорнешся,
Ніби спрагле сонце до землі.


ПОДРУЗІ-ПРОЗАЇКУ

Катрусьці

Ти любиш землю, я – асфальт,
Коханця ти, я – чоловіка,
Ти любиш прозу – в ній я дилетант,
Та разом ми уже чверть віку.

Мені говориш: «Більше не пиши,
Бо вірші – не твоє життєве кредо!»
Мій давній друже, я люблю тебе
І прислухаюся до тебе.

Та речі є такі в житті,
Яким порад твоїх не треба.
Ти любиш прозу? Так пиши,
Мене ж до себе манить небо!


ЖІНОЧІ СТРАХИ

Так боялась, що ти більш не прийдеш,
Вже не стукати серцю так лунко.
Позабути ж так важко твій голос
І твої світанкові цілунки.

Вже не скажеш: «Не плач, моя люба,
Почуття – то тонка дуже річ».
І не стане солодкою згуба,
І не буде короткою ніч…

Я себе завела, а затим покарала:
Ой, як довго жаліла, а потім винила…
Твої руки про все розказали,
Твої очі мене зупинили.

В них побачила стільки любові,
Що нам вистачить ще на життя.
Всі страхи зразу щезли й з собою
Вмить забрали моє каяття.