Лариса Журенкова

Я її ненавиджу. Ну, не можу терпіти – і все! Але вона вперто лізе мені у вічі, де б я не була: чи в автобусі, чи на офісі, чи на роботі, чи удома. Я підмічаю її на шпальтах газет і на сторінках Інтернету. Вона визирає з надокучливих реклам і з передвиборчих обіцянок слуг народу. Ще до сьогодні, наприклад, не вивітрився у моїй квартирі їдкий запах її дешевих парфумів.

Вона весь час міняє місце перебування. Мінлива, як хамелеон, лукава, ніби потороча, вона то м’яко стеле, то жалібно скімлить, то гнівається до отупіння й уперто доказує свою правоту, а то голосно регоче й показує на мене пальцем. Вона плете мереживо нісенітниць, дивлячись мені прямісінько в очі, коли ми з нею наодинці, теревенить зі
мною по телефону, передає свої вітання через моїх подруг.

Здається, немає такої шпарини, у яку б вона не пролізла. Я вже стала задихатися від неї, адже у мене з’вилася алергія. Ніякі ліки проти неї не діють, її неможливо витравити із мого життя, як тарганів із тісних хрущівок чи щурів із підвалів висотних будинків.

А як уміло вона міняє свій одяг, щоб я її відразу не розпізнала! От не так давно, наприклад, вона була у міні, потім - у максі, а скоро, підозрюю, з’явиться у джинсах чи в домашньому халаті й капцях мого сусіда.
Вона не має внутрішнього стержня, тому її хитає зі сторони в сторону. Тож схожа на каліку, і мені хочеться її пожаліти. Але знаю: цього робити не можна, бо як тільки це зроблю, вона миттю стрибне мені на шию, міцно обхопить її волосатими чіпкими лапками, звісить кривенькі ніжки, почне їх грайливо підкидати, гуцикати на мені й нахабно реготати. Я вже не раз піддавалася на її провокації, а потім приходилося віддирати її, немов кліща, від себе й відкидати подалі. Я по декілька днів відходила потім від неї, забираючись у свою мушлю, замикаючи двері, вимикаючи всі телефони! Тільки хороша книга чи цікавий фільм спасав мене від цієї нахаби.

Але вже ось десь із тиждень я її не бачила. Я сполошилася: невже померла? Тоді набрала її номер телефону, який вона, коли я не помітила, вбила у мій мобільний.
- Ти ще жива? – запитала її обережно.
- А що? – насторожилась вона.
- Просто ти не приходила, не дзвонила… І я подумала, може, щось сталось…
- Я захворіла. Якийсь дивний вірус підхопила… Мені зовсім не хочеться дурити людей. Вчора не стала сміятися, коли випадковий перехожий посеред дороги упав у калюжу й розсипав мандарини… А коли я зазирнула до твого сусіда в гості, перехотілося підбивати його на нові походеньки до молодиць... До тебе я так і не дійшла. Віднедавна стало нудно й не цікаво жити…
А я піймала себе на думці, що звикла до цієї нахаби й не уявляю без неї свого життя. Тільки цього не вистачало! Я почала гніватися.
- Ну, гаразд, - буркнула їй наостанок, - жива – то й добре… бувай!
- Бувай, - розгублено відповіла та. А потім, видно, хотіла ще щось додати, але я вже поклала слухавку.