Лариса Журенкова


Мені страшно, коли помирають діти. Вони ще живі, але мусять померти. Коли смерть дихає поруч з тобою – мурашки по шкірі.
Я приходила до Кості чотири роки, знаючи, що він скоро помре, хлопчик-надомник. Щоразу підходила до дверей його квартири на 9 поверсі і з жахом чекала сташної звістки – його більше немає…
Я не знаю, що так довго тримало хлопчика на цьому світі. Адже віж нього зосталась одна оболонка: ручки-кісточки, обтягнуті шкірою, скелетик, по котрому можна вивчати анатомію людини. Можливо, мама, яка дбайливо доглядала за ним. У кімнаті цієї жінки завжди панував ідеальний порядок – Алла Вікторівна всю свою злість і образу на несправедливу долю (в автокатастрофі загинули її батьки, син до семи років був здоровим, розумним хлопчиком-відмінником, чоловік з горя почав зазирати до чарки) виміщала на хатньому бруді – вона його нищила: шкребла, мила, полірувала, начищала до блиску все, що було в квартирі.
Одного разу він попросив: «Поправте мене» (прив’язаний до стільчика, ніжки вкриті ковдрою, велика голова, яку не могла тримати тоненька шийка і яка колихалася зі сторони в сторону, як бадилинка на вітрі). Я доторкнулася до нього. Боже, як же тоді я, доросла жінка, боялася, що він, мов та кришталева ваза, може розколотися й розсипатися на тисячі маленьких осколків! Легенько всадила його на стільці, а рука відчула на спині хлопчика горб (його я ніколи не помічала, адже Костя завжди сидів, повернувшись до мене обличчям).
…Колись читала йому «Климко» Тютюнника. У кінці твору головний герой гине від руки фашиста. Раптом почула якийсь звук, схожий чи то на хлипання, чи на писк.
- Не плач, Костю, - швидко заговорила я тоді, - він не помер. Я читала продовження – хлопчик зостанеться жити, правда!
Я брехала. Брехня в ім’я спасіння? Напевно.
- А я не плачу. Це я чхнув, - почула у відповідь.
Господи, виявляється, легені хлопчика, як і всі інші органи, теж атрофувались…
У 8 класі йому призначили другого вчителя. Близько місяця моя колега не могла налаштувати себе почати заняття з хлопчиком.
- Дайте нам Ларису Василівну, - просила мама.
І знову я почала приходити до Кості. Знову перед дверима 34 квартири залишала свої болі й проблеми, усміхаючись, заходила до мого хлопчика й бадьоро говорила:
- Привіт, як твої справи?
І Костя, який не виходив із дому місяцями (інвалідний візок був незручним і не входив до ліфту), відповідав:
- Добре…
Від сусідки знизу я знала, як «добре» - цієї ночі хлопчик знову кричав від нестерпного болю.
- Ну от і добре, що добре! – продовжувала я і додавала:
- А знаєш…
Далі ішло за сценарієм, придуманим на ходу. Я щось розповідала йому смішне, щоб трішки розслабити його. І, граючись, подавала матеріал. Ми продовжували вивчати рідну мову та літературу. Писати Костя уже не міг - не слухались руки. Писала за нього я і розповідала про односкладні й двоскладні речення, розділові знаки при них. У кінці заняття (не довше 25-30 хвилин, більше він не витримував), я його неодмінно хвалила:
- Молодець, Костю, який же ти молодець!
Тоді отримувала від нього ще одну змучену, але щасливу посмішку. Заради таких посмішок я ладна була йти до нього ще і ще раз.
Мої колеги мене не розуміли:
- Слухай, мати Терезо, а що нам тепер ставити після твоїх одинадцяток та дванадцяток?
- Але ж я не за знання йому ставлю, а за те, що він живе на цьому світі, маленький, приречений хлопчик!
Часто мені не давало спокою одне питання: а чи потрібні Кості оці заняття? Але потім сама й відповідала. Певно, що так, вони тримали хлопця у цьому житті, не давали піти. А ще його живила безрозмірна любов мами, яка у його чепурній чистій кімнатці створила оазис краси й турботи – найновіші моделі сучасних автівок, якими марив Костя, зелень квітів, м’які іграшки, з яких він, певно, виріс, але хто може збагнути душу хлопчика, який майже не буває на вулиці?
Навесні Костя почув із мого мобільного мелодію – співав Адріано Челентано. Пересохлими губами хлопчик попросив внести цю мелодію до його телефону. Я змордувала себе, бо не вміла цього зробити… Костя вкотре запитував, чи не дізналась я в когось, як переписати пісню. Тоді я зателефонувала знайомому, гаркнула, що це благодійність і що він повинен допомогти хлопцеві. Спрацювало. Костя був на сьомому небі, а я раділа теж, що встигла…
Я відчувала його кінець, але не думала, що це так болісно… Вчора його не стало. А сьогодні я не могла себе заставити піти на похорон.
Немає більше хлопчика… Ким він стане – пилом чи душею красивого білого птаха – я не знаю. Відболів Костя, відстраждав. Напевно, на тому світі в нього тепер нічого не болітиме. А Челентано співатиме йому свої тужні, ностальгічні пісні.