КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

м. Суми

ВЕСНІНА

Весну співаю солов’їну…

Коли б у серці був вогонь,

якусь кохав би я Весніну

на відстані життя свого.

Отож, узяв би ту Весніну

і, мов калину, колисав,

а як ще мав би мандоліну,

заграв і заспівав би сам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Весняна мить. Вогню немає.

Весніну хтось уже забрав…

Над білорястовим розмаєм

летить бажань моїх журав.

* * *

Та вже не радує й весна…

В душі розлився смуток чорний:

неначе підлий сатана

мене щодня до себе горне.

А скільки, й справді, тих чортів

у нас сьогодні розвелося –

до мене шлють своїх сватів,

у пекло тягнуть за волосся.

І як дізнатись, де чорти,

а де мої друзяки справжні

поміж мирської суєти,

коли навколо пики вражі?

Бува – ось ніби чоловік

під кутом будь-якого зору…

минає день чи, може, рік –

і бачиш чортову потвору…

Отож, не радує весна

і неба сонячного просинь.

Зірвав первоцвіт сатана –

і на душі глибока осінь.

ЯК БРИТВОЮ ПО СКЛУ

Тендітна гілка у вікно

до мене тихо зазирає,

немов сказати хоче, знов

що сонце вже над небокраєм,

де з неба сіється любов,

встає і в душу заглядає.

Напевно, сіється дарма

свята любов на землю Божу,

бо свіжих паростків нема,

а що зійшли у час негожий,

зів’яли, як гіркий дурман,

і їх ніщо уже не множить.

Зате у розкоші бур’ян

у нас цвіте і плодоносить,

і хоч його, цей хижий клан,

ніхто не сіє і не косить,

в городі нашому він пан –

нема кому сказати «Досить!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неначе бритвою по склу,

мене по серцю шкрябонуло,

або пройшовся по селу,

де лихоліття промайнуло.

Душа почула правду злу,

як постріл з мирного аулу.

ДОНЕСУ

Ведуть мене на підлу страту,

а небо сяє голубе.

Запам’ятаймо чорну дату.

коли ми нищили себе.

А чорних дат у нас багато,

на серці кожна – кревний шрам.

Несе душа невинувата

немов в собі невинний страм.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Уже видніється Голгофа.

Чи, може, то гора не та?..

Яка б не сталась катастрофа,

я донесу свого хреста.