Михайло
ЛЄЦКІН

 
* * *

Тремтять за обрієм пісні –
І щемні, й безтурботні…
Які ж то дні стоять ясні –
Ясні та незворотні!

А ніч цикадами бринить,
Мов чарівна валторна,
І в ній духмяна кожна мить –
Духмяна й неповторна…

Забувши буднів метушню
В краю благословеннім,
Я мить, як Фауст, зупиню
І задихнусь натхненням.
 

* * *

Так, я не вічний на Землі,
Тут сперечатися й не треба.
Я відпливу колись до Неба
На хмарці – білім кораблі.

Але не знати ще мені,
Коли цей корабель відчалить.
Тому знайомі ще земні
Мені і радощі, й печалі.

Тому щасливий, що дано
Мені повік тебе кохати
Й бентежно Вічність колихати,
Шукаючи в безодні дно…
 

* * *

Проходить це неначе тінню
Через усе людськé життя:
Солодка мить гріхопадіння,
Тривожна вічність каяття.

Спокуса є. І є спокута.
І схожі, й різні ці словá…
До них вся суть моя прикута,
У них вся суть моя жива.

То грані є, то грані стерті,
То без думок нуртує кров…
О, цей баланс життя і смерті,
Ця заповідана Любов!
 

БЕЗДОННЕ
 
Це – не пустозвонне,
                     це – стозвонне.
Ти його почути поспіши.
Бо душа – доведено! – бездонна.
І любов бездонна. Бо з душі…
 

* * *

Прокинувся. А сон іще триває.
А сон собі триває, Боже мій!
Бо тільки уві сні таке буває,
Щоб я був так відверто молодий.

Мене ще не дістав житейський досвід,
І ще не призвичаїло мене,
Коли я прокидаюся удосвіт,
А поруч мліє диво неземне.

І можна вдень, коли нахлине пристрасть,
Пірнути, мов у воду, у траву,
В якій і струм, і течія, і прѝстань…
Тривай, мій соне… Я ще поживу.
 

* * *

Повільно піднімається ракета,
Мов серце квітки з кола пелюсток,
І жодне вже табу, і жодне вето
Не стримає зростаючий стрибок.

І десь далеко, де вселенську купіль
Заповнює невидима роса,
За ступенем скида ракета ступінь
І випуска супутник в небеса…

Ось так і тіло, молоде та дуже,
Розгублюючи ступені свої,
Готується підняти нашу дýшу
В небесні, ще не звідані гаї.


* * *

В космічному величному безмежжі,
Де вимірів немає повсібіч,
Так недоречні послуги ведмежі,
Закладені практично в кожну річ.

Складні ракети чи простий штахетник –
Все, щó з людськóї виникло рук?, –
Позбулися одвічних рис шляхетних
І віддані на розмін залюбки.

Чи винний я? Так, бо людина єстем.
Я розгубив Божественний резон
І кожним словом каюсь, кожним текстом,
Аж поки не подамсь за горизонт…


* * *

Ковтаючи років підступні зерна
І боячись лихої правди, ми
Життя третину мучимось в гримерній,
Щоб не собою бути між людьми.

І тільки так… Не вирватися з цього.
Така людська природа споконвік.
А справжні ми лиш на суді у Бога,
Коли спроможні бачить Божий лик…


* * *

Колись напишеш ти останнього вірша,
Не знаючи, що він уже останній,
Щоденно бо ще має сподівання
На існування завтрашнє
                                     душа.

Як добре, що про цей останній день
Заздалегідь нічóго ми не знаєм
Й милуємось собі липневим гаєм
З пташиною розкішністю пісень.

Під ці пісні тихенько відійти,
Вселенських не порушивши гармоній…
Нехай красивий, юний та сторонній
На зміну прийде й рушить до мети…

Все буде, як раніше, на осонні.
Якимось чином будеш навіть ти.


* * *

Ви знаєте, я заздрю сам собі,
Коли на власну долю озираюсь.
Я не боятись старості стараюсь:
Вона на «ти» зі мною, далебі.

Яких людей яскравих я стрічав!
І ворогів, які поваги гідні…
(Щоправда, зустрічалися й безплідні –
Я навіть інколи ловив із ними ґав.)

Все пережите накопичив я
В своїх рядках, яких уже чимало.
Жага життя у мене не зникала,
Й кохання не спинялась течія.

Люблю, коли порою зносить дах,
Шукаю те, чого знайти не вдасться.
…Яке це щастя – мріяти про щастя,
Не знаючи, що вже його досяг!

А небеса так манять голубì,
І так бентежить сад, росою вмитий…
Тож вам тепер неважко зрозуміти,
Чому та як я заздрю сам собі…
 
_________________
© Михайло Лєцкін

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/