Михайло

ЛЄЦКІН

 З СОБОЮ У ЗМАГАННІ

 В сні кинула «люблю» ти
 І канула в світах…
 А за віконцем – лютий
 І дзьобом б’ється птах;
 І в млосному чеканні
 Я кожен день ловлю
 З собою у змаганні
 За зміст того «люблю».

 * * *

 Хіба відповіда людина
 За те, що бачить уві сні –
 Будь то чи ніжність лебедина,
 А чи навали навісні?
 Чи то кохання безкордонне,
 Чи то згорьованість-біда,
 Чи рай, чи пекло безпардонне –
 Людина не відповіда…
 А я б хотів відповідати
 За те (насправді і вві снах),
 Що ти моя, що я крилатий,
 І вільний, й гордий, наче птах.
 У долі є закон і примхи,
 А я – травинка проти них.
 …Дай, Господи, мені підтримки,
 Щоб я в коханні не знеміг.

 * * *

 Я ступив до твого ліжка
 Під розчахнутим вікном.
 Ранок… Спи ще, Білосніжко.
 Не лякайсь: це я, твій гном.

 Я підкрався тишком-нишком…
 Промінець ковзнув ясний…
 Спи ще, чиста Білосніжко,
 Додивляйсь безгрішні сни.

 В мене старість… І задишка…
 Я піду. А ти полеж,
 Неприступна Білосніжко…
 Буде добре все. Авжеж!

 * * *

 Серце пульсує назустріч весні.
 Серце зі Всесвітом в такт резонує –
 Так нещодавно мені різануло,
 Так всеохопно зробилось мені…

 Кожному так це дісталось, чи як?
 Важко вмістити в собі цю всесвітність.
 Але й без неї мов мучить бездітність
 Й ти вже не ти, а безрідний будяк.

 Щось незбагненне стримить в глибині
 Й шепче: «Бентежить? То доля вже. Ну і…».
 Серце пульсує назустріч весні.
 Серце зі Всесвітом в такт резонує…

 * * *

 Я і не подумав би нікóли,
 Особливо в нинішні часи,
 Що мене так наміцно приколе
 До твоєї грішної краси,
 Що мене так сильно приворожить
 Й не відпустить чар твоїх очей…
 І якщо моя це доля, Боже,
 Хай я в них залишусь, як трофей.
 Прокидатись більше я не хочу
 І її не бачити впритул…
 Капітально хтось мене зурочив,
 Й нì до кого крикнути: «Рятуууй!..»

* * *

Не ховай під чорні брови
Тихий пóвій довгих вій!
Усміхнися ж барвінково
Цій нахабності моїй!

Це дарма, що вперше бачу
Щік смуглявих благодать,
Що комусь була удача
Їх до мене цілувать.

Спалахнула – й завтра згине
Дивна іскра поміж нас...
Що миттєвість для богині?
В неї ж вічності запас.

* * *

Мені дано довічно Вас кохати
Без жодних застережень і без меж...
Дозвольте ж провести Вас хоч до хати.
А далі – ні. Бо Вас не проведеш...

Не проведеш… А провести б хотілось,
Бо біс штовхає сивого в ребро.
Скажіть на милість, де ж це Ваша милість
Й націленість приносити добро?

Ну, хай не у вселенському масштабі,
Хай лиш одній особині… мені?
Чи я дарма піддався Вашій звабі
Й, мов єретик, палю себе в огні?..

БЕЗДОННЕ

Це – не пустозвонне,
                             це – стозвонне.
Ти його почути поспіши.
Бо душа – доведено! – бездонна.
І любов бездонна. Бо з душі…

* * *

Проходить це неначе тінню
Через усе людськé життя:
Солодка мить гріхопадіння,
Тривожна вічність каяття.

Спокуса є. І є спокута.
І схожі, й різні ці словá…
До них вся суть моя прикута,
У них вся суть моя жива.

То грані є, то грані стерті,
То без думок нуртує кров…
О, цей баланс життя і смерті,
Ця заповідана Любов!

 * * *

 Я поставив компˋютер на сплячий режим.
 Він лежить. Я лежу. Ми обоє лежим.
 Я боюся його у мережу ввімкнути,
 Бо побачу, як зˋявишся вмить наяву ти
 І докірливо поглядом скажеш: «Ой нене…
 Недостатньо ти мрієш, Михасю, про мене.
 От якби ти достатньо про мене помріяв,
 Я відчула би зразу шляхетний цей вияв
 І для тебе придумала б щось відповідно».
 …Хай компˋютер ще спить… Не судилося, видно.

 Я ЗАПЛУТАВСЯ

 Люба діво, тобі призначаю побачення.
 Де й коли, – це не має ніякого значення.
 Головне – це щоб ти прибула без запізнення,
 Бо інакше побачення буде не визнане…

 Ким не визнане? Цього і сам я не відаю.
 Відкидаю я будь-яких свідків з огидою,
 Бо навіщо нам свідки з фотоапаратами,
 Коли розум я втрачу й тебе цілуватиму?

 Й поцілунки мої рахувати не будемо,
 Бо вони все одно наростатимуть грудами,
 А в метричній системі ці груди не значаться…
 Я заплутався, словом… Тож треба побачиться!

 Хай суспільством мої почуття і засуджено, –
 Це пусте, бо весною їх в серці пробуджено.
 Якщо винне у цьому весня̀не наближення,
 То не буде в коханні ні краплі приниження.

 Головне, щоб воно не зазнало розтрачення…
 Люба діво, отож не забудь про побачення!

 * * *

 Сьогодні встав я з лівої ногѝ…
 Й зрадів, бо ця нога до серця ближча.
 Відкрив вікно: весна ж – це не абищо,
 А джерело кохання та снаги!

 Це щастя – існування протягти
 Через марудні місяці зимові,
 І знати, що дожив я до Любові,
 І розпізнати в міражі: це ти!

 А ти обтрусиш рештки міражу
 І усмішку породиш ненавмисну…
 І я тебе всесильно-ніжно стисну –
 І знищить Бог умовностей межу.

 Й ми підемо удвох хтозна-куди
 Небесною цнотливою блакиттю,
 Запалені чи святістю, чи хіттю,
 Й за нами витруть промені сліди.

 І друзями постануть вороги,
 А сперечальники із нами стануть згодні…
 Ах, як це класно, що я встав сьогодні
 Не з правої, а з лівої ногѝ!

 * * *

 Так, я не вічний на Землі,
 Тут сперечатися й не треба.
 Я відпливу колись до Неба
 На хмарці – білім кораблі.

 Але не знати ще мені,
 Коли цей корабель відчалить.
 Тому знайомі ще земні
 Мені і радощі, й печалі.

 Тому щасливий, що дано
 Мені повік тебе кохати
 Й бентежно Вічність колихати,
 Шукаючи в безодні дно…

 * * *

 Напишу я в СМС: «Добраніч…».
 Поки ж побажання долетять,
 Сон тебе торкнеться, моя пані,
 Моє дивне, сонячне дитя.

 Що ж тобі насниться серед ночі?
 Втаємнич мене в солодкі сни,
 Щó хвилюють почуття жіночі
 Молодими ритмами веснù…

 КОНТРАСТНИЙ ДУШ

 Посунься… Я у ліжко кинусь,
 В твої обійми притулюсь…
 За вікнами, здається, мінус –
 Зате в обіймах явний плюс.

 Єднання тіл… Єднання душ…
 Що може кращим бути в світі?
 …А потім ми напишем в звіті,
 Що прийняли контрастний душ.

 ПЕРЕДЧУТТЯ

 Ніч прекрасна. На місяць, на розсип зірок
 Першим диханням теплим дихнула весна.
 На світанку вікно розчахну я в садок,
 Щоб до мене із сонцем прийшла і вона.

 Я на неї чекав… Як я довго чекав!
 Я благаю весну: вже наблизився строк,
 Тож прийди з ароматом задумливих трав,
 В різнобарвнім намисті з найкращих квіток.

 Буде всюди теплó. Буде й в мене теплó.
 Все заграє, щó в сховку донині було.
 І пісні над садами, мов грім, загудуть.

Світло стане у серці, щó провесни жде,
Й підніму я тоді знаменó молоде,
І, окрилений, щастя пізнáю я суть!

* * *

Навесні смачнішає цілунок,
Дуже вабить протилежна стать,
Безконтактні погляди чаклунок
Можуть наповал залоскотать.

Шкереберть летять і глузд, і сталість,
І мораль мовчить – не дошкуля.
Навіть трохи відступає старість
І глузує, хитра, звіддаля.

 * * *

 Через відстань у кілометрах,
 Через відстань десятиліть
 Я кохаю тебе, о Деметро,
 Моя вічності трепетна мить!

 Я не знаю, чи завтра настане,
 Та сьогодні я підданий твій…
 Мить за миттю безжалісно тане…
 Не тікай… Біля мене постій…

 БО ЖИВУ

 Старий із юною душею
 Тобі, напевне, вже набрид?
 Та й чим потішить цей гібрид
 Весною зіткану лілею?

Та що поробиш? Я живу.
І мислю. Й навіть відчуваю,
Як в глибині таємній гаю
Лілея розсува траву.

Їй ще цвісти й цвісти… Коли ж
Їй в’януть прийдеться, не знаєм.
Та я вже спатиму за гаєм,
Де з рястом змішаний спориш.

Я бачу, ніби наяву,
Усе це крізь прийдешні рόки.
А поки –
               я живу, нівроку.
Й горнусь до тебе. Бо живу!

 ТВОЇ ЧАРИ

 Під загрозою смертної кари
 (В моїм віці вони не страшні)
 Я хотів би тепер, навесні,
 Скуштувати усі твої чари –
 Перевір-но ти їх на мені.
 Якщо я перед ними уклінно
 І до того ж доземно впаду,
 Значить, ти в своїх чарах незмінна
 Й бездоганна мені на біду.
 Значить, всі твої чари нетлінні,
 Хоч ховай ти їх, хоч розтранжир…
 Що ж, царюй, моє щастя, в цвітінні
 Та втішай мій тьмяніючий зір.

* * *

Пульсує серце ритмом частим,
Весну стрічаючи нову.
Як скучив, Боже, я за щастям…
І як радію, що живу.

І як радію, що кохаю
І віку, й немочам на зло…
Не бачу в радості гріха я –
Мені, здається, повезло.

* * *

Жіноцтво, алко, сигарета –
На це наклала доля вето.
На буркотіння та журбу
Також накладено табу.

Ще я отримав заборону
І на старечість монотонну.
Так що ж тоді ще маю я?
ЖИТТЯ!!! Ось вотчина моя...

* * *

Весна… І правиця посміла
Торкнутись солодкого тіла…
І старість кудись відлетіла,
Кудись відпливла за буйки,
І тіло гріхом запахтіло
Під тиском моєї рукѝ.
Й пташки, ніби півчі на клірос,
На дріт електричний усілись
І хором співають псалми
Про те, що минеться цей вірус
І ще посвяткуємо ми;
А я вже на їхнє прохання
Кантату створю про кохання
Та їм партитуру віддам.
А сам я безумству віддамся
Під музику Глюка чи Брамса…
Ні, я непідвладний рокẚм!

 * * *

Проклятие мужского естества
              А. Н. Толстой, «Аэлита»

 Ти в світ зˋявився, грудочка безвинна,
 І криком сповістив свої правá –
 Й поніс відразу – аж до домовини –
 Прокляття чоловічого єства.

 І кроку вже без нього ти не ступиш.
 Громадськість вся чекає: де воно?
 Подай його, хоч скручуйся у ступор,
 Хоч в монастир ховайся – все одно!

 Жінки від нього й раді, і не раді.
 Воно в тобі… Але при чому ти?
 Ти ж тільки Богом обране знаряддя,
 Аби безсмертя людству принести…

 * * *

 Щось у душì здіймається назустріч
 Не досить я̀сним знакам із небес –
 Чи то веснѝ нової звивам шустрим,
 Чи покликам яким з любов’ю й без…

 Ах, поклики без індексу й адрéси
 І все ж таки спрямовані мені...
 Я вас ловлю із радіо та преси,
 Немов шифровки долі чарівні.

 І м’яз за м’язом розпрямляю спину,
 І кочети намащую для крил…
 Кохати ж я волію без упину,
 Бо більше вже не маю інших діл.

 КЛИН

На тобі зійшовся клином білий світ…
                                      Михайло Танич

 Тут ніхто не буде винним.
 Все як є. так є.
 На тобі зійшлося клином
 Все життя моє…
 Ми замислено поглинем
 Божу благодать.
 Цей бо клин не можна клином
 З сéрця вибивать.
 Буде в небі журавлиним
 Клин пливти –
 Все одно у серці клином –
 Вічним – ти…

 * * *

 Як добре, що ми живемо одночасно!..
 Інакше планета була би нещасна.
 Інакше би збився наш Всесвіт з орбіти,
 Й червоні картки нам вручили б арбітри,
 І жалили б нас каракурти та кобри,
 Й не був би таким я відверто-хоробрим…
 Та доля всміхнулася – ми одночасні!
 Лишився лиш крок – поєднатися в щасті…

* * *

Ця втаємничена солодкість,
Досяжна тільки уві сні…
Така дратуюча короткість
Слів, потонулих в глибині
Ще не розтраченого сéрця,
Яке по ребрах вибива
Таке нічим нестримне скерцо,
Щó не вкладається в словá…
Й хоч так надмірно важко жити,
Та живемо ми сáме так…
Солодкість, тайною прикрита,
Лиш уві сні відкриє смак.

* * *

Два ангела на двух велосипедах –
 Любовь моя и молодость моя.
                           Михайло Свєтлов

 Були ми молодί. Були й здорові.
 Нам на шляху гора не попадай!
 І всі стежки тягли нас до любові –
 Вона нас заливала через край.

 Але рокѝ неслись, мов метеори.
 Бувало, й били так, як метеор.
 Й життя вже не таке і неозоре…
 Та і в коханні інколи затор…

 Ходив у черевиках, туфлях, кедах.
 Носив і брюки, й джинси – вуаля!
 …Де ж ангели на двох велосипедах –
 Любов моя і молодість моя?

 Вони вже приміряються до інших,
 Вже з ними намагаються дружѝть.
 А я шукаю забуття у віршах.
 Бо я в запої. Бо без них не жить.

Й НАЗВИ ЩЕ НЕМА

Лікуй мене, лікуй, моя красуне,
Усім, чим тільки володієш ти,
Бо вік на мене, мов цунамі, суне,
Й від нього вже, здається, не втекти.

Лікуй мене і поглядом лукавим,
І доторком, що з сéрця біль вийма.
І словом, щό споріднене загравам,
І тим, для чого й назви ще нема.

Лікуй – без шрамів, без рубців чи спайок,
Лікуй, як феї вміють лікувать…
Ну, от, здається, вік і відступає,
Натомість обіймає благодать.

 * * *

 Жили-були.. І ці життя-буття
 В поезію давно перетворились,
 І в неї маг якийсь мене затяг,
 Та ще й додав словесну легкокрилість.

 Чого ж іще бажати на Землі,
 Коли я й так до обраних причетний?
 А те, що у житті я ще й бюджетник,
 То це подвійне щастя взагалі.

 Отож, нічóго я і не прошу –
 Ні почет, ні валюту, ні відвагу.
 Я, певно, й так своє відшебуршу.
 А от Любові… Ти ще чуєш, магу?

* * *

Весна… Й лунає над простόром
Голýбки вісточка без слів:
«Звершилось таїнство! Я скоро
Пізнẚю щастя матерів!».

Весна… І фауна, і флора
Жадають святості злиття
Й співають гімн про те, що скоро
Новітнє зродиться життя!

Й ніщо не стане на заваді
Цій всемогутності основ.
Голубка стогне – й всі ми раді
Вітати в ній Весну й Любов!

 * * *

Ще зберігають брóви
 Частинку чорноти.
 І, значить, до Любови
 Мені ще можна йти,
 Бо брóви у коханні
 Таки відіграють
 Ще роль – і не останню,
 В них є Любови суть.
 Нехай пожде сивіти
 Останній мій редут!
 Бо я ще жду привіти
 Із деяких усюд.

 * * *

 Щось дивне без початку та кінця
 Із променями першими приходить
 У млостю приголомшені серця̀
 І безпардонно ними гріховодить.

 Й відомо ніби все, бо інтернет
 Вас просвітѝть не гірше від рентгена,
 Та все-таки не вирватись з лабет,
 Та все-таки щось тисне на рамена…

 А втім… ти дýшу трохи відпусти,
 Приймѝ маленький вогник серцем в прѝйми –
 І полум’я роз’я̀триться, і ти
 Впадеш комусь в омріяні обійми.

 * * *

 Прокинувся. А сон іще триває.
 А сон собі триває, Боже мій!
 Бо тільки уві сні таке буває,
 Щоб я був так відверто молодий.

 Мене ще не дістав житейський досвід,
 І ще не призвичаїло мене,
 Коли я прокидаюся удосвіт,
 А поруч мліє диво неземне.

 І можна вдень, коли нахлине пристрасть,
 Пірнути, мов у воду, у траву,
 В якій і струм, і течія, і прѝстань…
 Тривай, мій соне… Я ще поживу.

 * * *

 Зловісне каркання ворóн…
 Воно насправді не зловісне –
 Одвічний поклик днесь і прісно
 Луна понад буянням крон.

 Одвічний поклик парування
 Без початкý та без кінця –
 Це теж вінець діянь Творця…
 Це теж – симфонія Кохання…

ВЕСНЯНИЙ ДИПТИХ

 1

 Застелила черешня
 Пелюстками траву…
 З Божим дивом цим решту
 Літ своїх проживу.

2

По коханню йду я, мов по лезу:
І спокуса, й небезпека є.
Та навкруг – таке буяння безу…
Й серце проти глузду постає.

 * * *

 Ви знаєте, я заздрю сам собі,
 Коли на власну долю озираюсь.
 Я не боятись старості стараюсь:
 Вона на «ти» зі мною, далебі.

 Яких людей яскравих я стрічав!
 І ворогів, які поваги гідні…
 (Щоправда, зустрічалися й безплідні –
 Я навіть інколи ловив із ними ґав.)

 Все пережите накопичив я
 В своїх рядках, яких уже чимало.
 Жага життя у мене не зникала,
 Й кохання не спинялась течія.

 Люблю, коли порою зносить дах,
 Шукаю те, чого знайти не вдасться.
 …Яке це щастя – мріяти про щастя,
 Не знаючи, що вже його досяг!

 А небеса так манять голубì,
 І так бентежить сад, росою вмитий…
 Тож вам тепер неважко зрозуміти,
 Чому та як я заздрю сам собі…

ТИТРИ

Пролітають, наче титри
З пережитого давно,
І горілки гострі літри,
І настояне вино.

З лоба піт чимскорше витри
Й додивляйся це кіно:
Текстів вишукані літери
І кохань бездонне дно.

Не такий вже я і хитрий…
Чи розумний… все одно.
Пронеслось життя, мов титри
Про японку в кімоно.

І не дми на мене, вітре,
Трунком звідти, де лайно, –
Покажи натомість титри,
Де вітрила та судно.

Відлунали звуки цитри…
І просіяне зерно…
Що це – знову склались титри
В сказ про золоте руно?

Я забив свою макітру
Тим, щó бачив крізь вікно…
Зупинились ніби титри.
Все… І більше – не дано.

САМОГУБСТВО

Відбулося це сьогодні:
Я в твої вдивився очі,
І побачив дві безодні, –
І втопився в них охоче.

Але втопленику треба
Неабияка підмога –
Дотягнутися до неба
Й знов топитися… Вже з нього.

ТА МАНЯТЬ ЩЕ…

Час невблаганний. Він не поспіша,
А все одно тече він невблаганно.
І відчува збентеження душа,
І ґрунт уже непевний під ногами.

Хай ти старий… Хай ти увесь в гріхах…
Хай ти й стоїш уже перед закланням…
Так хочеться, щоб хтось тебе кохав
Жіночим паморочливим коханням!

Не перший ти, хто, бачачи поріг,
Вчепився за примарне сподівання.
Та манять ще цей молодий моріг
І òбраз жінки – зірочка остання.

* * *

Я жив раніш за правилом інерцій,
Не бачачи своїх майбутніх літ.
Та ти прийшла, «Віддай, – сказала, – серце», –
І я пішов окрилено услід.

Мовчи ж. мовчи… І не кажи «Люблю»:
Я не винòшу щастя в сильних дозах…
Ти руку дай – над нею я проллю
Страждань останніх вже набридлі сльози.

Ні, не кажи «Люблю»… Бо до подібних слів
Мене не встигло ще навчити щастя…
Прислухаймось, коли сердечний спів
Примусить нас, як в сон, в обійми впасти.

* * *

Ти спиш, моя кохана, тишком-нишком.
Легкі твої такі невинні сни.
Тебе оберігаючи, над ліжком
Кружляють світлі виблиски весни.

Злітаються сюди передранкові
Ще ледь чутливі мрії про любов.
А я вже обпалив тебе любов’ю…
Схилився… Й сам себе переборов…

* * *

Тремтять за обрієм пісні –
І щемні, й безтурботні…
Які ж то дні стоять ясні –
Ясні та незворотні!

А ніч цикадами бринить,
Мов чарівна валторна,
І в ній духмяна кожна мить –
Духмяна й неповторна…

Забувши буднів метушню
В краю благословеннім,
Я мить, як Фауст, зупиню
І задихнусь натхненням.

* * *

В житті такі бувають антраша,
Так до Харібди притискає Сцілла…
І все-таки душì шука душа…
І все-таки до тìла прагне тіло…

Закон! І проти нього не попреш,
А тільки гуль небажаних здобудеш.
Кохання жар не демонструє меж,
Тому і сéрця в ньому не остудиш.

І раптом на однім з його вузлів
Опинитесь ви вдвох. А третій – зайвий…
Ну, от і все, і вже попали в рай ви,
Куди закон той самий вас привів.

* * *

Дивлюсь на твій портрет – і сумно
Мені в старечій самотùні.
Десь виграють веселі сурми,
Та не для мене радість нині.

І скаржитись – кому? І нащо?
Не перший я і не останній.
Чіпляюсь за життєві хащі
В печальному передчуванні.

Воно так і повинно бути.
Воно і сталося, як треба.
…Троянди кущ, такий розкутий,
Вдивляється безжурно в небо…

* * *

Ніч – і зробились тривожними шурхоти клена.
Та не злякати цикад пишним тремтінням гілля.
Хата із білої стала мов синьо-зелена,
Ніби якийсь чарівник барв їй додав звіддаля.

Небо густе – мов театр для зіркових містерій.
А у відкриті віконця сни задува вітерець.
Ніч, як царівна, розкинула чорні кучері,
Щоб їх розчісував місяць, немов золотий гребінець.

От ти вже й спиш, моя скроєна з мрійності панно…
От ти вже й спиш, ще красившою ставши у сні.
Я ж свою музу не кваплю: вона бездоганно
Діло парнаське справляє і служить мені.

НАД БУКЕТОМ

Стали сни мої перериватися хутко.
Стала більш очевидна життя мого суть.
«Не забудь, не забудь!» – шепотять незабудки.
Всім блакиттям своїм шепотять: «Не забудь!».

Я купив їх учора в якоїсь бабуні,
Я додому приніс цей веснù первоцвіт –
І щось сталось в кімнатці, в малій моїй клуні,
Захитався навколишній світ.

Не забуду! Люблю безрозсудно й безплідно
І цією моєю любовˋю клянусь:
Я не в змозі забути тебе, моя рідна!
Не забуду – і в даль твою рвусь.

Правда, знаєм ціну та мету оборудки
Тільки я та невинні оці незабудки...

* * *

Шаленство вуст… Безумство дотику…
Безглуздя божевільних слів…
В давно омріяну Еротику
Кораблик наш уже відплив.

Кораблик зламано? До плотика
Ми причепилися й пливем.
У нас мета. У нас Еротика.
У нас попереду – Едем!

* * *

Починається день – починається мýка,
Щό у скроні солодкими хвилями б҆ є.
Чи це зустріч у нас? Чи триває розлука?
Чи це серце у ритмі неправильнім стука?
Чи це щастя вогонь? Чи страждання моє?
Хто мені відповість? Доля грає в мовчанку.
Тільки глузд шепотить: «Все мине… Все мине…».
Вік давно прописав пити спокою склянку,
Та коханням своїм ти тримаєш мене.
Я ж у школі учив: це відмінність статева.
Я ж у виші вивчав: протилежностей стик…
Та зникають науки – й панує рожеве
Миле личко, яке я обожнювать звик.

* * *

Якщо в долі прикростей не буде,
Що тоді заповнить їхні ніші?
Інколи хай сум дається людям:
Після нього радощі сильніші.

Хай спідниці максі або міні …
Зачіски з начосом чи каре…
Кẚтарсис із сумом в дýші лине
І дурну полуду з них здере.

* * *

Лише тебе обіймами стискати,
Із вуст твоїх висотувать бальзам,
Під шовком твої перса цілувати
І з болем знать, що далі зась губам… –

Чи в снах мені це щастя прилетіло?
Чи марення туманиться в очах?
Ні, памˋятаю це тремтливе тіло
І у зіницях разом клич і жах.

Чи зможу я колись забути рýки,
Щó вабили в солодкому вогні?
Чи я забуду ті німотні мýки,
Як честь і пристрасть билися в мені?..

* * *

Вплив мýзики повік благословенний!
І дояться найкраще вже давно
Корови під Сен-Санса та Шопена,
А кόзи під Вівальді та Гуно.

Й коли копитні здатні відповìсти
На звучні заклики кастильських муз,
Щ ж можу я зробити особисто?
Я особисто згодний на аншлюс…

* * *

В космічному величному безмежжі,
Де вимірів немає повсібіч,
Так недоречні послуги ведмежі,
Закладені практично в кожну річ.

Складні ракети чи простий штахетник –
Все, щó з людськóї виникло рукѝ, –
Позбулися одвічних рис шляхетних
І віддані на розмін залюбки.

Чи винний я? Так, бо людина єстем.
Я розгубив Божественний резон
І кожним словом каюсь, кожним текстом,
Аж поки не подамсь за горизонт…

* * *

          Как дай вам Бог любимой быть другим
                                                   Александр Пушкин

Щоб інший так кохав – нехитре діло,
Бо молодий він, а не лисий дід.
Змигнулись дýші, затремтіло тіло –
Й почався без закінчення політ.

Щоб інший так кохав… Та я не інший,
А той… давнішній… той, щó був раніш…
І звідкілясь народжуються вірші.
Й ти, ними поцілована, мовчиш.

* * *

Не в змозі я вигнать кохання із хати,
Бо сили вже в мене малі.
Воно ще й шепоче: «Ти мусиш кохати,
Щоб жити на грішній землì».

Безгрішна земля чи насправді вже грішна,
Та надто солодкий мій гріх,
І в нім моя пері царює препишна
Й сміється з цих бідкань моїх.

* * *

Не буде розгадана тайна злиття,
Над цим і старатись не варто,
Бо пройде і молодість, пройде й життя,
А ти і не зсунеш зі старту.

Ми привчені губи копилити: «Фу,
Це брудно, і це некрасиво...» –
І гонимо в світ за строфою строфу,
А хто від катренів щасливий?

А двійко, зˋєднавши і гỳби, й тілẚ,
Збентежені, дихають часто –
Й крізь тайну довічну до них припливла
Чаруюча формула щастя.

* * *

Коли до віку додається рік,
Який це в тебе викликає крик –
Крик радості, що став ще трохи старшим?
Крик відчаю, що на останнім марші?
А може, і не крик, а ніжний шепіт,
Коли ти у кохання на причепі?
Чи, може, голос твій спокійно скаже:
«Що говорити? Знає все мій гаджет».
І перше… й друге… й пˈятдесяте… й соте…
Залежить все від того, хто ти й що ти.
А головне, від року і до року
Не змінювати напрямку і кроку
І мірять долю – скромну чи велику –
Від щирої душί, а не від віку.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/