Як скучив, Боже, я за щастям…

Михайло

ЛЄЦКІН

* * *

Я ступив до твого ліжка
Під розчахнутим вікном.
Ранок… Спи ще, Білосніжко.
Не лякайсь: це я, твій гном.

Я підкрався тишком-нишком…
Промінець ковзнув ясний…
Спи ще, чиста Білосніжко,
Додивляйсь безгрішні сни.

В мене старість… І задишка…
Я піду. А ти полеж,
Неприступна Білосніжко…
Буде добре все. Авжеж!

* * *

К ложу твоему подкрался
Под распахнутым окном.
Белоснежка, не пугайся:
Это я, твой верный гном!

Тихо-тихо, чуть ступаю...
Рядом луч скользит со мной...
Досмотри же, дорогая,
Сон безгрешный, неземной.

Доняла меня одышка.
Старость – что ни говори...
Ухожу. Ты спи, малышка,
Сладко-сладко – до зари.

* * *

Ти спиш, моя кохана, тишком-нишком.
Легкі твої такі невинні сни.
Тебе оберігаючи, над ліжком
Кружляють світлі виблиски весни.

Злітаються сюди передранкові
Ще ледь чутливі мрії про любов.
А я вже обпалив тебе любов’ю…
Схилився… Й сам себе переборов…

* * *

Ты спишь, моя любовь, как в колыбели -
Твои так чутки и невинны сны...
Тебя оберегая, над постелью
Мерцают тихо отблески весны.

Они влекут... Едва лишь уловимо
Скользят, плетут рассветный произвол.
Я потянулся к тем сетям незримым -
Склонился... И себя переборол.

ТРАВЕНЬ
(спогад-фентезі)

Який це кайф трудящим масам –
Без шуб гуляти і без пальт!
Ознака лìта – діжка з квасом –
Уже вросла в міський асфальт.

Я відчуваю, як ніколи,
Що нелогічно поспіша
За всі чотири видноколи
Моя зчарована душа.

І не лише вона: загàлом
Оволодів такий свербіж –
Змастити п’яти добрим салом,
І подолать якийсь рубіж,

І десь знайти химерну гавань
З червоним спалахом вітрил…
Ах, звабний травень, згубний травень…
Як вчасно я його відкрив!

МАЙ

Какой же кайф рабочим массам
Гулять без шуб весь день-деньской!
Вот символ лета – бочка с квасом –
В асфальт вписалась городской...

Я тороплюсь, я ощущаю,
Как вдруг – вне логики спеша –
За все четыре горизонта
Моя торопится душа.

Скажу вам больше: в общем-целом
Мной овладел такой свербёж –
Хоть мажь ты пятки добрым салом,
Чтоб враз преодолеть рубеж.

И отыскать химеру-гавань,
Где факел флагов, жар ветрил...
Май, как ты манишь красным стягом...
Я вовремя тебя открыл!

* * *

Я жив раніш за правилом інерцій,
Не бачачи своїх майбутніх літ.
Та ти прийшла, «Віддай, – сказала, – серце», –
І я пішов окрилено услід.

Мовчи ж, мовчи… І не кажи «Люблю»:
Я не виношу щастя в сильних дозах…
Ти руку дай – над нею я проллю
Страждань останніх вже набридлі сльози.

Ні, не кажи «Люблю»… Бо до подібних слів
Мене не встигло ще навчити щастя…
Прислухаймось, коли сердечний спів
Примусить нас, як в сон, в обійми впасти.

* * *

Я раньше жил по правилам инерций,
Изгибов не страшась грядущих лет.
Но ты пришла, «Отдай, – сказала, – сердце», –
И как на крыльях полетел я вслед.

Молчи, молчи... Не молви вслух «Люблю», –
Не выношу я счастья в сильных дозах.
Лишь руку дай – над нею я пролью
Всех мук моих скопившиеся слёзы.

Не говори «Люблю» – подобных слов
Мне до сих пор не даровало счастье.
Но улови лишь тот сердечный зов,
Что нас влечёт, как в сон, упасть в объятья.

* * *

Закрутилося. Завертілося.
І соломки нема, де впаду.
Ніби сутність чаклунська утілилась
І штовхає мене у біду.

Від світанку ранкового й до ночі
Їй підвладні всі дії мої.
І нема кого кликать до помочі,
Бо ніхто і не бачить її.

Марю римами, строфами, ритмами,
Від яких я змарнів і зачах.
Ось сиджу та читаю Уїтмена,
А Вона… Чарівниця… в очах.

* * *

Появилась – и я как подкошенный –
Нет соломки, где мог бы упасть.
Словно сеть колдовская наброшена –
И толкает в беду эта страсть.

От зари и до самой до полночи
Ей подвластно дыханье моё.
Бесполезно взывать мне о помощи –
Ведь никто и не видит её.

Мыслю рифмами, строфами, ритмами,
От которых увял и зачах...
Вот сижу и читаю Уитмена –
А она... Чаровница... В очах.

* * *

Жіноцтво, алко, сигарета –
На це наклала доля вето.
На буркотіння та журбу
Також накладено табу.
Ще я отримав заборону
І на старечість монотонну.
Так що ж тоді ще маю я?
ЖИТТЯ!!! Ось вотчина моя...

* * *

На дам, вино и сигареты
Наложено давно уж вето.
По-стариковски на судьбу
Не поворчать – опять табу!
На монотонность дней запрет,
На скорый бег ушедших лет...
Но что же мне тогда осталось?
ЖИЗНЬ! Право, не такая малость.

* * *

Пульсує серце ритмом частим,
Весну стрічаючи нову.
Як скучив, Боже, я за щастям…
І як радію, що живу.

І як радію, що кохаю
І віку, й немочам на зло…
Не бачу в радості гріха я –
Мені, здається, повезло.

* * *

Трепещет сердце ритмом частым,
Весну встречая наяву.
Как стосковался я по счастью!
Как рад я, Боже, что живу!

Люблю – о чудо! Вновь летаю –
Летам и немощи назло.
Не вижу в радости греха я –
Наверно, просто повезло…

* * *

Послухай-но, що я тобі скажу
(А зайвим я тебе не знепокою):
Ти не шукай у вічності межу.
У вічності немає рубежу –
Стікає вічність вічною рікою.

У вічності є безліч лихоліть.
А радість теж із неї випливає.
Ріка, щоправда, може обміліть –
Із вічністю такого не буває…

* * *

Послушай-ка, что я тебе скажу
(Напрасно, право, не побеспокою):
Ты хочешь видеть вечности межу?
Стекает Вечность вечною рекою –
Не приведёт к концу и рубежу.

У вечности тьма лихолетий есть.
Но из неё и радость выплывает.
Река, однако, может обмелеть...
А с вечностью такого не бывает.

УДАЧА

Буває так: робота нелегка –
Над нею Муза і сумує, й плаче.
І ось кінець останнього рядка.
І щирі друзі хвалять: «Це удача!».

…Удача? Але що ж тоді в цю мить
Так непокоїть душу? Сором?.. Вдача?..
Ні, мабуть, ще блукає десь удача.
Попереду ще десь вона мигтить…

УДАЧА

Бывает так: работа нелегка –
Над нею Муза и грустит, и плачет.
И вдруг – конец последнего рядка!
Друзья сердечно хвалят: «Вот удача!».

...Удача? Только что тогда щемит
И тянет душу? Стыд? Вот незадача...
Нет – заблудилась, видно, та удача –
Вдали она там где-то мельтешит...

НАД БУКЕТОМ

Стали сни мої перериватися хутко.
Стала більш очевидна життя мого суть.
«Не забудь, не забудь!» – шепотять незабудки.
Всім блакиттям своїм шепотять: «Не забудь!».

Я купив їх учора в якоїсь бабуні,
Я додому приніс цей веснù первоцвіт –
І щось сталось в кімнатці, в малій моїй клуні,
Захитався навколишній світ.

Не забуду! Люблю безрозсудно й безплідно
І цією моєю любовˋю клянусь:
Я не в змозі забути тебе, моя рідна!
Не забуду – і в даль твою рвусь.

Правда, знаєм ціну та мету оборудки
Тільки я та невинні оці незабудки...

НАД БУКЕТОМ

Нет покоя душе – вот и сплю теперь чутко.
Стала жизни моей очевиднее суть.
«Вспоминай, вспоминай!» – шепчут мне незабудки.
Слышу шёпот цветов голубых: «Не забудь!»

Их купил я вчера у какой-то бабули,
Этой чудной весны молодой первоцвет –
И они всё в душе моей перевернули,
Словно передо мной покачнулся весь свет.

Не забуду! Моей безрассудной любовью,
Верой страстной моею навеки клянусь:
Лишь к родному приникнуть хочу изголовью!
Не забуду – и в даль твою рвусь.

Правда, цену тому, что таят эти строчки,
Знаю я – да невинные эти цветочки.

Переводы