Сергей
ДУНЕВ
 
ВЕЧЕРНИЙ ЗВОНОК

Набираю номер –
жму на кнопки страстно.
– Добрый вечер. Осень?
– Осень.
– Как прекрасно!
Хоть и дождь, и ветер,
словом, непогода,
несказанно рад я
Вашему приходу.
Что не задержались,
что в права вступили,
столько ярких красок
людям подарили.
Позднее вторженье
извините, Осень:
чувства заполняют,
просто крышу сносит...
Милая – стихами! –
нынче сообщила,
что уже в Италии
осень наступила.
Я прошу, сударыня,
мой поклон примите.
За звонок столь поздний
строго не судите.


Катерина
РИЗУК
 
* * *

В Італію сьогодні
                 прийшла сеньйора Осінь –
Одежі її стильній
                 позаздрив би Карден.
Але, на диво, в парі
                 йшла по калюжах боса
З Дощем, обнявшись міцно, –
                 відомий всім тандем.


Михайло
ЛЄЦКІН
 
* * *

Світанки стали тихі та імлисті.
Сумні громи струснули височінь.
Малює осінь оберемки листя
Сріблястим візерунком павутинь.

Приходить осінь на густе узлісся,
Наводячи порядок між беріз,
Й ось-ось червоний шовк вона розвісить
Під дощові краплини чистих сліз.

А в небі вітер, мов читач, гортає
Знайомі сторінки знайомих хмар.
Намистом розтяглись пташині зграї
На південь… В них суворий календар.

Земля мовчить, затягує інтригу –
Чи залягає у повільні сни?
Вона чека, мов подарунку, снігу,
Аби під ним спочити до весни.


Ольга
МУСІЄНКО
 
* * *

Впізнай мене по голосу, впізнай
Серед осінніх мідних голосів.
В жмуточках айстр мій погляд відшукай –
Він там живе з непам'ятних часів.

Залюблена в рудоволосся чар,
Народжена під знаком Терезів,
Я осені дарую серця жар
І теплоту душі, й відвертість слів.

Сентиментальна й чула, як вона,
Дивлюсь, як відпливають злотом дні, –
Навзáводи, наосліп, навмання...
Лиш спомини лишаючи мені.

Я їх забуду з часом, наче сон.
Залишу те, що маю у собі...
Вже й павутиння срібне біля скронь,
І бджілка мерзне на сухім стеблі.

Її зігрію подихом своїм
І дихання теплом зогрію світ.
Він був і є, напевно, нічиїм,
Раз в ньому стільки учинилось бід.

Впізнай мене в цю вересневу рань,
Як вітер в купи листячко змете.
Я зіткана з народжень і вмирань,
І жменька слів цих також відцвіте...


Владимир
СПЕКТОР

* * *

Собирали подберёзовики.
Собирали подосиновики.
Помню – платье твоё розовое,
Помню – небо наше синее.

Все грибы-то наши съедены.
И вино в стаканах выпито.
Помнятся дожди осенние.
Помнится дорога в рытвинах.

И прохожие случайные,
И перрон платформы Бронницы.
Помнятся слова прощальные,
И молчанье тоже помнится.

И не ведали, что спросится,
Что аукнется с такою силою…
Собирали подберёзовики.
Собирали подосиновики.


Сергей
ВЫСЕКАНЦЕВ
 
СЕНТЯБРЬ. КОНЕЦ СЕЗОНА
 
Сентябрь. Антоновка в корзинах сенным духом
исходит в комнате, где не живёт никто.
Сюда лишь изредка столетняя старуха
в своём нелепом, ветхом, как сама, манто
с трудом по лестнице ступает. Золотится
на солнце поднятая ею пыль с перил.
По сторонам раскинув руки, точно птица,
и взгляд невидящий вперёд себя вперив,
она идёт, вдыхая жадно запах яблок,
по мезонину мимо ивовых корзин
к окну широкому. На всю стену. Из тряпок
парчовых занавес сдвигает. Мезонин
осенним светом наполняется, осенним
дрожаньем пятен жёлто-охровых тонов…
Сад обезлюдел. Даже нет по воскресеньям
беспечных дачников. За утренним столом
не слышно звона расставляемой посуды,
дым самоварный не курчавится уже
среди ветвей, и не горланят робин гуды
в густом малиннике, наткнувшись на ужей.
Пусты шезлонги полотняные. Срываясь,
в их полосатые ложится паруса,
в прохладном воздухе подолгу оставаясь,
со старых яблонь перволётная листва.
И одиноким ярким продолженьем темы
осенней, как бы пробудившись, в стороне
растут на клумбе перед домом хризантемы.
И солнце ярко отражается в окне.


Нелла
СУЛІМЕНКО-ВОЛКОНСЬКА

СИВЕ ЛІТО
 
 Зеленокосе – нині сиве – Літо,
 Тепер ти вже далеко за селом.
 Ти встигло відсміятись, відзвеніти,
 Із вітром політати під крилом.
 Ты спало на копиці, вкрившись небом,
 Ти яблуками падало в траву,
 Ти пахло квітами, дощами, медом,
 Купало зорі й місяць у ставу.
 І всім здалось: ти вічно з ними будеш!
 І маки будуть панувати в полі.
 Хто знав, що саме ти її розбудиш –
 Ту, що роздягне груші і тополі,
 Ту, що потягне із байраків сирість,
 Неквапно витягне з густих лісів імлу…
 Її хода, її природна щирість
 Приспала і людину, і бджолу:
 Вони повірили в її привітність,
 У щедрість – сипле золото в траву!
 Протверезила всіх холодна дійсність –
 Відкрила Осінь браму зимовý,
 І сум повис на вітах, наче лахи.
 У тих садах, де сонце струменіло.
 Вартує Осінь золотавим птахом.
 Відносно Літа – це вже інший вимір.
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/