Михайло

ЛЄЦКІН

ВЕРЕСЕНЬ 

Загубилось літо… «Де ти?».
З-за задумливих кущів
Осінь – райдужну ракету –
В небо вересень пустив.
Я зумів потроху звикнуть,
Як сиротськи плаче птах,
Як гаї в багрянці никнуть
І світанки в тумана'х,
Як під вечір синій іній
Із майстерністю творця
Візерунки править з ліній
Без початку і кінця.
Павутиння вивів вітер
В ним задуманий маршрут.
Поспішають в школу діти.
…Славний вересню, салют!

* * *

Повсюди знаки осені присутні.
І наді мною в синій вишині
Берізка спалює зелену літню сукню
На золотому тихому вогні…

Та нашу пристрасть цей вогонь не спалить
І не додасть сумної жовтизни.
Тримаю пальцем я тебе за палець – 
І дійсними стають вчорашні сни.

* * *

Для того, щоб з тобою ми, любаво,
Прожили вік у щасті – не в багні,
Я хочу, щоб приємніше, ніж травень,
Пройшли для нас ці вересневі дні.

Від долі ми не так багато просим,
Бо юність є, й не зраджує вона…
Нехай у вікнах задощила осінь –
У нас з тобою вруниться весна!

* * *

І хто сказав, що не буває див,
Як щойно мені юність підморгнула
І щось таке прокинулось заснуле,
Що я побачив – і оторопів?

Ні, можна ще потрапити в дива'
І навіть певний час лишатись з ними…
Рубіж між дивом і життям незримий,
І нетривкі з обох боків слова'.

І я блукаю то в міській юрбі,
То інколи в самотнім щемі гаю…
А молодість нехай мені моргає,
Щоб я в коханні зізнававсь т о б і.

* * *

Не хочеться природі завмирати,
Хоч їй відомо, що до цього йде.
Червоно-злоті листячка-карати
Встеляють ложе, вже немолоде.

Жовтава зачудована природа
Не відає, в який хитнутись бік…
А по алеї кроком тихохода
Самотній шкандибає чоловік.

* * *

Стало щемно – ні сіло ні впало.
Що ж такого? Ну, осінь – і все.
Ну, осика скида покривало
І багряним намистом трясе.

Ну, зібралися гноми-опеньки
На своєму родинному пні
Та запрошують на посиденьки –
Панібратськи моргають мені.

Нормальок! Сумувати даремно
О такій неповторній порі…
А мені, хоч убий мене, щемно…
Грайтесь, дітки… А я не у грі.

ОСІННІЙ ПРЕЛЮД

Іду, ніби цар, по зòлоту.
Топчу, як вельможа, парчу.
– Щось, люба, здається, сказала ти?
– Ні, милий, нічого. Мовчу. –

…Осінь, сумна господиня,
В багрянім прощальнім вогні.
Сріблясте легке павутиння

Штовхається в груди мені.

Невже це готова сюїта?
Ні, мабуть. Це тільки прелюд –
Не тризна минулого літа,
А весен прийдешніх салют.

* * *

Вздовж асфальтової вулиці
В чарах юнь блукає парами…
Дівчина стоїть і мружиться
На людей очима карими.

З осінню ще не здружилася,
Прибралась легкими шатами…
Щось в ній літнє залишùлося
І не квапиться прощатися.

З-під хустини локон сунеться –
Ніби птах летить до вирію.
Обіцяв прийти, красунечко?
Ти дарма йому повірила.

Ось і я прийшов, неначебто
Як до дам ходили лицарі.
Та мені ніким побачення
На сьогодні не обіцяне.

Мрія жевріє пригнічена
Із сердечними ударами,
Що й до мене прийде дівчина,
Ось як ти – з очима карими.

І чекать не перестану я,
Хоч нікому й не подякую.
Тож давай хоч поруч станемо:
Два кохання – біль однаковий.

…Не співпали наші прагнення.
Зникла вже за тротуарами
Не по осені одягнена
Дівчина з очима карими.

* * *

Світанки стали тихі та імлисті.
Сумні громи струснули височінь.
Малює осінь оберемки листя
Сріблястим візерунком павутинь.

Приходить осінь на густе узлісся,
Наводячи порядок між беріз,
Й ось-ось червоний шовк вона розвісить
Під дощові краплини чистих сліз.

А в небі вітер, мов читач, гортає
Знайомі сторінки знайомих хмар.
Намистом розтяглись пташині зграї
На південь… В них суворий календар.

Земля мовчить, затягує інтригу –
Чи залягає у повільні сни?
Вона чека, мов подарунку, снігу,
Аби під ним спочити до весни.

* * *

До нас вже впритул підійшли холоди,
І стукає знову у шибку синиця.
І знову мені серед ночі насниться
Той час, коли щедро квітують сади.

Я тільки не знаю: минулий то час?
Чи, може, то час вже прийдешній, майбутній?
О, це – таїна, і при ній я присутній,
Немовби посол повноважний від вас.

Ну, що ж, як посол ваш, вам дякую я,
Комахи, і звірі, й дерева… А птаство
Зуміє здолати осінні митарства,
Бо дбати про нього – турбота моя.

Що ж, от і всміхнулась синичка мені,
І всілася так, щоб на неї не капало, –
Вона урочисто сидить на вікні,
Уся в кольорах українського прапора.

І сумно мені, й ніби радість якась.
Тут все – презентація згідно до попиту.
Природа, мабуть, підписала указ
Про першочерговість осіннього клопоту.

_________________
© Михайло Лєцкін