Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

 Зимовий ранок

Зимовий ранок чарівнúй,
Пухнастий сніг лежить усюди.
Гуляє вітерець легкий –
Зими довершені етюди.

Ялини в білому вбранні
Дрімають тихо край дороги,
Високий клен в глибокім сні
Нам кинув гілочку під ноги.

Дрімає в стрісі горобець,
Прибився до чиєїсь хати.
Прокинеться – і навпростець,
Щоб десь зернинку відшукати.

Зимовий ранок розбудив
Усіх своїм яскравим сонцем,
Міцної кави заварив,
Сипнув нам радості в віконце.

Розмалював мороз шибкú,
Приніс він інею з діброви.
Зима вдягнула залюбки
Коштовні хутряні обнови.

Цей світлий ранок, сонце, сніг,
Мороз легенький, тиша, спокій…
Приніс добра він, скільки зміг,
Зимовий ранок ясноокий.


* * *

Який сьогодні гарний день,
Який він сонячний і світлий!
Яке легке й п'янке повітря,
Яка відрада для людей!

І день побільшав вже на мить.
Одна хвилина – це ж чудово!
Зима ще скаже своє слово
Та час вже до весни біжить.

Отак усе бігцем, бігцем,
Не встигнеш муркнуть – літ чимало.
А тут зима снігів навалить,
А потім змокне під дощем...

Та що зима? Що ті сніги,
Що забіліють й вмить розтануть?
Нехай нас бі'ди обминають
І все нам буде до снаги.


* * *

Зіщулився світанок від морозу,
А день благословляється на світ.
І вітерець втирає соснам сльози,
І струшує сніжок з холодних віт.

Зима мандрує білими стежками,
То заметіль гуде, то дощ шумить.
А час летить...
                         Чи вітер, чи цунамі,
Замети, крига...
                           Все мине умить.

Й зима мине: потрусить, поморозить,
Поплаче, порегоче, побурчить.
Свій білий кожушок швиденько зносить
Й кудись в благенькій свиті побіжить.

А ми живім. Зимі не вічно править,
Хоч січень свій екватор не проспить.
Та й лютий свого шансу не проґавить...
А там струмочок срібно задзвенить.


* * *

Посунься, січню! Дай скоріш пройти
Найлю'тішому місяцеві в світі!
Зустрілися зими біляві діти,
Щоб різними стежками розійтись.

Знов січень щось не встиг і не зробив,
Не виконав зимових обіцянок.
Щось там малює білим наостанок...
Та все ж відґаздував і відробив.

А лютому, як зáвжди, всі «хвости»:
Замéсти, потрусити й побілити,
І снігом, і морозом догодити,
Й за руку ранню вéсну привести.


* * *

Ще хуртовина зашумить,
Мороз сльозу остудить в оці.
Ще вітер хвацько засвистить
І послизнеться на півкроці.

Зима ще винесе сніги
Й застелить білим все навколо.
Ще все панянці до снаги,
Хоч нерішуча вже і квола.

І сниться сон давненько їй,
Що крізь замети, кригу й хащі,
Іде весна в красі своїй.
Її не спиниш вже нізащо.

Під теплим сонцем скресне лід
Й струмки заллються ніжним співом.
І перша брунька з голих віт
Всміхнеться, гордо і щасливо.


 Легковажна зима
 
Легковажна зима, ненадійна,
Легковажить вона вже без міри.
І стандарти у неї подвійні,
І немає зимі оцій віри.

Легковажна вона, легковажна:
То сміється, то дощиком плаче.
І інертна вона, й неуважна,
І байдужа якась, і ледача.

Десь сипне трохи снігу з торбинки,
Десь замети, що стежки не видно.
То не випросиш в неї й сніжинки,
То сама у заметах тих, бідна.

Легковажна зима ця, невірна:
Пів каденції тихо проспала...
То м'яка, мов овечка, покірна,
Раптом злою й холодною стала.

Ох, зима ця, зима-інтригантка!
Все інтриги пряде і сплітає.
То з морозом п'є каву на ґанку,
То з відлигою в піжмурки грає.

Легковажна зима, легковажна...


* * *

А ти – дощами по снігах,
А згодом – по дощах снігами.
Дрібні крижинки дивні гами
Весь день «мінор ять» по шибках.

Ти, зúмо, дивною вдалась.
Чи відродилась, чи воскресла,
Чи схаменулась вже під вéсну,
Чи то за розум узялась.

Загрузла у своїх снігах,
Дощі до серця пригорнула...
Ти, зúмо, часом не забула,
Що вже коротшає твій шлях?
А ти снігами по дощах.


* * *

Невже цей дощ – прелюдія весни
І сніг спливе, як моя давня мрія?
І білий почерк тітоньки-зими
У моїм вірші раптом завесніє.

Невже цей дощ, що б'ється у шибки,
Знайти потрібні рими допоможе?
На вéсни поверне мої думки
Й зима їх застудити вже не зможе.

Невже цей дощ, неначе дивний птах,
В стрімкім пориві змиє всі тривоги?
Розмиє всі печалі на стежках
І сірий смуток на слизьких дорогах?

Невже цей дощ – такий собі обман,
Що щось надумав і прийшов нізвідки?
А може ще собі оця зима
Все поверне, забувши дощ цей швидко?..


* * *

Привіт, зима! Ти ще жива, старенька?
Вже й лютий непомітно постарів.
А час біжить і дні біжать швиденько,
Старий мороз неначе знавіснів.

Старезний вітер грузне у заметах
І дме дідусь крізь бороду в поля.
І віхола свої кордебалети
Щодня танцює, зиму звеселя.

Та сонце все частіше визирає
І видно неба лагідну блакить.
Весна вже сонні очі протирає,
В замети за підсніжником біжить.


* * *

Туманить дощ моє вікно,
Шкребуть по склу прозорі краплі...
У цьому мокрому кіно
І титри мокрі і незграбні.

А вітер тихо шелестить
І б'ється лобом об віконня.
І щось тихенько жебонить
Цей тихий дощик, сіро-сонний...

Шумить, всерйоз чи жартома,
Притихне трохи й знову вшкварить.
І не страшна йому зима,
І лютий, той, що нині править.
Йому б лиш вéсну не проґавить.

____________________
© Наталія Кузьмічова
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/