Валерія Богуславська


* * *

Важко дихає надвечір’я
В грозовому передчутті.
У причинному маячінні
Хочу вгледіти я – чи ті

А чи інші негоди будуть?
Що засліпить між цих безмеж –
Чи далекий циганський бубон,
Чи заграви нічних пожеж?

Ходять огирі споришами,
Хмари втоптують в будяки,
Роси зорями спокушають
Червонясті їхні боки.

Гей ви, коники степовії,
Чорновогненні дикуни,
Заховайте мене в завії,
Огорніть мене в тумани –

Хай обтрушує зорі небо,
Місяць губиться поміж трав –
Вже нічого мені не треба,
Крім отих степових заграв.



* * *

Опівночі місяць, опівночі
Виборсується, хмариво пінячи,
І тулиться, шибку виймаючи,
Із сну мою душу виманюючи.

Опівночі зорі, опівночі
З побачень додому запізнюються,
Летять, затинаються, котяться
В Полонне з небесної Хортиці.

У власні сузір’я вертаються,
Промінням провинним вітаються.
А Діва каблучку загублену
Шукає в подвір’ях-заглибинах.

Збираю в підставлене дзеркало
Я зірку летючу за зіркою,
І зблискує зронене пір’ячко
Опівночі, серце, опівночі.

ВІД ЛУКАВОГО

Трамвай деренчить, наче бабині ночви.
Завершимо вдома події доби,
Покинемо справи побічні, поточні
І нумо розштовхувать плечі юрби.

В такій штурханині – не їдь, як не любо,
Якщо не подужаєш міні-бої.
Емблема "Мак-Дональдза” коренем зуба
Зловісно висвічує болі мої.

Пройшли ті часи, коли місто лякало,
Від зблиску реклами тікали чимдуж.
І навіть євангелії від лукавого
Уже не відлякують зморених душ.

І жодна оголеність зір не шокує,
Ні мат, ні лихого формат кулака.
Та щось зазирнути туди провокує,
Де знічено втуливсь у безвість Лука.

Обшарпаний бомже, не дай тобі Боже –
Побачить кондуктор – і вижене геть.
Апостоле, вибач, не тут твоє ложе,
Кондуктор тут біблії апологет.

Релігія вбогих – безруких, безногих,
Безликого натовпу броунів рух.
Несеться трамвай, схарапуджений огир,
Крізь лави стовпів без хрестів і без рук.

Чи нами вже грубу землі розтопили,
Чи хтось нам до себе не дав дорости?
І душі закляклі, німі й остовпілі, –
Ти вже їм пробач, зрозумій і прости.



***
Туском, хрустом, хижим боягузтвом
Часом озиваються краї,
Виспівані ще Золотоустим,
Нині перебрані в кураї.

Нам тебе, вітчизно залишаєна,
Не переобрати в Сан-Ремо.
Чи на призволяще залишаємо,
Чи на пам'ять жменьку беремо.

І ховаєм серце під одежею -
Не святе, а все-таки письмо...
Скільки жмень тут кожному належало,
Скільки до небес донесемо?



* * *

Хай буде Бог – один на двох,
І в нього вдача Божа.
Хай старовинний цар Горох
Нам жити допоможе.

Один на двох, один для всіх –
Родини і країни,
Для малих сих, великих сих-
До смертної години.

О Боже, тільки-но почни
Судить по Божій правді,
Щоб не бомбардував Чечні
Російськомовний Клавдій.

Щоб не винищував нарід
В катівні, а не в герці,
Видовбуючи із порід,
Яких міцніше – серце.

Аби хода зондеркоманд
До скелі прикипіла,
Щоб мужнє серце–діамант
Їм очі засліпило.


Різдвяний Поділ
Приземкувата церква Пирогоща,
Мов із кутею різдвяною горщик.
Прикрашені гірляндами ялинки -
То із узвару сяючі родзинки.
Он Річардовий замок зазорів,
Немов корона одного з царів.
А над усім, як зірка Віфлеєму,
Андріївська, видовище Едему,
На обрії, крізь хмари-сніговії,
Звела угору променисті вії.
І тільки Сагайдачний на коні
Нагадує мені шляхи.
Притишує ходу Сковорода:
"Чи слів для порівняння не шкода?"