Микола МАЛАХУТА

* * *
Пізньої осені радість моя.
Світить листок, наче смуток, у вічі.
Шлях листопадом за нами курличе.
Мчить крізь комети у Всесвіт Земля.

Падають сяйно дощі золоті.
Боже, тендітні які твої плечі.
Боже, як світить за ними твій вечір.
Боже, які ми вже немолоді.

Пальчики пальцям щось шепчуть моїм,
Рученьки – всеньке тепло в мої руки,
Зморщечки вуст – як роз'ятрена мука
У найдорожчім своїм дорогім.

Листям розквітла, мов сяє, земля.
Як б'ється жилка на скроні он часто,
Жінко вже сива, в надії на щастя.
Пізньої осені радість моя.
1981

* * *
Що там було? Що там було із нами?
Коли від теплого, як спогад, Псла
Приходили тумани табунами
Навшпиньки на околицю села.

Звезли вже сіно. Пахла ніч, як м'ята,
Й любов'ю я від губ твоїх пропах.
Над сіновалом в гніздах ластів'ята
Раділи вголос у веселих снах.

Щасливе щось у їх дитинстві сталось,
І ти раділа – чисто, як дитя.
Казала: "Це ж бо так націлувались
З тобою ми, що вже за все життя!"

Настоялась на літі материнка,
До нас од ластів'ят ішло тепло.
О, Господи, це що ж, моя теплинко,
Із нами там, як місяць спав, було?

А чи на тебе схожа стала пісня,
Як невигойний український біль,
Коли любов, така висока й пізня,
Збира у літа вже останній хміль.

О, це таїння!.. О, це воскресіння!..
Два серця в’яже в муку гостра нить.
І чую: з мене світло йде осіннє,
Щоб тихо твою душу освятить.
1990

* * *
Постели постіль, моя кохана…
Андрій Малишко

Постели постіль, моя кохана,
Чисту й незрадливу, як сльоза.
Ляже на шибки легким зітханням
Тиха фіолетова гроза.

Щось намріє ще прошепотіти.
Та не стане. Встане й піде пріч.
І од вікон, за багряне віття,
Поведе до листопада ніч.

І брови її вогненна дужка
Проспіває ніжно, як струна.
І білітиме твоя подушка,
Мов пелюсточка, – на двох одна.

Сеї ночі в листі світ потоне.
І потоне листя в ночі теж.
Стерегтиме нас любовна втома,
І приснитеся вам одне і те ж.

Осінь за шибками, як зітхання.
Листя тулить лист-багрець до скла.
Ніч вернулась, А гроза остання
В листопад навшпиньки відійшла.

Вікна зімкнуть очі тихо й мирно.
Будемо щасливі ми і в сні.
Перса так двома зірками вірно
Щоку зігрівамуть мені.
І974

* * *
Уста в уста – аж серце пропече,
Аж небо навзнак і земля гойднулась,
Аж місяць, як сльоза, з лиця тече
Й ніч вгамувала шум далеких вулиць...

О, Господи!.. Вже серце зайнялось,
Уже під горлом, як вогонь, клекоче:
Усе збулося, сталось, відбулось,
І більш нічого в світі я не хочу.

Лиш – ти і я. Лиш – я і ти. Це – ти.
Це – я. Ось так. І в світі більш нікого.
Ти ж, місяце, лиш трепетом світи
Та й плач собі від щастя молодого.

Що наскрізь пропеклися вже уста,
Та їм тії жаги ще ж мало, мало!
І ніч, од цвіту біла і густа,
Не чула, як десь доля в нім зітхала...

Трава в цнотливім промені співа,
Як шепіт палахкий твойого слова,
І помороч збагнути не вспіва,
Що все з любові, все лише з любові.
1959

* * *
Ти хустку знімала й мов з нею літала:
Весна та бузково, як щастя, дихне.
Трамвай продзвенить – той, що віз до вокзалу
До тебе, як в молодість вічну, мене.

Вокзал ще шумів. Пах черемхою вечір.
Трамвай на кільці продзвенів і затих.
Й ти руки кладеш на мої вірні плечі,
Мов захист навік наших літ молодих.
2010

* * *
Більш ніхто, як ти, не скаже: "Милий", –
Так мені, як святість зберегти.
Тільки ти умієш так голубить,
Так шепочеш ніжність, тільки ти.

Мовчимо, завмерши, бо на світі
Більш нема любові за цей хміль:
Нагадати, вимріять, зустріти,
Й сяяти, як цей солодкий біль.
2010