Микола Малахута

ТИЧИНА

А під кінець тополі повсихали,
І струни з арф, як жили,
позвисали…
У молодості мучивсь, як творити.
А потім ще більш мучився, як жити.


* * *
Все стало хмуре-перехмуре.
Тінь затхла повза по душі.
Не ті Грушевські і Петлюри,
Паньки й Миколи Куліші...
На те, що давнє і недавнє,
Як ми плювали у гурті…
Не ті вже Щорси і Боженки,
І Коцюбинські вже не ті...
І ще хмурніш мовчить Шевченко –
Посивів на папасі й час:
Не вчіть ви Україну-неньку,
Бо зна сама усе про нас.

* * *
От і все. Вже виросла калина.
Приморозок в рідній стороні.
Ягода гірка, мов Катерина.
Сірі очі – солов’ї смутні.
От і все. Нарвали вдосталь ягід.
Буде чай у тиші. І тепло.
Полетіли й не вернулись птахи.
І калину снігом занесло.

* * *
Вже й місяць зацвів,
бо черемха вся біла
І біла береза підсвічує їй,
І так же душа залюбитись успіла,
Що вік не зістарітись їй, молодій.
Але загорнулась травою вже стежка,
Де трепетно вміли пройти я і ти, -
Згубилася з вушка твого
там сережка –
Довіку і місяцю вже не знайти.

* * *
Доля й недоля – мов порівну,
Йдуть на свої береги…
Матінко Насте Єгорівно,
Знов прилетіли сніги.
Знов, як у читанці, стелиться
Біла, мов чистий папір,
Вітрові вірна метелиця
Й мамин закутує двір.
Світла, як усмішка, горниця
В сяйві снігів цих стає.
І, мов душа та, пригорнеться
Пам’ять – в ній вічне щось є.
Бо на землі, що святилася
Маминим словом простим,
Віща зоря засвітилася
Піснею в серці моїм.


Пішов я в світ цей,
схриплий від остуди,
Та сів мені на руку вірний птах.
Тоді одні сказали правду люди,
А другі, що збрело їм, просто так.
Одначе вірний птах вже сів на руку.
Мовчить. Смирніє.
Сивий, наче суть.
Та стільки скрізь у світі цім
грязюки,
Що страшно:
як же люди в нім живуть?
Але живуть, і мучаться, і плачуть,
Що смерть є, Бог і доля в них така,
Хоч вір - не вір... А птахові одначе
На старості прийшлась моя рука.


* * *
Такий у нього біль, такий густий –
На шлях чорнозем
з нього виповз рачки:
Приспали Україну, як жебрачку,
Окраєць їй підсунувши черствий.
Закон - мов жир
та ще й масний устав,
Ти ж, неню, їх слова
смокчи намарне,
Як бур’яну м’якуш
дитя крізь марлю
В голодомор, що реєстровим став.
Неначе ж волхв, чорнозем з бур’яну
На божий світ
в степу козацькім виповз,
Він так, бідняга,
геть із сили вибивсь,
Як віл, що вік з біди тяг борозну.
Вже чорне все й вона,
як стрічка-креп,
Хоч сядь і плач -
такий чорнозем добрий,
Та шлях пішов,
немов жебрак, за обрій,
Лишивши нені, наче Бога, степ.

* * *
Вже переїхали Сиваш...
Солоний світ… Солона даль…
Іще цей поїзд буде наш
І наша буде ще печаль.
Ти усміхнись і притулись:
Солоні і м’які вуста
Й така щемка любові близь, -
Як стики, стукотять літа…
Крим пах, як спечений лаваш;
Світивсь, мов персиковий сад, -
Ми переїхали Сиваш –
Туди, а думали - назад...
Ми переїхала туди,
Де грало серце, як скрипаль, -
А нам - сюди, а нам - сюди:
В солону даль, як у печаль...


* * *
Такий у нього біль, такий густий –
На шлях чорнозем
з нього виповз рачки:
Приспали Україну, як жебрачку,
Окраєць їй підсунувши черствий.
Закон - мов жир
та ще й масний устав,
Ти ж, неню, їх слова
смокчи намарне,
Як бур’яну м’якуш
дитя крізь марлю
В голодомор, що реєстровим став.
Неначе ж волхв, чорнозем з бур’яну
На божий світ
в степу козацькім виповз,
Він так, бідняга,
геть із сили вибивсь,
Як віл, що вік з біди тяг борозну.
Вже чорне все й вона,
як стрічка-креп,
Хоч сядь і плач -
такий чорнозем добрий,
Та шлях пішов,
немов жебрак, за обрій,
Лишивши нені, наче Бога, степ.



Тут тільки час свою ще робить справу.
В моїх пісень замерзли полюси.
Малий Ісус. І ще малий Варрава.
І хрест – срібляста гілка без роси.

Портрети снів розвішені без цвяхів.
Танцює дощ зі свічкою в руці...
А сфінксенята щуляться зі страху,
Бо бачать фатум в мами на лиці.

...Це клуб сільський.
Це фільм іде про страту.
Дід хрест кладе з вікна собі на грудь.

І скапує сльоза із рук Пілата
До тих, що всоте
Бога розіпнуть.


***
В спориші під ворітьми зігрілось проміння.
Лист під небом на вітрі самотньо кружля.
День пройшов. І від нього розбіглися тіні,
Мов прозірною стала навзаєм земля.

Осінь тихне поволі від інею руса,
Вже зазимок на бабинім літі, як гріх.
Та не вийде мене зустрічати матуся
На дідівський скрипучий, мов старість, поріг.

Відлетіло, як птаха у вирій, минуле.
А зостався лиш біль, мов холодна зима.
Тільки слово крилята свої розгорнуло
Із душі у той травень, якого нема.

І в тім слові зібралось у зав 'язь посутнє,
Із чим житиме вічно все ж милий той біль
Там, де цвіт, іде плід, іде буде майбутнє,
Котре стане й минулим, де спогад — як хміль.

Тільки знов на ворота наляже остуда
Йдим згорілого листя від мертвих багать.
Але там і мене вже ніколи не буде,
Що хотів те і друге хоч словом з'єднать

І з прасивин зоріє на руїну
Геть зраджений найперший Бог наш — Род, —
Сльоза пече: лишилось в Україні
Три слова: «Ще не вмерла...» і народ.