Ян Таксюр

 Дума про кума
Господь сидить і дума:
«Дарма зробив я кума!»


Людина року
Два дні, як від корита,
А кажуть, що еліта…


Просвіта
Російську я вивчив би тільки за те,
Що нею мовчить Мовчан...


Рідна мова
Кажуть люди, що не файно
Розкрадать державне мáйно.
Знаю: правильно — майнó.
Але ж крадуть все одно.


Якби ви знали, діячі
Якби ви знали, діячі,
Як нам набридли ваші пики,
І ви, з трибун дурноязикі,
І ви, кудлаті співачі,
Що десь волаєте до ночі,
Вже так намуляли нам очі,
Що ми б сховались залюбки,
Щоб день не бачить ваші рила.
Та ні ж, ви знову, як круки,
Усюди лізете без мила:
«Дивіться, ось ми, гарні ми,
Вам інших, людоньки, не треба!»
Втекти б до сонця, поля, неба
Від тої вашої юрми,
Що тхне горілкою та лаком.
Або гектарів двісті з гаком
Відгородити вам землі,
Щоб ви гасали там, за муром.
Не, не як табір, все культурно,
Доляри, з їжею кулі
Кидать туди вам без упину.
Лише забудьте Україну.
ЇЇ натомленій душі
Потрібен спокій, Божа ласка…
Отак я мрію. Знаю — казка.
Бо ви нахабні, як прищі —
Замажеш спереду вас трошки,
Почнете ззаду виникать.
Та й де узяти стільки грошей,
Щоб пельки вам позатикать?!


Фараон і Фаріон (єгипетська байка)
Зустрілись якось
Фараон і Фаріон.
- Як звуть тебе, - питає Фаріон.
- Тутанхамон.
- Виходить, не тутешній…
- А хто ж тобі, сердешний,
Таке не українське дав ім’я?
Судила б я отих дуреп!
В дитинстві звався як?
- Аменхотеп.
Тут зовсім Фаріон скривило,
Неначе сир вона російський з’їла.
І каже: «Милий,
З таким ім’ям пливи до Нілу!
У справжніх фараонів, любий пан,
Імен є тільки два: Роман або Степан.
Закінчу байку без моралі –
Якби ту кралю
Занести до якоїсь піраміди,
Поставити почесну варту, гіда,
Нехай її вартують чи лікують,
Як скарб національний демонструють,
А потім хай гарненько замурують
Усі щилинки виходи та входи,
Щоб «львівська мумія»
Не вийшла на «Свободу».


Юдо-богатырь
Стрелы блещут за спиною,
Топчет конь степную ширь.
Это скачет Рабинович,
Славный русский богатырь.
Шапка золотом расшита,
Меч горит как бирюза.
Для отчизны он — защита,
Для обидчиков — гроза.
Выйдет в поле — жнет и пашет.
В город выйдет — там народ:
«Рабинович! Хлеба! Каши!»
Всех накормит, всем нальет.
А потом, присев в сторонке,
Для сирот и бедноты
Отливает он коронки,
Ставит зубы и мосты.
Но сограждане упорны,
Не смотря на славный труд,
Все равно «жидовской мордой»
Рабиновича зовут.


Лист Петра Петренка до брата Миколи, котрий мешкає в Російській Федерації
Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві…
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти — наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маніяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко…
А природа — рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам’ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою…
Снежные крутя…»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я — демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я — сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.


Клінічна елегія
«Мовчи! Лікуйся і мовчи!
Здавай аналізи сечі,
На скельце плюй і в животі
Носи гидотні препарати,
Але ніколи у житті,
О, мій нещасний, хворий брате,
Не смій у лікаря питати,
Що є у того на меті,
Коли він стука, дме, згинає.
По-перше, він того не знає.
По-друге, твій здоровий стан —
Це річ настільки ефемерна,
Така тонка, така мізерна,
Як той невидимий туман,
Що піднімається зрання.
Рецепт написаний — брехня!
Діагноз — взагалі формальність.
Непевний крок — і вже летальність,
І крапель більше не лічи.
Отож, лікуйся і мовчи…»
Так думав молодий гуляка,
Що мчав по степу мерседес
До свого дядька в Кобиляки,
Якого мучив діатез.
І мій герой в мені озвався,
І все згадалося умить:
Я так завзято цього року лікувався,
Як дай вам Бог, кохана, не хворіть!


Обережно! Люди!
Прилетіло на село
НЛО,
Лячно стало на селі
НЛІ.
Бо зібралися трудящі села,
Стали бити і плювать
В НЛА.
Розкололи як яйце
НЛЬЦЕ,
Гірко плачуть ті козли
З НЛИ.
А народна наша мудрість проста:
Не літайте в наші села і міста


Знайомство
— Петренко.
— Дуже неприємно.
— Взаємно.