ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)

 
 Поема-монолог

Молодій траві, що пробивається
крізь асфальт, присвячую
 Автор

Серце моє – слово, слово моє – серце,
А інше все – любов і ненависть…
З ненаписаного вірша

1. МОНОЛОГ ПОДОРОЖНЬОГО,
ЯКИЙ ВИХОДИТЬ НА ШЛЯХ
КРИЖАНИХ МАЛЬВ

Спасенної тримайся криги,
пречистої тримайся туги.
В. Стус

Мій гнів душі – не брат розстриги,
Мій смуток сумнів не пасе:
Повстане Дніпр, зречеться криги,
В безсмертя правду понесе!
Не тому, що комусь так треба,
Не тому, що так час велить –
Є всеземна сльози потреба:
Зіниці радістю налить.
А нині світ бреде снігами,
Мов аргамак, що без сідла…
…Виходжу, січений боргами,
На шлях, де мальва зацвіла…

2. ПТАХ,
КОТРИЙ ПРАГНЕ НЕБА

Кого шукає
той птах – твій крик,
твій біль, твій жах?
В. Стус

Я – птах, котрий прагне неба,
Звати мене – Василь.
Моя вікова потреба
Родом із празусиль.
Я – птах, котрий прагне неба
В зорях гніву і мсти.
Моя приземна потреба –
В небі жито ростить…
Я – птах, я – сівач блакиті
В слові, в сльозі, в громах.
Дні мої, в жах сповиті, –
Крил порубаних змах…
Я – птах, який скибку сонця
Ніс для снів-немовлят.
В мені калинові ґронця
Так українно болять.
Я – той, хто на шріт і кулі
Звів крижані жалі.
Я – той, хто сни незаснулі
Розколисав у імлі.
Є в мене поривання
Людям неба вточить.
Небесного раювання
Їх на землі навчить…
Скажете, Божий намір,
А я – лиш Василь, Василь…
(Скільки страчено нами
Мрій, поривань, зусиль!)
Скажете, що за мороки –
Небом думи вінчать,
Коли ворони й сороки
Про небо давно мовчать…
Навіть орли з леґенди
В небо йдуть лиш на свята.
Небо – воно аґен де,
А тут – земля чорноп’ята…
Скажете, небо – п’яне,
Земля – твереза, мов суть.
Та поклик судьби не в’яне:
Страчені крила
небо
пасуть!

3. РОЗП’ЯТТЯ ВУСТ

На відстані руки –
ридання безголосе.
В. Стус

Окремо – кайдани, сльоза, солов’ї,
А спільно – душа і сумління.
Їх чують пташина, огром, ручаї,
Вони – понад тління!
Окремо – зневіра, надія і мста,
А спільно – мечі, блискавиці.
Розіп’ято вкотре всезрячі вуста,
Мов янгол – на криці…
Окремо – калина свята й кажани,
А спільно – блакить і лелеки…
…Увійдуть в студене прозріння сини,
Мов грім – у смереки!

4. ЗОЛОТА УЗДА

Світ вишито хрестом,
гудуть хрущі травневі.
В. Стус

Душа моя – з перстом, який не зна зневіри,
Душа моя – з вогню, який не погасить.
Світ вишито хрестом, він – брат сузір’я Ліри,
Допоки днів-проклять – його в собі носить!
Душа моя чудна, але – не без’язика,
Душа моя з снігів, хоч сонця в ній – сто мір.
Вона – не скарбівник, не блазень, не музứка,
Та стачить в ній зорі на весь хрещений мир…
Я взяв її з біди, що зветься Україна,
Я взяв її з краси, аби нести в майбуть…
Моя душа – сльоза: не Божа – солов’їна,
Їй, мов Дніпру, при бережечках буть, –
При тих, де коненят пасе наруга,
При тих, де сніда з лишеньком біда.
При тих, де срібна в пранадій – попруга,
А золота, як розпач брів, – узда!

5. МОЛИТВА НАД БЕЗОДНЕЮ

Давно забуто, що є – жити,
і що є світ, і що є ти.
В. Стус

Зрікаюсь тіла, відрікаюсь,
Та – не душі, та – не душі.
З гризотами ще поквитаюсь
На мислях, як на палаші…
Зрікаюсь тіла, вивільняюсь
З дрібних нестям, образ, олжі.
На півшляху не зупиняюсь,
Бо кров’ю святяться ножі…
Зрікаюсь броду – не народу,
Зрікаюсь усміху – не мрій…
Аби не стратить честь і вроду,
Відбудусь… у землі сирій.
В землі відбудусь, коли збудусь
У слові, що такόж – земля.
Зерном із колоса пребуду
У світ, що – гнівне немовля…
Мій день столикий і великий,
Мій день – калинонька і злак…
Він ще такий косноязикий,
Немов на палі вурдалак…
Він марить лугом соковитим,
Він скине пута німоти:
„У власне тіло увійти
Дано лише несамовитим"*

_____________
*Цитата з вірша В. Стуса

6. КЛИЧНА БАРВА

Душа зродилась. Жити хоче.
В. Стус

Знебудься, клятий потороче,
Хоч в час, коли кричу-мовчу.
Душа зродилась, жити хоче,
А ти по ній уже свічу?
Знебудься, клятий вурдалаче,
Хоча б на мить, що вкрав у снів.
Моя сльоза – о ні! – не плаче,
Мій крик в душі закам’янів.
Знебудься, клятий яничаре,
Манкурте з профілем мерця.
Мої слова – не від’ячали,
Їм клична барва до лиця…

7. СОЛОВ’Ї ПРИ КАЙДАНАХ

І глухо, як кров ув аортах,
солоні гримлять солов’ї.
В. Стус

Немає сонця для сім’ї,
Немає неба в грудях.
Є лиш „солоні солов’ї"
Та поговір на людях.
Ті солов’ї не сплять,
не сплять,
Хоч і сповиті снами.
Вони гримлять,
гримлять,
гримлять
Крізь вічність кайданáми…
Немає затишку в словах,
Є – цвинтар пранадії:
Зросте тополя в головáх,
Що небом молодіє.
Десь там – Дніпро, десь там – гаї,
Дороги верстовії.
А тут – „солоні солов’ї"
Витьохкують край вії…

8.ГОЛОС КРИЖАНОЇ СОПІЛКИ
ЗА ЧАСТОКОЛОМ ГІРКОТИ

Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
В. Стус

В світах, де соняхи й пасльони
І напівмертвий Бог Дніпро,
Передруковуйте прокльони, –
Вони для спраглих – на добро!
В світах, де жито й перепілка,
Де гіркота і сіножать,
Печаль, мов крижана сопілка –
Її долоньок не розжать…
В світах, де княжать поторочі,
Де дріт колючий край вікна,
Погляньмо, браття, правді в очі:
А мо’, і наша в чімсь вина?
А мо’, і ми у чімсь провинні,
А мо’, і ми не всесвяті?
Бо навіть на хресті повинні
Уста отверзнуть німоті.
В світах, де хмаровиння з літа
Бредуть в січневу кружину,
Душа, неначе Аеліта,
Шука розіп’яту весну…
А доокола – поторочі,
А доокола – гіркота.
І мерзнуть очі, мерзнуть очі,
І цвіт з надії обліта…

9. КАЛІГРАФІЯ
СТРАЧЕНОГО БОЛЮ

Біда так тяжко пише мною,
так тяжко мною пише біль.
В. Стус

Чужа біда в свідомість осіда,
А власна десь хорониться в сум’ятті.
Та все ж вона – не є сліпа вода,
Настояна на чебрецях і м’яті.
Куди тече – про те крайнебо віда,
За ким рида – про те лиш серцю чуть.
Моя біда вечеряє і сніда
Із тим, хто в меч переплавля… свічу.

10. БЕЗСМЕРТНИКИ
НА ПОМИНАЛЬНІМ ПОЛІ

…і тінь лягла на заволоку часу.
В. Стус

Лягає тінь на заволоку днини,
Лиш – не на серце, не на слово, ні…
Блакитний смерк тремтить на дні крижини,
Світає совість в крижанім вікні.
А поруч десь – сопілка і душа,
А поруч десь – січнева перепілка,
Що в розвидень-великдень поспіша, –
Туди, де в чорнім сні жахнулась зірка…
Не просто зірка – зіронька, зоря,
Не просто крижана – холодночола…
При ній душа, як житній сніп, згоря,
Хоч поруч – сонцем перевиті чола…
Ті чола ще увійдуть у сніги,
Зведуть з колін усіх, хто прагне волі.
У них снаги, о брате мій, снаги,
Немов безсмертників на поминальнім полі…