Микола РУДЕНКО (1920-2004)

* * *

Я тікав від людей,
Щоб з деревами поговорити —
Добрий спомин мене
Й поза ґратами не полиша.
Задивлялись у воду
Гіллясті мої фаворити —
І світилась над ними
Зеленого сонця душа.

Я їм вірші читав,
Таємницю звіряв чи образу —
Тільки горлиця чула
Та хмарка,
Та тиха ріка.
І ніхто з них
Довіру мою
Не потьмарив ні разу.
І лягала мені на плече
Росяниста рука.

Ми були — мов сім’я.
Нас докупи в’язали незримі
Струни Логосу —
Дух.
Що тримає земне й неземне.
І відомо лиш їм,
Що кажу я оце не для рими:
Нині тільки вони
Пам’ятають живого мене.

21.Х.80


ГРОЗА В ГОРАХ.

І тиша. І гори. І небо, й ріка,
Що зорі шліфує в собі об каміння.
В незрушнім повітрі сторожкість така,
Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець —
І глипнуло око, що з обрію стежить.
Провалля зітхнуло, як в темряві мрець,
Котрому воскреснути зараз належить.

Зненацька ножі полум’яні з–за хмар
Відрізали землю від неба нещадно.
Незриме кресало черкнуло: удар! —
І реготом простір озвався всевладно.

Над темними скелями тінь від руки.
Відбились берізки в захмарній зіниці.
І я поринаю в біблійні віки,
Що котять Іллю в грозовій колісниці.

В рудому волоссі іскриться, гримить,
А голос гойдає небесні відроги.
Завісу відгорнуто тільки на мить —
Там інші світи, потойбічні дороги…

Ударте, копита, в висотах крутих —
Вам вірять, вас ждуть у моєму народі.
А я пожалію безкрилих — отих,
Що бачать живе лиш у власнім городі.

Рушайте, булані, і сотнею рал
Заорюйте шлях, де тюпачили ниці.
Можливо, це знає лиш дикий марал:
Є вирок у тій грозовій колісниці.

7.ІІ.86, Сибір


ЕСТАФЕТА

Я знов дорогу пригадав сліпу
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у степу
І шаблями вогненними махала;

Та голови уярмлених волів,
Які тягнули в темряві мажару.
Рогаті силуети їх голів
Були, здається, витворені з жару.

А блискавка, упавши вдалині,
Звивалась полум’яною змією…
Навік запам’яталося мені:
Я народився з блискавки тієї.

Вона мені висвічує з пітьми
Обличчя неньки та солодкі груди.
В нічному небі котяться громи,
Неначе й там на возі їдуть люди.

Коли ж у полі темний вітер стих
І ранок дарував ясну годину,—
Я присмоктався до грудей отих,
Що виростили з блискавки людину…

Тепер я зек. Упавши у траву
Загнузданим в дроти мордовським
літом,
Із серця кину блискавку живу —
Нехай вона летить над білим світом.

Нехай летить, узута в ураган,
На лихо всім тупим та безголовим.
Вона не шабля і не ятаган —
Вона летить, щоб стати просто Словом.

Десь дівчина роботу полиша
І томик мій горта над течією.
А Сонце бачить, як її душа
Народжується з блискавки тієї.

1.I.79


Вже сонце піднялось.
Обчовгана льодина
Синіє серед гір.
На ній іскриться сніг...
Я поміж скель стою –
Я, снігова людина.
Покірні небеса
Мені лягли до ніг.


Я в пам’яті зберіг
Вівтар з гірських молілень,
Димок пахучих смол,
Численних Будд лице.
Колись я був монах.
Шляхами перевтілень
Душа моя пройшла –
Замкнулося кільце.


Ви чуєте мене,
Оті державні homo
Що вже забули як
Свобода вигляда?
Розніжені, гливкі...
Чи вам таки відомо,
Куди історії
Спрямована хода?


То я вам підкажу:
Ви прийдете до мене.
Ростимуть будяки
На вулицях столиць.
Помруть вогні реклам.
Ви схилите рамена,
Щоб біля ніг моїх
Упасти долілиць.


Тому що ви – раби:
Дітей навчає мати
Боятися
Вказівного перста.
Ні, ви не вмієте
Свободу шанувати –
А тільки з неї щось
Путяще вироста.


Ви чуєте мене?
Остання б’є година.
Вже дихає вулкан,
Який давно погас.
Я поміж скель стою –
Я, снігова людина, –
І зважую, що буде після вас.




За межами двадцятого століття,
Коли небесного Отця рука
З материків повимітає сміття,—
До неба звернеться душа людська.


Живого Бога — не якісь химери—
Побачать люди крізь сувої мли.
То буде час — як на початку ери,
Коли творці євангелій жили.


Крізь падолист людський, крізь голод,
холод
Туди пробуються з нас лише оті,
Кому дробив кістки кривавий молот,
Хто мав доволі гарту у житті.


Науки прийдуть зовсім не для того,
Щоб жити запереченням слизьким.
Наука доведе реальність Бога —
Він стане зрозумілим та близьким.


Не на колінах розмовляти з Богом
Людина буде, а на повний зріст.
І Всесвіт храмом стане. А порогом —
Трап до ракети,
Міжпланетний міст.


Дротам колючим і тюремним ґратам
Не вийти на священні береги.
Можливо, Бог із батька стане братом
І ми збагнемо,
Що й самі боги.




Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання облагородить
Наших незрілих думок пересічність.


Райдуга, мов терези всесвітні,
На тарілках неземної роботи
Білі сади розгойдавши у квітні,
Виважить наші гріхи і скорботи.


Краплі світанків заграють у листі,
В хмарах відчиняться брами сині.
Будемо світлі, будемо чисті —
Ніби народжені тільки нині.


Там, поза хмарами, кров'ю заграви
Небо пливе— мов задумлива мати.
Кров невмируща вливається в трави,
Щоб відродитись і знову страждати.


Мудре страждання...
Нічого, крім тебе,
Не освячу степовою росою.
Світлу красу добуваючи з себе,
Ти невситимість гамуєш красою.


Може, колись розпізнає наука
Правду на дні філософської чаші:
Всесвіт — це мука...
Одвічна мука,—
Та, що народжує радощі наші.



* * *
Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,
Що наше військо зрадив у бою.
Частенько він мене частує чаєм —
І дивно: я не відмовляюсь —
П’ю.

Він убивав, він катував, він вішав.
Тепер чекістський подарунок п’є.
У нього завше ватянка новіша
І кусень сала у торбині є.

По-табірному він, звичайно, сука,
Та я його за барки не візьму.
Окопного поета-політрука
Під пильний нагляд віддано йому.

Отож доживсь —
Хоч голова вже срібна.
А розкумекати зумів не все.
Його професія завжди потрібна:
Теля покірне дві корівки ссе.

Та дідько з ним. з отим людським
звичаєм, —
Його мені не втямити ніяк.

Розщедрились міцним, аж чорним
чаєм —
Це в таборі те ж саме, що коньяк.

За склянкою не так похмуро й тісно,
Чаїнки ворухнулися внизу…
Співає поліцай полтавську пісню,
А я ковтаю киивську сльозу.