Виктория
АБРАМОВА
 
* * *

Промокшей нищенкой уходит осень:
Растрачено и золото, и медь.
Был щедрости размах так грандиозен,
Готова вечность я была смотреть,
Как в вальсе кружат, опадая, листья,
Ложась шуршащим под ноги ковром.
Светлы бывают в это время мысли,
Порой не думается ни о чём...
Мне жизнь напоминает чем-то осень,
Её столь живописный листопад,
Где листья-годы ветерок уносит,
Не возвращая никогда назад...


Алла
ВОЙЦЕХОВСКАЯ
 
НАКАНУНЕ
 
Ну что, ноябрь, любимый месяц мой...
Что напророчишь ты сегодня, накануне?
И ночь бессонную и полнолуние,
И те снега, что заметут зимой...

Предзимье. Всё трудней осознавать,
Что на седьмом десятке обескровлен
Войной, потерями... И вирус-гоблин
Планету нашу уложил в кровать...

Иных уж нет. Но всё во власти Бога!
Мы будем жить и, бедам всем назло,
Его благодарить. Тем в жизни повезло,
Кто выбрал для себя Любви дорогу.

Прощай, ноябрь, любимый месяц мой!
Уже в окне кружится первый снег,
И одинокий лист, как осени ковчег,
Скользит по льду, застигнутый зимой...


Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 
* * *

Рожевого кольору радість.
Трава зеленіє на спокій.
Зникає полудою заздрість,
Щоб більше не застити око.

Червоні – любов, кров і пристрасть...
Душевне тепло, схоже, жовте.
Смертельна спинилася б битва
У світі великому вкотре.

Надія блакитна, мов небо,
Неначе волошки улітку.
Із нею на серці нам легко
Чекати прийдешнюю звістку.

А білий хай буде для ночі,
Щоб зорі ясніше світили,
Чи свічці, поставленій в прощу
В ім'я Отця, Духа і Сина...


Алла
ГОЛУБЄВА
 
ПЕРЕДЗИМ’Я

Холодними краплинами дощу
Прощалася красуня-осінь!
І вітер-забіяка ще не вщух,
Та посіріла неба просинь.

Калюжі, наче дзеркало, блищать,
І в них змарніле, жовте листя...
Природа плаче, в'янення печать...
І день суттєво скоротився.

Похолодало... Чи то дощ, чи сніг
Зривається на мокру землю.
Вже зиму запросила на поріг,
Жбурляє днів останніх жменю...

І так чомусь зимово на душі,
І настрій кепський, як погода...
І хочеться уже зими мерщій!
Нехай покаже сніжну вроду!


Радислав
ГУСЛИН
 
ВЕТЕР

Ветер, скользя по плоти,
ищет себе рубаху,
арфы ищет и трубы
и нагоняет страху.

Мало ему упругой
стонущей атмосферы,
нет у него супруги,
нету надежды, веры.

Жёстче и жёстче ласкает,
бьётся в сердечные ставни
вихрем желаний, устав в них,
но а любви не знает.


Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 
* * *

Мирно світить з неба сонце ясне,
А із серця пісня все бринить:
Я люблю тебе, життя прекрасне,
І в тобі ціную кожну мить!

Ти мені подарувало друзів,
Із якими по житті іду…
Я люблю калини кущ у лузі,
Яблунь квітування у саду,

Сонячне проміння на світанку,
Що пробуджує з приємних снів,
Пахощі жасмину біля ганку
І розлогі крони ясенів.

Хмар легких узори в синім небі,
Вітерця повіви, шум води
Під мостом біля старої греблі
І пташині на снігу сліди,

І дзюрчання джерела виразне,
У якому музика звучить…
Я люблю тебе, життя прекрасне,
Бо тебе не можна не любить!


Сергей
ДУНЕВ
 
* * *

Скользя по ледку,
                 снежком припорошен,
Ноябрь с каждым днём
                 становится прошлым.
Прощаться не хочет,
                 да только пора:
Декабрь сживает
                 уже со двора.
Суров и настойчив
                 посланник зимы,
И, хочешь не хочешь,
                 смиряемся мы
И с тем, что так рано
                 сгущается тьма,
И с тем, что простыли
                 от стужи дома.
И с тем, что он тоже
                 скоро уйдёт.
Пройдёт он – и в прошлом
                 окажется год.


Наталия
ЗОЛОТОВА
 
* * *

Боже, дай мне остаться собой.
Я похожа на серого мула...
Вот стою, вот берет натянула...
Вот меня уже смыло волной...

Видишь, берег ушёл из-под ног.
Не удержат ни петли, ни скобы.
Белый ветер утюжит сугробы
у моих занесённых дорог.

Только там, за прощённой рекой,
где родник наполняет колодцы,
показалось упрямое солнце
и погладило тёплой рукой...

Так обычно, легко... Без затей.
Зимний пар – как дыханье младенца,
будто снова ношу я под сердцем
всех моих повзрослевших детей...


Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 
* * *

Колись я помру. Відцвітуть мої квіти
І сонце – моє лиш, не буде світити.
Підýть в небуття мої біди й тривоги,
Скінчаться десь раптом стежини й дороги...

Не стане ні простору, ні моїх весен,
І осінь моя ні на мить не воскресне.
Стануть чужими літá мої й зúми,
Хтось інший чи інша радітимуть ними.

Тоді, коли вже не побачу я квітів,
Нехай вони квітнуть в розкішному літі.
Нехай прилітають лелеки весною,
Хай небо синіє й не плаче за мною.

Хай мирними будуть літá і століття,
Хай в мирі й любові ростуть усі діти.
Хай буде в людей і свобода, і щастя,
Хай все, що намріяли, з легкістю вдасться.

Тоді, коли всі вже про мене забудуть
І інші народяться й житимуть люди,
Тоді, як ім'я моє вітер розвіє,
Хай зірка маленька цей світ відігріє...


Михайло
ЛЄЦКІН
 
* * *

Ого, який упертий клен!
Таким пишатись можна кленом:
Дає природа в зиму крен,
А він лишається зеленим.

Щоправда, крона вже не та,
І в листя свіжість вже не перша,
Але не хилить він хребта,
Зухвало голову задерши.

Тримайся, клене… За взірець
Я приклад твій для себе маю
Й молюся, щоб Святий Отець
Мене не квапив теж до краю...


Игорь
МАРКЕС
 
* * *

Так просто – полночь, дворик, липа,
В подъезде дверь вздохнула, всхлипнув,
И окна проблеск света ловят,
От сна на миг встряхнувшись словно.

На лавке снег ещё вчерашний,
Бродячий кот – смешной и важный,
Луна висит скобой над кроной,
Грустя о чём-то отстранённо.

И мир наполнен тишиною,
И боль проходит стороною.
Стоишь в ночи почти недвижно,
И сердце бьётся еле слышно…

Так просто…


Ольга
МУСІЄНКО
 
* * *

Глибока осінь. Пізній листопад.
«Шу-шу...» – шурхочуть висохлі листочки.
Холодний вітер шепче щось невлад.
На зиму нам ніхто не дасть відстрочки.

Шумують хмари, крутяться вгорі,
Немов овець сполохані отари.
Вітрисько дме й несе листочків рій,
Вкриває жовтим пледом тротуари.

Звучить пізньоосінній тихий блюз.
Йому у такт співає листя клена.
В вібраціях тонів цих я гублюсь,
Вчуваю: щось назавжди йде від мене...

Назавтра іній ляже на траву.
Підніме комірець старенька осінь
І буде ще триматись на плаву,
Аж поки сніг їй силу не підкосить.


Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ
 
* * *

Всё реже – любимые лица.
И я заклинаю: «Держись,
Душа – перелётная птица,
На миг залетевшая в жизнь:
Наполнить любовью котомку,
Почувствовать в этом добро,
Успеть обронить для потомков
На долгую память перо,
Приметить крутую дорожку
И, не постигая конца,
Расклёвывать времени крошки
На щедрой ладони Творца».


Евгений
ПУГАЧЁВ
 
* * *

Свернул нарочно, чтоб пройти
по листьям пахнущим ореха…
Зимой здесь проживало эхо,
теперь – лишь шорохи среди
осеннего оцепененья.
Обыкновенные мгновенья,
уже забытые почти, –
какая все-таки утеха
в конце пути.


Людмила
СВИРСКАЯ
 
* * *

Последний медный грош – последний день осенний,
Забытый впопыхах, вытряхиваю из
Пустого кошелька. И прямо на колени,
Вглубь складки шерстяной –
Тяжёлый мой сюрприз.

Последний медный грош – за листья в чёрных лужах,
За сброшенные к нам, на землю, облака...
Три вздоха до зимы. И, значит, будет хуже.
А, может быть, и нет.
Не знаю я пока.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/