Василь Старун

 Кора нації

***

Степанові Сапеляку
Порожні лікарні й
потеклі млини –
коли заливають
пороги світи. Коли
вибувають з-під
грат острови – тоді
і закінчиться доля
трави. Потрава
осіння втрачає снагу –
на густонаселений
пада мурашник.
І свічку веде – і
страшну кочергу і –
пам’ять про бідне
цвітіння фісташки.

Фонтани шкребкі –
умовкає вода – роз-
бещена ніжність
а ще – прохолода.
Буває: вночі сивина
молода. Бува: про-
мовчить – і відплине
колода
в порожні лікарні
й прибиті млини
до лілій помірного
зиску і мору.
Малиновий схід постає
з далини і лине під
ще необізнану кору.


***

Сльоза розтеклася – і
втратила чар. Черва
золота і зелена.
Погасла стріла визирає
з плеча навспак
осоружного клена.

коліна води у
скляних берегах –
граничні гаї
обирання. В іржавих –
та ще одчайдушних –
рогах збирається
поле старання… старі
Конецпольські – легкі
Богуни і в нетрях
чаїні вогниська. Глибокі
провалля чужої луни.
І здалеку мріють –
і зблизька.


***

На темних пращурах – на
пращі та верхах. Вершини
світла опадуть примарні.
В тавернах потавровані –
В руках твої зітхання –
Океане – гарні. Зволожені
Сліди – тотемний солоспів.
Півострів зору зокола й
зопа′лу. У вогнику
останньому мостів –
запам’ятайте гнаного з
анналу: розбите тіло та
погаслий сніг - та сміх
як про′сип на безплідну
землю. Яскраві душі –
птахи голосні від
зламаного дня не відокремлю…

Жалоба по забілених
кістках. На костровищах
згорнуті рулади. В
історіях є шапочка
така де попіл істин
зійдеться в балади.


***

Харчі Назона – Флавія і
Флака – ядушний сік
спинається на тин.
В крейдяних горах світ
чужий балака – лаковане
ядро мчить на Хотин.

До казки «Хо» підступиться
Заброда і забере переляк
назавжди. Скриплять
іржаві – знищені –
ворота: у Царгороді не
шукай вражди. Та
пнеться місяць – срібні
витинаки – та кров.
За крівлю – стягнений
сувій… вій – холоде –
звивайся лобне місце.
Це хрип низин за речником
впаде. Дорожний присмерк
як цитатник Ніцше –
як мед і камінь вкопаних
дерев.


***

Світ не без доброго звіра
в борах. В тих крутоярах –
де вшіптані
зерна розрад. Бог
ще являє – і в Януса
сніг забира – світло
назиркує – капища
ролей і зрад.

Гілка зозулі зігнулася
в зір дивака –
струшена кров
докотилась до
скрику води.
Звір-одинак все
виказує: он ви яка…
зважена карма і
всипані сіллю ходи.


***

Перестиглі вітри сопілкар
видимає на схід. Сходить
сонце а ще: на причілку
пропала кора. Бовваніючи
вершники звались
Масхуд і Вахід. Бирваніючи
день – чорнотіла настала
пора. Бетлеєм споважнів –
захистивши гроби вічові –
і каміння і лід а не –
мудрощі змій на хорах.
Правнук Ной не робив
біля проданих нами
човнів. А за ним – без
сорочки – зростав
опромінений страх.

Літо красне – в руці.
Зими ходять в полях.
Корабельної щогли
уламок сірчаний димить.
Щиро тихий сонет ось
одужання – всім – намовля.
Череда повертається. Як –
Не зіржавіє мить.



***

Чорніше білої печалі – два
сліди. Кричить вода –
блукальці лісу і хорів.
В останньому числі
зникає див – хвіст зради
розгортався і горів.

Ріжок фламандський –
фризи хутряні′ - де
сагу споночілу опереже –
як си′роти зійшлись
на ярині – тоді гонтар
і схід – і світ змереже.

Безп’ятко сивий і анциболт
руж – каблучка в сіні
ружо і невтало.
Утриманець горіховий
на брук впаде і
проросте в собі
невдало… лодійне поле –
з вікон кажани женуть
гінкі подобиці й марноти.
Незайманої хочеш ти
жони як привидів
від Бойля й Маріота.



***

Батькові
Стриножене в полі
насіння – і сніг-шоколад.
Ладнаються статки
в щитах споночіли
в ряди. В тому потойбічні
немає добра і кола′ –
і бронзові свічі на
чільних погордах рудих.

Роздимлені літери –
Так латеральна біда –
примирення крови
впадає в останній шурган.
Не сонце чи місяць – а
зірка чужа вже сіда до
тих вшеретованих
свідків і втрачених ран…

рентабельний віск –
усихають шляхи мимохідь –
коли мимохіті
утоптано круг грозовий.
В холодних клітинках
столів – перевершена
сіть. Ще день одноразовий
замість усипища звий
вивчають поля золотої
епохи криниць.



***

Трипілля зоране – ні сліду
ні джмеля. Маліє даждь –
і Бог у руслах білих. До
джеркотіння весел затуля
маленьке тіло давньої
Сибіли. Сибір зійшлася
на чужій версті – стібки
версадел никають лісами.
Написане щоніч на бересті
захоплене легкими
небесами. Самотні крила
і гіркий акрил – лернейський
глід встидається причинних.
Падіння Риму і смертельних
брил – навпроти криги
і чіпкої чини…


***

Дідові Іванові Герасимовичу
По майданах
гуляв пережований
лист – чорноземні сніги
упивались трипало.
Чи нитками прозорими
вшито поміст – чи
самотньо і срібно – і
вигідно стало… торопкі
ручаї полохкого життя
заміліли – згубилися в
чорних когортах. Недоспівані
речі – рукате
шиття – сухопутного
привиду спалений згорток.

Завітати на вогник… а
Він одхотів. Стіл порубано –
складено дрова в дровітню.
Рід і води по руслах мілких
розгубив – задивившись
на зірку стару і досвітню.


***

Всотані прірви – пірветься
не вітер – а щит. Ти по
щириці не котишся
маревом білим. Щирого
Місяця біль і порожні кущі –
ближня віола ще грає
пташам напосілим.

Мра містерична – відгадуєш
рід і ланцюг. Жити в
тужбі та парсуну у водах
збагнути. Сині дроти
ланового на потолоч цю.
Дні переписані в сумку
старого зануди… Дана і
Захід – омріяне мотто
причин – чашні ряди
упиваються в скенах і
плахах. Нощно і денно
блукати в деревах тичин
і не відчути за стінами
втеклого Баха.


Григорій Сковорода

До веж Бабілону не кожен
Досунеться птах. За хаткою
Бога ні позір – ні зір не
оклякнуть. До веж Бабілону? –
у тіла душа запита. І –
стрімко злетить – і галявин
розтануть подяки. Одписані
наміри – благовіст
склеплих очей – червінна
зола – пересипана медом
і мором – з клепань і
кропив і сколотських
босяцьких плечей – пригнічених
волосом та
поселенським декором.

Та палиця срібна – печалі
омріяна вісь закреслить
усе – і залишить сліди
рамаяни. І – співи раїн –
і бджоли потерпання та
глузд – свічу каламарну –
колиску кленову і чалу.

До веж Вавілону – до чистих
вершин кероглу. Ти
крихту вчорашнього
хліба вдаруєш вандалу.



***
Сороми відваги та квіт позолоти
В очах. Запилений
вірш потикається в
пройму часів. Папірус
пліснявий без Нестора
зовсім зачах. За чаркою
криги чи всядеться місяць –
чи сів. Весна промайне
проти вітру з-під наших
руїн – забілені душі –
учорнені хвилі цитат.
Маленькі метелики синіх
пісків і країн. Важкі
міражі – то кора і чужий
целібат. Стихарня пітьми –
потемнілі оклади – плоти.
До Лота самого повернуті
змилки гаїв. Страшні
диплококи і площі
полюддя й алтин. Солодкого
кореня вигорти – камінь –
і гнів. Повстаньте – негнані –
зарийте в цю землю
канчук. Кучуме – в чумі
поверхневого світла –
подоби. З попоною білою
йде до морів ламанчук
з холодною тронкою і –
розумінням худоби.



***

Меланхолія дня одринає
і лине. Без калини – та
сіллю засипле окрай.
Окарина і гніт – ті
обоє із глини. З глини –
душі – і світ – і поземний
курай. Користайся водою
подзвіння – подовжень.
Тінь женця – подивись
за серпанком подій. Допотопне
пташа з океанської
товщі на холодному листі –
траві молодій.

Одіозні шляхи – колихкі
порцеляни. Поціляєш
цитрини – як – пізній
Целян. Порт змарнілий
Без вогнищ – бажання і пляни
з ледь упізнаним словом
селян… лист Сенеки –
такий кишеньковий
камінчик – через вітер
пройти не забуде повітряний
змій. Меланхолію снів
рукавичкою висипле
пінчер – по чумацькому
шляху скотився останній возій.


***

Крихта любові чекає сльозу
на воді – водами сталими –
водами впитих в граніт.
Тисячу років досвітків –
а також – надій. Будемо –
жовтий журавлику – разом
радіть. Три дітваки –
оперезані шерехом
літ. Віно посічене
синіми стрічками снів.
Речі і шати – галузки –
і страху політ. Бідне
летіння – свічада
тріскі та масні… віск
од Ніоби лежить до
потреби в столі. Через
дорогу – весна та засвічений
сніг… - стерті рамена –
на ремінь посічений
піст – пізня картина:
крихкі витинанки
маркі. Альт ворухкий –
непотрібний в душі
піаніст – там – де – на
карк наступила подоба
рокит… крапка любови
обвита шнуром золотим –
злита вода. Наростає –
аж гнізда в тяжі. Золою
пекла – що рідний – просотує
дим. Щось від
Державина в сьомому
колі скажіть.


***

В стрімкі погрози – гризунам
і машталірам. Спить
пілігрим – трава
жорстка сидить. На
штриб освічених – дари
спокійним лірам –
порубані на вогнища
сади. Ще гріються
синички та прокльони –
безверхий тренос в
нитяних світах. Про
пилюжкі вітри і про
колони святковий промовчить –
кістлявий –
птах. Тримайте
олівець переінакшень –
м’якуш сльози кухториться –
слимак. В порогах вод
без роду голо й краще –
і ближче неба сироти
клумак. За маком –
мак – і ланці – і потреби.
Ребеліянте – задум
Обезглав. Червоним листом –
А за чорним – треби.
Тіль – вогкий шлях до
колеса проклав…


***

Трикольорова стрекоза в
потоці слави – спливуть
голодні на жіночий
рай. На таці Ірода –
ні голови ні кави
ні голосу – який – впізнав
чурай. Райці по стінах
і птахи на гіллі – яка
то напасть в проймах
від очей. В гірких димах
і власному похміллі
крикливий черв і вогник
не пече. Чіпає стяг
вітрів потрійний подих –
по дикому камінні
кров і слід. Потилиці
картин – пір’їни оди
лиш крихти за ворушні на
столі. Ліс погарів гірчить
трикольорово – рови світань
доходять до снігів. Розкидані
та потемнілі
дрова – розсипаний –
але – ще сильний гнів.


***

Ця келія – що – Нестора
не знала в пенатах
рідних – ворогом
чужим. Твоя душа –
в розвіяних курзалах -
душа твоя в пернатих
скрипах шин. Шануйся
доле – та шикуйтесь
лиця. Легких розмов
небуде без Петра.
Далека пісня – як – стара
Столиця злетить – і
зникне з кінчика пера.


***
В загальнім вагоні –
сміття Гальмагеш.
Звивайся – кучерику
пліті. За гальмами
літ і сновидами гейш
сльозами полатані
кліті. Слизька пастораль
укосичена в мешт –
без муштри не виросте
слово. Хто сумнів просіє
крізь решето решт –
тому і весняне аб ово.

Волосся журби над
рікою звиса – а води
пішли потойбіччям.
Полями повзуть за
Васалом васал – і
Місяць їм диха в обличчя.


Рафаель

Потопельник-навтілус
на гиблій сармі – де –
горобчики брід напитали.
Фоноскоп із бічної
кишені стримить
з ізотопом металу…

парування громів і
терзання грози –
з потаємного пензля
Далі′ та Пріама.
Фелективні поля
на очах стрекози –
щедро всипана золотом
рама. Та – ніхто не
підійде. Тремтіння
й талан загубились
в снігах хлорофілу…

а по схилах останнього
в світі тепла срібну
тацю несуть Рафаїлу.

***

Василеві Соколенку

Світ юди нас переживе
і зляже потепління
страху. Читаєш
Льоса і Бараху – повзеш
крізь дзеркало криве:
на зріст увесь - ні
скла – ні льоду –
трава на пагорбах
чужих – три дуже
темні гілки гльоду
на мокрих східцях
оружин. Не жити
в попелі сліпкому –
в дротах провінції
липких. Хто просіває
голос Крому –
ночами пише «від Луки»?




Леопольд-Седар Сенгор

Гору Сенготард перейти
по скельцях – цвях
торопілий срібно – так –
вранці. Вічний туман
по тобі не простелеться. В
цілому світі – пустеля
і шанці. Ціни – граки
паперові без вирію.
Рвійні пенати розколяться
навпіл.
Бліде життя – переходячи –
Виміряв на вернісаж –
Зазирнувши – тіль… тіль
сонце зійшло – як – заграв
тамбурин – як – зоране
поле до Тімбукту. І –
табори… табори мріють
тілом старим – букові
міти в чавунну плиту.



Басьо

Дзюнь Такамі – Басьо′ – Моріта′ке,
Морітаке – Басьо – Дзюн Такамі.
Плив по морю в Ітаку з
Ітаки – і дзюрчало вино по
Кала′мі. Колоністи – зіркі
скарабеї – рубаями скоцюрблені
шати. В порідлому
ятері реї –
земноводні – порожні
лещата… до Бусона – Ісси –
і Рансецу боком місяця
сон Такубоку. Чиста
близна ранжиром до
плесу ще записує пісню
високу: «Дзюн Такамі –
Басьо – Морітаке. Коломия
В Каял утікає»… над
чорнилом і сохнуть –
і плакать буде завтра
звеличений Каїн…


Одіссей Елітіс

В ліс – як – з нори тотемної
виліз крізь парадні
дверцята і скельця
в оповитому кулями
стилі промайнули
егейські весельця.

Сніг весталок спустився
назовні потусвітнього
мороку-ладу. Наші
чаші короткі та повні
з постільгою на
шосту палату… лати
воїнів писані всує
вирізняють божественні
трунки. Ще нам голод
короткий пасує і
змиває чотири керунки.

***
втомлений сіткою
парафраз лопухів –
жовта віха – аж –
малиновим стерхом:
в синіх лопуцьках
ще цокіт підків –
вітер водою та
верхом. ва′рхол осінній
потягне на скін
зграї посипані
сріблом та злотом:
по′серед по′ля не речі
до скринь: біла
осуга змагається з
Лотом: мотлох
вчорашнього часу добіг –
в смужку підсака –
в клітинку доли′на:
Пан сопілчаний співає
собі: в моторош слів
осипається глина.


***

із палаців
найвищих надій
відпливає стріла
каравели: на Дністрі –
на Дніпрі – на Дінці:
на воді майорять –
золоті ще – фаве′ли.

смі′ття і сіль. бруд
і тінь островів – де –
забута нора вутлим
раєм: наші бджоли зимою –
невже – морові′: вся
дрібно′та в собі помирає.

А отих убієнних – маму′тка і
скав – з колонади пір’їна
зронила – швидко
здихають вірш – що –
опівночі склав: навіть
подих не втримають вила.


***

в чіпкому солоді бджола
змиває час: дощі в
зозулях проминають
коло. немає мови – риба
пеленгас. червона
цегла є для тебе –
школо: червінне листя
мостить нашатир –
ні штурханин над
овидом ні злуки:
і в глибину і в стрім-
нину і вшир –
і в серці криптонічні
закаблуки: болід
звитяги тягне небо-
край – крива кора′
сипа′їв огортає: на
кожен день є свій
прочанин Брайль –
небесний Орт – що –
стрічі не питає.




***

кухториться печатка
на руці: столикий
Місяць просо висіває –
дерева і посріблені
старці′: наш
календар шляхи
пересуває. сміх
лавровишень обирає
віск – меди – та з
мідій блискітки –
коралі: згоряє не-Землі
мідяний диск – оси
плече на витканому
ралі: ореться кушпіл
як зоріє ліс – лягають
гори на чоло і сито:
вікно умовкло на
чужім крилі – вже й
ворога нема де запросити.



***

любити сині ореоли –
ріллю і золоті
сніги. а з тих вершин –
що – побороли
зійти не вистача
снаги. пішла стезя
як плутаниця в
оточенні зірко′вих
вад: сума Сковороди
та криця – та ще
стіна людських завад.
дійти межі′ –
струсити мотлох:
хто скаже: земле-
трус – біда. та й
прихова змарніле мотто:
воно звитязі
набрида – і вседержителям –
і ницим – що – нощно
б’ються за народ. на
тлі важкої моровиці –
і ласку кленькають
в заброд… ще пустинь –
ще неісходима: вона
не проситься в есей:
там за папірусом і димом
до серця тягнеться Мойсей.



***

вподовж вогню дим
стягнутий за крила:
легка трава не
застить неба край.
клич ворона і ви′-
мани берила:
вчорашній бриль –
ковпак на коровай.

кривавий захід забирає
п’яльця – п’ястук зорі
сподобив нашу тьму:
важкий туман – не –
скрапує до пальця:
на нього вітром осені
подму… дім зітканий
із павутини й страху
за білу глину і ряди
дібров: ще чуєш скрип
та бачиш колимагу –
яку – ніякий віск не
поборов.