ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)


Колаж з п’яти балад в ошатті
петриківських кольорів

1. КАНДИДАТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА
НАТАЛЯ ОЛЕКСАНДРІВНА ГЛУХЕНЬКА:
ДОТИК ДО СВЯТИНЬ, АБО ВСТУП
ДО МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА ДУШІ…

Коли горіла українська земля-годувальниця,
І небо від розпачу стало(о лихо!) землею,
На тому місці, де нині стоїть Петриківка,
Крізь серце людське многотрудне проклюнулась
квітка жива.
Її виривали заброди, спіткались об неї псявіри,
Рубали, труїли, хотіли у вічні кайдани,
Мов бранку якусь, закувать і – знебуть…
А тільки вона не далася до рук посіпацьких…
…Дні, горем вагітні, крізь змроки збирались на
пагорб –
Все вище і вище до суті краси ідучи…
Кільчився і рід наш, на зло супостату кільчився –
Козацьке ж бо мав пракоріння!
А в час громовиць, коли смерть „обживала“ окола,
Пробилась та квітка, як свідчить леґенда,
Крізь попіл тривожних сердець степових –
Аби обізватись в долонях Тетяни Пати,
Чий цвіт небокрилить ще й досі
Тим птахом, що тужить-рида на калині
За спаленим світом, за страченим нашим селом,
Хоч голос у птаха не завше, на щастя, осмутен.
Є в ньому, завважте, і срібні колінця,
Що входять, неначе Оріль,
У барвисті, живі кольори…
Від їх благодаті земної,
Що пензлю і серцю найближчі,
А може, від крові, що нашим народом пролита
На всіх часових полюсах,
Зросла, народилась, до серця схилилася барва.
Ми з нею сильніші, рідніші,
Дні наші на правду ясніші.
Із нею нам радощі творення ближчі,
Хоч звуть її інколи –
КВІТКОЮ НА ПОПЕЛИЩІ…

2. СЮЖЕТ, У ЯКОМУ „ПРАВО ГОЛОСУ“
МАЄ РОЗСТРІЛЯНИЙ … КОЛІР

Я – розстріляний колір:
Червоний, зелений, блакитний…
Я мальований комин –
Такий самоцвітний!
Я – розстріляний колір,
Розтерзаний, спалений, вбитий…
Я – нешлюбний син волі,
Який у степу десь заритий…
Я не можу піднятись,
Чорнозем із серця струсити.
З кольорами обнятись
І пензлик новий попросити…
Я – розстріляний колір,
Я – родом з села Петриківка.
Я – мальований комин,
Душа моя наче бруківка…
По ній ходить убивця,
Гарба торохтить до Орілі…
Співвітчизників лиця
Від горя і кривд посірілі.
Я – розстріляний колір,
А був – наче радість найближча.
Я – розвалений комин,
На котрім – квітки попелища…
Мого сяйва окрайчик
Накрила глуха домовина.
Я – мальований зайчик,
Я – хустка тернова вдовина…
Я – жіноча намітка,
Я – перепел в спаленім житі…
Я – небачена квітка,
Що шепче пелюсткою: „Жити…“
Я – розстріляний колір,
Жарина в золі Петриківки…
Я – такий незникомий
В прицілі чужої гвинтівки!
Я – брова і зіниця,
Я – колос, калина і сонях.
Я – зоря смаглолиця,
Я – вічне безсоння!
Хто пробуде мій дивень,
Хто візьме до рук живу воду?
Моїм трепетом півень
Свій гребінь підводить у вроду.
Моїм щебетом пташка
Світанок стріча на калині,
Моїм голосом свашка
Гукає качок в бадилинні.
Молодий молоду
Ще вустами моїми цілує
У вишневім саду.
А мій розпач крізь горе веслує…
Я – розстріляний колір,
Я так хочу праведно жити…
Я – мальований комин,
Яким світ умів дорожити.
Де ж тепера мій перстень,
Пригаслий у ніч громовиці?
Брате мій білоперстий,
Обізвись із сирої землиці!..

3. БАЛАДА-МОНОЛОГ, У ЯКІЙ
НА ПРИЧІЛЬНОМУ СЕЛЯНСЬКОМУ
ОСЛОНІ У ТОВАРИСТВІ ОНУКІВ
ГРІЄ НАТРУДЖЕНІ РУКИ СВОЇ
„МАЛЬОВАНА ПІСНЯ“
ДЕВ’ЯНОСТОРІЧНОЇ
ТЕТЯНИ ЯКИМІВНИ ПАТИ

Я пальцем … бачу кольори живі
Не тому, що в очах туман копитить…
Не тому, що на їхній тятиві
Тремтить зоря, яку очам не випить…
Не тому, що такий у мене хист –
На все дивитись пальцями, руками…
Не тому, що горить калинний лист,
Взолочений-посріблений роками.
Не тому, ні, що фарба у мені
Крилом торкається острішка неба.
Не тому, що мальовані пісні –
Моя свята лукавинка-потреба.
Є інше щось, яке і не назвать,
Є інше щось, яке і не повідать.
Воно в мені щебече: малювать!
І я іду зорю тривог провідать.
І постає всезрячий виднокруг,
І пензель щось наврочено шепоче.
І тиша голосна така навкруг,
І серце вийти з неї геть не хоче…
Бо як тут вийти, коли диха степ,
Бо як тут вийти, коли фарба „диха“?
Бо як тут вийти, коли зір отерп,
Коли душа – неначе журавлиха?..
У ній вмістився колір всіх понять,
У ній вмістився птах, що на калині…
І хочеться його спіймать-обнять,
І глянути, як сину, в очі сині…
Це кажуть, поклик творчості, а я
Не думала про отаке ніколи.
Ну ллється пісня з горла солов’я,
І раді їй і люди, і околи…
Не з прагординь моя звелась зоря,
Хто заперечить, той себе одурить…
Із комина мій подив чеберя,
З сюжету, де служивий люльку курить…
Я мовила служивому: „Кури,
Мо’, я тобі іще щось намалюю…“
А він мені всміхнувсь: „Твори, твори,
А я ружжо своє прошомполую…“
Ружжо – ружжом, а квіти, то – душа,
Вони мені, як діти опівночі:
Коли снага на хвильку полиша,
Вони в мій смуток мружать щирі очі…
Чимало в жилах смутку одгуло,
Було всього: румовища, руїни…
Із попелища зводилось село,
Яке тепер – перлина України!
Є сад у нас у кожного в душі,
У мій – уже й сніги примандрували…
А я – про колір, котрим кунтуші
Ще бабця моя в веснах фарбували…
Ото був колір, що скажу – овва!
Ото був колір – ниньки зась такому.
Ще й досі згадка – пташечка жива –
Мандрує часом в пісню незникому…
А в пісні тій – які там кольори!
Які там кольори, правдивий Боже:
Горить крайнебо, шелестять бори,
Дзюрчить струмок – не звідати негоже!
Жив звук у кольорі, отак якби бджола
Несе меди у щільники додому.
А дичка-грушка, котра зацвіла,
Її зачувши, геть зняла навтому…
…Хотілось і мені тих кольорів,
Хотілось так, що важко передати.
Бо лише ними пензель мій зорів,
Сміятись вчився ними і ридати…
Хтось мовить многозначно: суєта,
І заведе про реактивну еру…
А я скажу: лиш те не одцвіта,
Що видно в снах незрячому Ґомеру!
Приміром, ось майори на грядках,
Чи є за їх красу ще радість вища?
І знову пурха пензлик у руках,
Горить сльоза святого попелища…
Леґенда, кажуть, а проте, проте,
І ми окрушин кілька відламали.
Це нині світ, мов ягідка, цвіте,
А ми кавалок горя добрий мали.
Бо повторилось, як в старовину:
Заброди, голод, холод в грубі свище.
Згадаю – до світанку не засну:
„Вмирає цвіт, ридає попелище…“
А над усім – чужинець, юберменш,
Було при ньому і псяюх-сновидів…
Ні, чорних фарб цвіло не менш, не менш,
О Боже, як фашист нас ненавидів.
Синок мій бити ворога пішов,
Не міг дивитись на ординця мирно.
А перед цим сказав мені сумирно:
„Я, мамо, колір помсти віднайшов…“
Є і такі у світу кольори,
Народжує їх теж душа дітклива.
Та що тут – говори-не говори, –
А кольори, то, справді, Боже диво…
Не диво, скажете, тоді, вважай, – дання,
Воно у мене ще – від прабабусі…
Був хист у ній, який мені щодня
Сіяв отак, мов срібна серга в усі…
Так, саме срібна, ні – не золота,
У сріблі тім – такі сніги закуті…
Як шкода, що вже з ярмарку літа
Ідуть, ледь доторкнувшися до суті…
А суть одна – творити кольори,
Для комина, мальовки, України.
Аби згодились і на прапори,
І на святкову плахту Чураївни…

4. ВСТАВНА ФРЕСКА ДО СЮЖЕТУ

Вітрів на видноколах відгуло,
В степах згубилась не одна підківка.
Звелось із попелищ-наруг село,
Озвалась щирим цвітом Петриківка.
Але про цвіт леґенда не вмира,
Її вуста нащадкам навіть ближчі.
І хоч прийшла до нас нова пора,
Та ожила жарина в попелищі…
У неї колір ні, не золотий,
У неї колір шабельно-багряний.
З її жаги осліпнув би й Батий,
Що степом цим зело колись був п’яний…
Я хтів її узяти в сповиток,
Я хтів від неї зазернити душу.
Але вона промовила: „Браток,
Пробач, браток, але спішити мушу.
Покіль в мені не вичахла жага,
Покіль ще стачить приску для роботи,
Я йду у світ: мене чека юга
Із профілем світання і скорботи…“
У неї був колись молодший син,
І звався син той лагідно – Микольцьо.
Був мрією Фросин і Марусин,
Та чорний смерч поглинув яснозорця…
Тоді в околах цих ревла війна,
Жита палали, плавилася криця.
Послала хлопців рідна сторона,
Щоб зупинили змія-ненаситця…
Стривай, стривай, це вже не той абзац,
Хоча і він не зайвий в цій баладі.
Вишневий колір піде на форзац,
А ми калинному – не менше раді!

5. ФЕДІР САВИЧ ПАНКО:
ДОТИК ДО КАЛИННИХ КОЛЬОРІВ…

Кошовий отаман в мій неспокій забрів,
І збагнув я: він – брат всіх моїх кольорів…
І повірив я: колір не можна убить,
А тим паче спалить, запродать, розлюбить.
Кошовий отаман мав при серці жалі,
Але вмів усміхатись і квітці, й бджолі…
Кошовий отаман кіньми міряв Оріль,
Його профіль вельможний вмістила таріль…
А чи вміститься в серці нащадків жура,
Що кривавила серце, мов люта мара?
Птахо-туго, хоч ти колір волі збагни ж:
Що на серденьку мав отамáн наш Калниш?..
Наш отаман останній, добродій Петро,
Кольори його смутку поглинув Дніпро…
Кольори його серця навік молоді –
Всупір горю, нарузі і сивій біді…
Кольори його правди живі і тепер –
Один одного братнім плечем підопер…
Кольори його вроди такі молоді,
З їх джерелець вовік не напитись біді…
Хай кружля її крук, підступитись – дарма,
Колір волі пістоль коло серця трима…
Коли хочеш, псявіро, повторим урок:
Колір помсти уміє натиснуть курок!
Свідок цьому не лише минувшини тло,
Свідок цьому наш час, України чоло…
Свідок цьому і ти, Петриківко моя,
Старша сестро орільського солов’я…
…Недаремно, о ні, в мій неспокій забрів
Калнишевський Петро – батько ста кольорів…
В його кольорі – голос, що ніжить зорю,
В його кольорі – пісня, що лиш кобзарю.
В його кольорі пам’ять – жива і свята, –
Її суть не зламають, не стлумлять літа.
Все здолала вона: попелище й Сибір,
А жива, палахка і свята – до цих пір!