Оксана Наумова


Сонцебиття – в тобі.
Чом ти такий заплутаний?
Скільки в твоїй добі
митей живуть відчутими?

Сонцебиття – в тобі.
Чом ти такий залишений?
Скільки твоїх в юрбі
масок здаються лишніми?

Сонцебиття – в тобі.
Все, чим ти є, сформовано.
Чом ти – поміж рабів,
Хворий, журний, зацькований?

Хист до життя

Скоро все розлетиться
на далекі світи…
Може десь є дзвіниця,
до якої б іти?..
Може там хтось збереться,
може крихта людей…
Може там і для серця
стане власних грудей…
Може будуть кохати
не за форму, а зміст…
Може варто почати
воскрешати свій хист?..


Фортепіано

"Тобі потрібне твоє піано?
Сидиш і плачеш, чуттями п’яний.
Крізь сльози – звуки – самі видіння,
А що ще маєш з свого сидіння?

Тобі потрібне твоє піано?
Ти вкотре граєш нікчемну гамму.
Куди поділись твоє натхнення,
Твоя жага, твій природній геній?"

"Чуття звучать – та глухі не чують,
Вони й не бачать, куди прямують.
То що їм голос мого піано?
Втомився… Ляжу, напевно, рано".

"Усі там будем. А як до того?
Бокал вина для життя дурного?
Із забуття – в забуття могили?
Життя в руці, а рука – без сили?

Чи може зійдеш на шлях скорботи?
Забудуть пальці, як грати ноти?
Не загортай свою суть в оману!
Тобі потрібне твоє піано!"

А поети – істоти нічні

А поети – істоти нічні…
Якось знала одного поета:
Він не створював вірші, о ні, –
Він не канув ні разу у Лету.

Якось так... Просто був, просто жив,
Кожну мить розвиваючи в вічність.
Я любила, коли він без слів
Віднаходив до суті дотичність.

Ми сиділи, бувало, вночі,
Підбирали ідеї, мов коди,
Споглядали, як наші ключі
Відкривають невидимі входи.

Я любила, коли він зникав
У тих входах, а потім з’являвся,
Смикав злегка мене за рукав
І раптово із місця зривався.

Я спішила наосліп за ним –
Він губився, як всі нічні тіні.
Світ навколо був схожий на дим:
Я ступала в його володіння.

Там він знову мене чарував,
Обіймав нитковидною млою,
Не пускав і, проте, не тримав,
Просто був поряд мене собою.

Я, мабуть, закохалась… та він…
Він поет, що не кане у Лету,
Він – як ніч, він – як дим, він – як тінь,
Тільки ключ залишив від секрету.

Поступово зникаєм зі світу

Поступово зникаєм зі світу
Й боїмося, що нас не згадають.
Не тримаємось власного вітру,
Повертаєм, коли повертають.

Трохи чуємо, що каже серце.
Трохи робимо того, що варте.
І чекаєм, чи хтось озирнеться,
Щоби визнати всі наші старти.

Та буває, що фінішна стрічка
Не розірвана подихом вітру,
А одначе життя невеличке
Увібрало всі цінності світу.

Малюнок

Колись я візьмусь малювати мій світ.
І думаю, це буде так виглядати:
Ось я, і коханий, і поряд наш кіт,
Ми разом на ліжку у власній кімнаті.
Позаду вікно, що виходить у двір,
Надворі одразу усі пори року,
І небо із сонцем і крапками зір,
І райдужна арка, і блискавка збоку.
І буде малюнок простим олівцем,
І буде на ньому усе різнобарвним.
І думаю, так виглядатиме це:
Взялась малювати – зробила примарним.

А я би літав

А я би літав, і, звичайно, без крил,
крила для Джонатана Лівінгстона.
А я би літав, як літак, гвинтокрил –
сам собі пілот і машина-заслона.

Направляв би себе туди, де всі є
і де немає насправді нікого,
і за кадром отак приземлявся б в фойє,
на запуск чекаючи фільму німого.

І знайоме кіно проганяв би ще раз,
тільки в собі, не в кабіні пілота,
в ній не можна ніяк допустить метастаз
задля нового в майбутнім польоту.

І я би літав чи під хмари, чи в них,
мені не потрібно на сонце і в попіл,
бо фільми ідуть все одно в приземних
біосферах, де продукується клопіт.

Із кожним приземленням в кінотеатр
я би виходив на каву й не більше:
лишати кабіну надовго не варт –
повернешся в кращому випадку іншим.

Тож я би літав, і, звичайно, колись
міг би побути внизу сценаристом.
Та поки що я би літав і трудивсь
над віражами, приземленням, змістом.

Пілотований мною супутник чи я
мав би за ціль самовільні польоти,
і банальне сполучення небо – земля
перевелося б у інші широти…


Бувають дні

Бувають дні, коли вогні погасли –
І можна не розгледіти пітьму.
Буває, вогкі очі бачать власну
Зіниць-зірниць задавнену тюрму.

Буває, час не плине і не будить,
І не стоїть… А ти не можеш йти.
І кожне слово в пеклі мозку губить
Знайомий зміст живої суєти.

Буває мить без втрати і надбання,
Нестерпна мить, безболісно пуста.
І думаєш: "А що, коли остання?!" –
Та тягне ниті вверх якась мета.


Такий вже вдався

– Тримайся. Скоро допомога.
– Тримаюся. Хоч вже знемога
вбиває сили.
Палає в жилах!

– Пробач, я маю рятувати
тих, що не можуть вже стояти.
А ти ще в змозі,
стояв же досі.

– Тримаюсь. Можу. Розумію.
Ще сили стане на надію.
Такий вже вдався –
завжди тримався.


Весняне, непевне, напевно

Швидше, хворіємо тому, що звикли
шукати хвороби, а не здоров’я…

Застелило небо хмарами,
Розлилися ріки повінню.
Ця весна здається маревом.
Щось не чую її повністю.

Кажуть, вік міняє бачення,
Кам’яніють рештки вічності,
Не болиш уже за втраченим,
Просто прагнеш симетричності.

То чому ж в моєму цвинтарі
Всі могили свіжоскопані,
Не спаплюжені ще квітами,
І ногами не потоптані,

Без хрестів камінних, сточених
Об симетрію буденності…
Я ховаю лише ночі в них,
Люди ж кажуть – я в непевності.


Одна ціла і нуль тисячних

одна ціла і нуль тисячних
це якщо ти умієш бути
це якщо ти на камені висічеш
щоб могли ми тебе збагнути
тільки ти не залишиш таких слідів
я вдивлялася в очі й бачила
як сліди твої вітер із зору змів
а тебе лишив нерозтраченим

одна ціла і нуль тисячних
одна ціла і…

Наша казка

Наша казка – ніша наших бачень,
Наша міра вічності і сну.
Заблукавши в вирі давніх значень,
Ми шукаєм в світі новизну.

Наші мрії, страхи і бажання,
Наче тінню – поряд за плечем,
А ми казку одягаєм зрання
І довіку носимо плащем.

Нашу казку нам розкажуть хором
Очі зрячих світлошукачів.
Нашу казку ми для себе створим,
Щоб не зникли сенси віщих слів.


Як це

Десять вихованих цигарок.
Сотні випалених ремарок.
Дим і очі. Не в очі дим.
Як це – бути досить живим?

В цих місцях і сліди, і кроки.
В цих словах ми не одинокі.
Хочеш вір, хочеш більше – знай,
Як це – повнитись через край.

Я дивлюся крізь крони в душу,
Чи твою, чи свою… байдуже,
Чи спитаю, чи скажеш ти,
Як це – з’єднувати світи.

Вона поховала обручку в пісок 

Вона поховала обручку в пісок.
А далі – не знаю…
Ніщо не врятує від жаху думок,
Ніщо не минає.

Її наче кинуло в прірву з небес,
Отак, не спитавши,
Та в серці хтось раптом із жертви воскрес,
На ноги піднявши.

Мачете в руках, у очах стислий гнів
На пекло життєве.
Тому, хто не лічить непройдених днів, –
Усе несуттєве.

Вона пам’ятала єдину ціну –
Його рідні очі.
За це розпочати криваву війну
Їй вистачить мочі.

Як сталось, що світ забажав її дух
Озброїти сталлю?!
Вона не готова, та страх уже вщух –
В очах два провалля.

І буде, що буде. Хай кров не вода,
А ріками ллється,
Тепер вже не влучить у серце біда –
Воно не озветься.

Воно поховало своїх ворогів
З байдужістю ката.
Та клаптик його від одчаю зотлів
На згарищі втрати.


Хтось скаже, так сталь гартувалась в руках
І стійкість, і воля.
І хто розбере, коли розпачу жах
Позбавив контролю?

Кому довелось пробудить такий шквал
В своїм океані?
Раптова зав’язка – раптовий фінал
Людини на грані.


Немолитва

Прибери мої істинні вади,
Замуруй їх, бентежні, у стінку,
Ти ж бо знаєш, які змії-гади
У мені роз’їдають печінку.

Роздери мої страхи на шмаття,
(Хай боюся, та битви волію)
Розпалю з них яскраве багаття,
Над водою їх попіл розвію.

Розбуди мене піснею сходу,
Не торкайся очей – дай відчути.
Дай зібрати всю пам’ять зісподу,
Сили дай, щоби знов не забути!

Не до Божої волі звертаюсь,
Бо усе це залежить від мене,
Не молюся даремно й не каюсь.
Вірю в серце, під сонцем свячене.

Твоя унікальність

Твоя унікальність – то клопіт дактилоскопіста,
Свідомо лишаєш відбитки на тілі жертви.
Вважаєш себе не катом, а гуманістом,
Відроджуєш, кажуть, душі, що майже мертві.

І кожна зустрічна душа провокує на зброю,
Проте широта твоїх жестів втрачає якість:
Якби ти на мить спинився в своїм розвою,
Прошив би цей світ собою не скрізь, а наскрізь.


Димна істота

Димна істота, сильна і грізна,
якось з безодні тягнула за руку,
зціпивши зуби, воля залізна,
з уст ані звуку…
Поглядом лиш пройняла на поверхні,
руку тримаючи, мовила в простір:
"Знаєш, що ми із тобою безсмертні,
хай навіть гості..."

Димна істота, щира і мила,
падала якось із даху у небо,
так безтурботно, що, може, й спинила б,
тільки чи треба…
Там буде краще, вірю, що буде,
там на кордонах світи, а не ґрати,
там нас холодна земля не остудить,
підем без втрати…

Димна істота, знаю, що димна,
надто летка і розчинена надто,
завжди присутня і завжди невтримна,
тисяч з нас варта…

Ти чуєш, як Море…

Посидимо поряд
Притихлі, плече до плеча,
Уявимо море,
Як нас воно буде стрічать,
Як хвиля з розгону
Ввірветься в момент розкриття
Людини-кордону,
Змінивши її сприйняття.
Посидимо поряд,
Розкривши й між нами кордон.
Ти чуєш, як Море
Бере нас обох у полон?..


Ця кава

цікаво
ця кава
чи збудить
хай буде
безсоння
без сонця
морока
не морок
лякає
лягаю
засну
чи забуду
чи сон це
я бачу
чи сонце
не знаю
а кава
лукава
чекає

Говори, говори… без крапок

А у всьому є своя мова
Говори, говори – я слухаю
Я не буду слухати вічно
Я – не вічна
Але те, що почую, – назавжди,
воно – Завжди

І скільком удавалося бути собою?
Говорити власною мовою?
Вірити й дарувати Всесвіт
із маленьких краплистих сферок?

Я тендітна і я не знаю,
чи існую, чи щось існує,
але віра моя торкає –
і це щось починає жити

Я бажала би знати більше,
та для мови усього вдосталь
І я можу тепер говорити
Просто слухай


Над плесом підводного раю

Всміхаюсь і майже вмираю,
Коли опадає твій цвіт
На плесо підводного раю.
А серце прохає услід
Летіти до раю чи хтозна
В яку безтілесну красу.

Суцвіття суціль суголосно
Хвилинуть, ховаючи сум…

І я за хвилину відносну
за ними пірну… у весну.

Я закохана у картину

Я закохана у картину.
Я готова впиватись в уста-акварелі.
Розмалюй мені ними спину –
І лиши мене так на полотнах постелі.

Ти – художник, змирися, милий,
Що творіння забрало у тебе коханку.
Це не кара, це вища сила –
Розбудити мене сяйвом свого світанку.


Дві лебідки

Дві лебідки прилетіли нізвідки
І, мабуть, полетять в нікуди,
Та на мить відчинилася клітка,
Як торкнулися очі води.

Ті лебідки були не птахами,
Що виднілися ген на межі,
То були дві забілені плями,
Що для пам’яті стали чужі.

Зворушили вони давню згадку
Про любов, про вогонь, про печаль…
Розійшлися залатані латки,
Впав на щоки гарячий кришталь.

Серце стільки у себе ввібрало…
Кожна нитка у ньому дрижить!
Та йому все одно того мало –
Все ще може і хоче любить.

Дві лебідки прилетіли нізвідки,
І, мабуть, полетять в нікуди.
Кожна мить – як вода через сітку,
А лебідки в душі назавжди.
Сльози замерзлі нас поріднили

Сльози замерзлі летять у вирій
Я плачу віриш це досить гарно
Знову так хмарно а я б хотіла
Бачити крила сліз що замерзлі

Води природні будять уяву
Дуже цікаво ронити сльози
В сніжні заноси знати що змерзнуть
Але воскреснуть води природні

Нас поріднили ядра краплисті
В нашому змісті суцільність плину
В нас без упину холонуть сльози
Метаморфози нас поріднили


 Я бачила дощ

Я бачила дощ,
він був чесним зі мною,
він дозволив мені його бачити.

На тисячі площ
він пролився ордою
і в землі був навіки утрачений,

але не в мені,
не тоді, в ту хвилину,
коли він не ховався за краплями,

коли пломенів,
коли кожну іскрину
відкривав перед душами спраглими.


І це ще досі…

Уявляєш, як зледенілими пальцями
Хтось тебе тихо бере за руку,
І в тілі трепет у лад з оваціями,
І з уст гарячих жодного звуку,

І майже опіки залишаються
У тих місцях, де торкались пальці…
І це ще досі у вас не минається,
Діти Землі, Неба обранці.


Удар за ударом

Удар за ударом
Розбивай стіни!
Саперів замало
Знешкодити міни…

Вибухає боїться тріпоче
Серцеві ритми втрачати не хоче

Удар за ударом
Перейди море!
Живильним нектаром
Зустріне Аврора…

Вибухає боїться тріпоче
Серцеві ритми втрачати не хоче

Удар за ударом
Проклади двері!
Засяють у хмарах,
В твоїй Біосфері.

Вибухає боїться тріпоче
Серцеві ритми втрачати не хоче

 Я ходжу по воді

Я ходжу по воді.
Не буває таких чудес?
Хай крилаті святі
Перевірять цей факт з небес.

Тут внизу я іду,
Волочу за собою світ.
Там вверху на виду
Мій просторо-прозорий літ.

Щось таке в цій ході
Відкриває принишклу суть.
Я ходжу по воді…
Правда, поряд морози йдуть.


 Випростай плечі

Випростай плечі,
допоки вечір.
Знаєш, там ззовні
сонце уповні
грає весняно,
мріє кохано,
щоби ми жили
й щиро любили.

Як стане темно,
знай, недаремно
зіткано з ниток
сонця відбиток
в нашій кімнаті.
Душі крилаті
вкриють ним тіло,
щоб не марніло.

Тіло спочине –
в тишу полине,
сонцем приспате.
Й сонцем підняте
зійде на роси.
Чисте і босе,
вирушить знову
в путь світанкову.


Із кухні

Із леза ножа
зриваєш пелюстку.
Вуста не плачуть.

На чашці сліди
забутого чаю.
Ти ллєш у іншу.

Так скапує день
З притихлого серця
В гарячі руки.

Коли у вікні
Знайоме обличчя,
Ховаєш зморшки.

Знайшов світлячка
У власному домі.
Твій розум ситий.

На кухні вже спить
Остання виделка,
А ти – крізь зубці.

Це моя пожежа

Це моя пожежа! Тут і зараз.
Закриваю очі. Випав сніг.
Що з тобою буде? Що з тобою сталось?..
У мені луною… сльози, сміх.

Це чужі загадки! Не відгадуй.
Полічи сніжинки за вікном.
Кожна неповторна, кожна має вади,
І усі згорають там, за склом.

Це моя пожежа! Б’ю на сполох.
Ви – вода, ви – люди. Погасіть!
Хто тобі поможе… друг-сніжинка-ворог?
Це твоя можливість не згоріть.

Про

З тобою – як з собою наодинці:
Не так, як з Богом, і не так, як з другом,
Не як поміж людей у їх звіринці,
Не так, ніби аскет в його потугах.

Бувають люди, як от ми – до пари:
Не те щоб чоботи, не те щоб ноги,
Не те щоб недолугії ікари,
Не те щоб сталкери, що чхали на залоги,

А так, як дві присутні паралелі,
Що чують і говорять позаочно,
Перетинаються у дотиках матерій,
Та не зростаються в єдине остаточно.

Не прикурюй

Не прикурюй з мого іскристого сміху,
Не задимлюй мій стан душі.
Все ти знаєш, але поводь себе тихо
І прикурювать не спіши.

Ми з тобою залишим вволю уяві,
Бо уява – то наша грань.
Ми поставим свідомо кому на каві
І розійдемось без вагань.

А коли ти мене зустрінеш удруге,
Так буває чомусь в житті,
Не міняй, мій коханий тигр, свої смуги,
Будь собою, бо ми – круті.

Снайпер 

Більшість стріляє чергами, у різнобій, –
Коефіцієнт руйнації надто значний.
Ти зазвичай прицілився – і прямо в суть.
Знаєш, таким народжуються, а не стають.

Ти одинак. І що з того? Діло твоє.
Бути таким, відчувати так – різність в цім є.
Ті, що стріляють чергами, – справді самі,
Їхні життя в перехресному гаснуть вогні.

Ти ж до зубів озброєний в власну любов,
Отже, єдине лишається – вижити знов,
Скласти найнеобхідніші речі в рюкзак,
Ну а приціл для пошуків ти маєш і так.