Татьяна Прус



В душе душа,
Вот так всегда,
Вот и листва
Падёт краснея,
А что в листве
Сейчас нашла,
О том и думать
Не посмею
В листве нашла
Я первый снег,
А он кружился
Надо мною,
А на него
Струился свет,
А я, всё гладила рукою,
Ещё в листве,
Нашла мечты,
Их потеряла эти летом,
Их собрала уже почти,
Но они скрылись
Где- то с ветром,
И улетели навсегда
О них давно уж позабыла,
И снова падала листва,
И души растворяясь плыли



Край света

Я прошла мимо лета
Мимо ив и берёз,
Всё искала край света
И лиловый мир грёз

Я прошла мимо сердца,
Так хотела войти,
Так мечтала согреться
От озябшей листвы

Я хотела согреться,
Вдруг застал меня дождь,
Было некуда деться
Била холодом дрожь


Пітьма

Я у пітьмі- страждаюча весна
Дощами плаче, та сміється сонцем,
Неначе вирок- чому знов сама,
А пелюстки летять в моє віконце

І я пішла, кудись пішла в сади,
Там як завжди кружляє завірюха,
Немов питає : «Ти не йди, зажди,
Мою мелодію хоча б ще раз послухай

Послухай, як летить мить хуртовин
Лягає на долоні ніжним пухом,
Солодких та весняних, милих днин,
Пронизаних теплом, та світлим духом»



Подарую Україні

Подарую Україні вишиванку із калини,
Ну а ще я подарую танок срібного дощу,
Та від серця намалюю небо- наче море синє
Та як жайвора малого з ранку в простір відпущу

Україна, Україна, хліб росте тут золотавий
І співає горобина пісню в рідному гаю,
Все співає і співає, як шепочуть про щось трави,
Та як зорі ніч гойдають, та як я це все люблю

Нічка - ніченька царівна, вже блищать усюди роси,
Джерелом дзвенять солодким впали водоспадом з гір,
Поступово заплітають скрізь вербички довгі коси,
Відвести від них не можу зачарований свій зір

Україно, Україно, що зі мною ти зробила,
Я милуюся тобою та пишаюсь кожну мить
Полетіти усе мрію на нових щасливих крилах,
Де цвіте цвіте чар - зілля,й липи листячко тремтить


Рідна мова

Я нап’юся із криниці вільного народу
Рідну мову, що з дитинства рветься на свободу,
Рідна мова білим птахом над всіма кружляє,
Тільки де хто, просто з жахом її зневажає

Тільки де хто рідну мову на корню зриває,
А нестриману промову щей не помічає,
А не стриману промову кривдою руйнує,
Тільки в храмі перед Богом інший світ існує

Тільки в храмі на колінах із вуст мова ллється
Вона прагне в своїх мріях, що вже не зігнеться,
Мова прагне в своїх мріях, що вже не зігнеться,
Як раніше птахом білим у блакить зірветься

Хай несуться водоспадом пращурові рими,
Понад пишним, ніжним садом промчать білі крила
Хай летять, летять ці крила там де пісня лине,
Ми їм щастя шлях відкриєм у нову країну !


Дівоче серце

Місяць лягає в долоні мої,
Річка щось поруч таємне шепоче,
Зорі гойдаються в срібнім човні
Щастям горять дівчинонькові очі

В дивних очах розпустилась весна,
Крони дерев тихо, тихо гойдає,
З казки якої до дівчини йшла,
Що цвітом духмяним усюди кружляєш

Ой весна, весно, мені підкажи,
Коси навіщо верби заплітаєш,
Знову даруєш нові рушники,
Потім лелекою в простір злітаєш

Ой вена, весно зажди, зачекай,
Свій поцілунок лиши теплий, ніжний
Хай забуя жартівливий розмай,
Й медом розіллється стиглая вишня

Місяць лягає в долоні мої,
Річка щось поруч таємне шепоче,
Хай кольоровими будуть всі сни,
Та не загубляться в темряві ночі

Хочу

Я хочу купить новую куклу,
Для неё хочу выстроить дом
Не хочу на проэкт смотреть тупо,
Хочу чтобы в нём жил старый гном

Я хочу магазин купить новый,
Хочу детям продать всё, всё всё,
Хочу сделать фонтан трёхметровый
И роздать просто так эскимо

Хочу снова я бегать по лужам
И как мама учителем стать,
Только жаль, никому я не нужен
И мне некому всё рассказать

И сегодня мне нескем делиться
Тем что было и что теперь есть,
Если б мама могла мной гордиться,
Я бы счел это только за честь


Маєток весни

Підкажіть, де той маєток,
Де весна- красна живе,
Мабуть дуже десь далеко,
Бо проміння виграє

Виграє воно казково,
Там де сплять самі сніги,
Тільки от не випадково
Бо летять у сни мої

Підкажіть, коли раптово,
Щезне хоч останній лід,
Бо блищить цілодобово
Цей нестерпний білий слід

І сніги чомусь усюди,
В моїм серці та душі,
Заметіль між счастям, й брудом,
Чому ж боляче мені

Та, мабуть, були даремні
З воску зліплені слова,
Заблукала у них певно,
То було все жартома

Та я приняла їх наче,
Як сердешний оберіг,
Що ж накоїв ти юначе,
Чому стримати не зміг?

А тепер ходжу усюди,
Та шукаю ту весну,
Підкажіть же, добрі люди,
Коли ж я її знайду?

І коли вона розтопить
Лід у серденьку моїм,
Подарує ніжний дотик
Й пройде осторонню грім

І весна, весна засяє,
Буду пити я її,
Біла тпаха вже кружляє
І розтанули сніги

Чекання на любов

Де прожива твоя любов,
В яких трояндах вона квітне,
В куточках спить яких поромов,
А ті слова приносить вітер

Я підійду до тих троянд
Та пелюстки візьму в долоні,
Їм прочитаю новий ямб,
Що ти писав в ночнім полоні

Ти все писав свої вірші,
Я їх у серці залишила,
Воно палає у вогні
Забути їх,немає сили

Шукаю скрізь тебе весь час,
Та чую скрипку рідну знову
Любов та сльози водночас
Злетіли до самого Бога

Що буде далі, незбагну,
Твоє тепло не відчуваю,
Навіть знедолену труну
Усе шукаю, та шукаю

А ти десь там- навіки зник,
Та тільки погляд чомусь знову
Карає душу мов різник,
А от душа, як та небога

Як та чорниця,що вночі
Між смертю, та життям блукає,
Та все приходить в мої сни
Й про тебе тихо розмовляє

А я, не знаю що кажу
Я їй провину вибачаю,
Та до милого все біжу
І ту чорницю не чекаю

Не бачу я нічого крім,
Не відчуваю більше болю,
Пошматував троянди грім,
А я залишилась з журбою

З журбою на одинці знов,
Гойда троянди старі вітер,
А я чекаю на любов
Там де шепочуть про щось віти


Край душі

Пала печаллю край душі
І там дзвенять усюди дзвони,
З тобою вихід не найшли.
Тепер ми просто, як знайомі

Тепер ми просто сам на сам,
Та кожну мить вогонь палає.
Його тушити вже не нам,
Із нас окремо кожен знає

Із нас окремо кожен зна,
Як гіркота руйнує очі
Чомусь торкається ще зла,
А зло дріма в колисці ночі

А зло те вирветься на нас,
Колись у душах запалає
Колишній, невгамовний час
Хоч птахом ген він відлітає

Пала печаллю край душі,
Та не дзвенять вже біллю дзвони,
Притулок в іншому знайшли
Де зараз просто ми знайомі

Не треба

Не треба нехтувати всім,
Кохайте неньку Україну,
Шануйте наш сучасний гімн,
А він нехай усюди лине

Хай прапор гордо майорить,
Хай пороцвіта свята держава,
Хай жайвір високо летить,
Та хай луна країні : « Слава ! »


Київські каштани

Каштани київські шумлять
Травневими дощами вмиті,
Та ранки росами блищать
А ночі ніби з оксамиту

Співає та шумить Дніпро,
Про щось говорять його схили
Співають люди на добро
Всепро могутній, рідний Київ

Дніпро, Дніпро, скажи мені,
Як ланцюгами був ти скутий,
Та як ті кляті вороги
Тримали хвилі в тяжких муках

Ти гордо Київ захищав,
Коли цвіли каштани знову,
Та на парадах звітував
За найдорожчу перемогу


Белый день

Снова дожь полосой
По сосудам стучит,
А я смелый такой,
Со мной рядом врачи,
Слышу дождь за окном,
Он мне что- то кричит,
Он как буд- то бы гром,
Среди ясной ночи.
Он стучит, он идёт
В моих мыслях ко мне
И никак не поймёт,
Кто на против в окне ?
А я снова кричу,
Хочу правду сказать,
Но упорно молчу,
Не могу доказать,
А они не поймут
И не слышат меня,
И штативы и жгут
Проч летят от вранья,
Только дождь полосой
И везде тишина,
Вдруг исчез лампы зной
Среди белого дня


Ширма

Я за ширмою спрячусь,
Там не видно меня,
Не струится там свет
И глаза мне не слепит,
Там не слышу ответ,
Сколько мне нынче лет
И там день, как тогда


Встреча

Ну что не так,
Да всё не так
И бродит день за мной по кругу,
Потом ползёт назад, как рак
И видит, что везде бардак
И догоняет ночь- подругу
Со стрелами её атак,
Но всё равно ему не так
И пропадает в зимней вьюге,
А там один сплошной сквозняк
И избежать его никак,
А день опять бежит по кругу,
И слышно где- то лай собак,
А сердце бъётся снова в такт
И всё по замкнутому кругу
Остановить его никак,
И не понятно, какой знак,
Но я иду на встречу другу


Край зари

Я скажу себе : « Стоп,
Никуда не беги,
Никуда не беги
Без оглядки,
А приляг у зари
И любовь здесь найди,
А она для меня, как загадка
Лишь её не вернуть,
Лишь её не найти,
И она вся умчалась куда- то,
Где у края зари,
Всё горело внутри,
А куда всё ушло не понятно »


Сон

Я торкалася неба дощем,
Я торкалася неба сльозами,
А вони розлетілися вщент
Поміж нами, та поміж садами

Розлетілись вони дрібним склом,
Ми поранили наші зізнання,
Бо вони були схожі на клон
То кохання було, й не кохання,
Наче марево, наче той сон,
Нескінченних надій сподівання


Нічне проміння

Закохалась у промінь нічний,
А він все цілував мої ноги,
Запитала : « З яких це причин
Засинаєш ти тут- край дороги» ?

Не охоче мій стан обійняв,
На долонях палких зупинився,
Тільки погляд в пітьмі розіп’яв,
Та от більше чомусь не з’явився

Время

Заглянуть так хочу,
Что внутри у меня,
Как там сердце стучит
И не знает покоя.
И как время бежит
Словно в сказку маня,
Только я не спрошу,
Что же я нынче стою ?

Одна

А я одна, опять одна,
Но мне глядит в окно весна
Глазами яркими с любовью улыбнулась
Что нынче говорит она,
Как от любви сама пьяна,
Как белоснежною сиренью дотянулась
А я шепчу : « Привет весна, ну напои теплом меня,
И уведи где пахнут травы сладко, сладко,
И там где бабочки парят
И где купается закат
Всё остаётся для меня самой загадкой


Уход

А я люблю, хоть и в порыве мести,
А я люблю, хоть карту нечем крыть,
А я люблю по чести и без лести
И не могу пришпорить эту прыть

А мне туда, куда Вам и не надо,
А мне туда, хотя б на один час,
Я никогда клянусь Вам не был гадом,
Хотя и сам себя когда- то спас

А мне б туда, где солнце расплосталось,
А мне б туда, где сердце не молчит,
Узнать бы мне, ну сколько же осталось,
Уйти туда, где разум не кричит

Балаган слёз

Я сердце Богу не отдам,
И душу чётру не продам
И всю себя я не предам и не надейтесь,
А соберу в пучок бедлам
И успокою балаган,
Слезам скажу на перекор всему :
« Не лейтесь
Не лейтесь вы в моей душе,
Там побывала я уже,
Когда на этот свет когда- то приходила,
Но вот диковенный сюжет,
Какой- то льётся странный свет,
А посмотреть- то на него я позабыла

Кино

Вчера смотрели мы кино,
Как плыли где- то корабли
И как горели фонари
На перекрёстке одиноком
И как по утренней Твери
Гуляли зайчики по окнам
И вытворяли что могли
На ручке старенькой двери,
А рядом песни пел нам тополь
Листвою пряча фонари


Я верю

Я верю в снегопады,
И в то чего не будет,
И верю в что не надо
И в то, что может будет

Я верю в то что снится,
В замкнувшееся утро,
С печалью на ресницах,
Но выглядело мудро

Я верю, как однажды,
Увижу рядом гнома,
Как самолёт бумажный
Промчится мимо дома

Я верю, просто верю
А всё вокруг неважно
И поцелую зверя,
Чтоб выглядеть отважной

Полёт

Однажды к звёздам улечу
И там останусь жить на веки,
Возьму на зло захохочу
И крикну : « Где вы человеки?
И ничего не захочу
Но только всех разоблачу,
Когда снега уснут на веках,
Тогда и к звёздам улечу


Злидні

Злидарюють наші душі,
Злидарюють наші очі,
Бо вони за щастям тужять
Ще із ранку, аж до ночі

Що ви злидні наробили,
Чом сльоза біжить рікою?
Тільки смуток народили
Між коханням, та бідою

А сльоза та водоспадом
Розливається усюди,
Обіймає мов посаду
Над усім що є і буде

Тільки очі не побачуть,
Тільки серце вже не впустить
Цю печаль з дівочим плачем,
Її з радістю відпустить

І не будуть більше злидні
Зазирати в наше серце,
Бо відродиться в нім гідність,
А усе лихе - минеться


Лебідка

В очах світлих та рідних,
Як лебідка кружляла,
Та була для них дика,
Хоча так не вважала

В тих очах я горіла,
В тих очах я палала,
Тільки в мить овдовіла,
Бо я їх не впізнала

А вони снігом білим
Мене наче зкували,
Очі світлії, милі
Вже мене забували

Як лебідка кружляла
У надіях колишніх,
Увесь світ зневажала,
Як цвіли знову вишні