Валентина Лысич

Не в ті дзеркала я дивитись стала.
Себе не впізнаю. Ось в чім біда.
Десь зірка юності моєї впала
й розтанула на небі без сліда.

Лице чуже уважно розглядаю.
Не може бути. Це не я. Не я.
Я ж щойно з юності. Ще пам"ятаю
той час, де квітла молодість моя.

І ось тепер одна, і літо терпне,
самотність тихо плечі огорта.
Живу тобою золотавим серпнем.
Ох, як нестримано біжать літа!